Розділ 8: Це Океан

Прекрасний ранок. Світить сонечко, співають півні, а Алвор тільки прокидається.

— Алворе, прокидайся! — кричав батько.

— Добре, тату, — беземоційно відповів хлопчик. Аж раптом він зрозумів:

— СЬОГОДНІ 18 БЕРЕЗНЯ, МИ ВИРУШАЄМО СЬОГОДНІ! — аж кричав хлопчик.

— Так, синку, сьогодні той день. Сьогодні ми побачимо океан. Ти ж готовий, чи не так? — з певною радістю говорив тато.

— Звісно, але чи варте воно того? — тихенько говорив Алвор.

— Дізнаємося потім, а зараз збирайся, в нас три години, — закликаючи, сказав батько.

«Ось тільки чи варта ця подорож всіх моїх думок і переживань, бо я б зрадістю залишився тут, у нашому місті, з моїми друзями, але головне — не сильно переживати», — думав хлопчик, збираючи речі, які підготував ще вчора.

Зібравши всі речі, Алвор вирішив піти до своїх друзів, аби попрощатися і обмінятися подарунками. Чесно кажучи, подарунками назвати то було важко — це були речі, які не шкода було віддати, але вони мали б слугувати пам’яттю на певний час.

— Привіт, Джеймс, як у тебе справи? Сьогодні я відпливаю, через годину я вже маю бути вдома, тож не будемо тримати час занадто довго. Пішли до Мікалса, він говорив, що має щось круте, — ледве не давлячись промовив Алвор.

— Все добре, Ал. Ходімо, я теж маю непоганий подарунок, — відповів Джеймс.

По дорозі до Мікалса вони розмовляли, точніше уявляли життя на Карибському морі. Обидва хлопці були впевнені, що воно буде круте.

— Привіт, Мікалс! Виходь скоріше, підемо до нашої бази, останній раз посидимо в розбитій шхуні, — сказав з поспіхом Алвор.

— Вже біжу! — кричав той.

Хлопці дійшли до пляжу за лічені хвилини. Там була стара поламана шхуна на березі. Вона називалася «Пощада». Ніхто не знав, чому вона тут і чому розбита, але хлопці не були проти — їм подобалося в ній сидіти.

— Настав час обмінюватися подарунками, — з впевненістю сказав Алвор.

— Так, — стверджуючи, сказав Мікалс.

— Звісно, — не менш впевнено промовив Джеймс.

— Спочатку ми тобі подаруємо, — сказав Джеймс.

Алвор знизав плечима, погоджуючись.

— Ось, це записник. Я написав своє ім’я збоку на кожній сторінці. Надіюсь, ти будеш його використовувати, — рідно простягаючи руки з записником, промовив він.

— А я вирішив подарувати тобі кулон. Мені його подарував тато, коли повернувся з подорожі в Португалію. Думаю, тобі сподобається, — сказав Мікалс.

— Дякую вам велике, хлопці! Я дуже радий. Обіцяю, я буду носити кулон щодня і використовувати записник як можна частіше, — сказав Алвор.

— Ну тоді час моїх подарунків. Я вирішив, що було б круто подарувати вам щось реально корисне. Тому тобі, Джеймсе, я подарую ніж, який знайшов два дні тому, він справді крутий. А тобі, Міку, я подарую чорнильницю з гравіюванням мого імені. Насправді я сам це нашкрябав, але всім кажу «гравіювання», — сказав хлопець, сповнений радості.

Аж раптом Алвор почув, як його кличуть:

— АЛВОРЕ, БІГОМ ДОДОМУ, НАМ ЧАС ВИРУШАТИ ДО ПОРТУ! — кричала мама.

Прийшовши додому, хлопчик взяв свою солом’яну іграшку, взяв маму за руку, вийшов на двір, сів на віз і вони вирушили до порту.

— Дивись, синку, там вже видно кораблі і сам порт, — з радістю говорив тато.

— Нічого собі, які кораблі, і яке безкрайнє море! — здивовано говорив хлопчик, беручися за голову.

— Так, синку, а ось це океан, — показуючи на карту, сказала мама хлопчика.

— Це океан, — повторював собі хлопчик.