Розділ 5

Вихідні у Лондоні видалися напрочуд сонячними, що для пізньої осені було справжнім подарунком. Вони домовилися зустрітися в невеликому, затишному кафе в Ковент-Гардені — на нейтральній території, щоб обговорити фінальні деталі кейтерингу для майбутнього відкриття філіалу.

Аріна сиділа навпроти Марка, сьорбаючи лате з корицею, і роздивлялася його. Поза стінами офісу, без краватки, у м'якому темно-сірому гольфі, він виглядав інакше. Менш категоричним. Більш людяним.

Вони якраз сперечалися про вибір закусок, коли на столі завібрував телефон Марка. На екрані висвітився вхідний відеодзвінок.

Марк миттєво змінився в обличчі. Його звична стриманість кудись зникла, а в очах з'явилося щось тепле й водночас ледь помітно болісне. Він кинув швидкий погляд на Аріну, ніби вагаючись, але натиснув на зелену кнопку прийому.

— Дядьку Марку! Дядьку Марку, привіт! — з динаміка пролунав гучний, радісний дитячий дует, який миттєво заглушив джаз, що грав у кафе. На екрані з'явилися дві однакові русяві маківки.

— Привіт, розбійники, — голос Марка змінився настільки, що Аріна ледь не похлинулася кавою. У ньому не залишилося ні краплі британського льоду чи командирських ноток. Це був глибокий, неймовірно ніжний баритон людини, яка безмежно любить цих дітей. — Ви чому без шапок? У Києві ж холодно.

— А ми вдома! Дивись, яку ми вежу збудували з лего! — перебиваючи один одного, хлопчаки потягнули телефон кудись убік, показуючи свою конструкцію. — Мама сказала, що ти скоро приїдеш. Ти привезеш нам того англійського конструктора як обіцяв?

— Обов'язково привезу. Найбільшого, якого знайду, — Марк щиро, відкрито посміхнувся. Це була перша справжня, широка посмішка, яку Аріна бачила на його обличчі за весь час їхнього знайомства.

Вона сиділа мовчки, затамувавши подих, і спостерігала за цією сценою. Перед нею був не жорсткий керівник, який розносить підрядників за зірвані дедлайни. Перед нею сидів чоловік, який мав би стати чудовим батьком. Чоловік, який хотів забрати цих дітей і їхню матір до себе, захищати їх, любити... і якому розбили серце.

На задньому фоні трансляції почувся м'який жіночий голос, який кликав хлопців обідати.

— Гаразд, біжіть їсти, — м'яко сказав Марк. — Слухайтеся маму. Обнімемося, коли прилечу.

Він натиснув відбій. Екран згас, і разом із ним згасла та неймовірна внутрішня теплота, що щойно освітлювала його обличчя. Марк поклав телефон на стіл, провів рукою по волоссю і відвів погляд у вікно, намагаючись знову натягнути на себе звичну броню.

За столиком запанувала тиша.

— Це... діти Анни? — тихо, майже пошепки запитала Аріна, порушивши мовчання.

Марк не дивився на неї. Його щелепи злегка стиснулися. — Так. Близнята. Я знаю їх від самого народження.

Аріна відставила своє горнятко. Усі пазли в її голові нарешті склалися. Вона згадала його слова про те, що контроль захищає, згадала його трудоголізм і те, як він намагався вибудувати стіну між собою та всім світом.

Вона не стала жартувати, не стала змінювати тему на робочу. Замість цього вона подалася вперед і м'яко накрила своєю теплою долонею його руку, що стискала край столу.

Марк здригнувся від цього дотику і перевів погляд на неї. В очах Аріни не було ні жалості, ні насмішки — лише глибоке, щире розуміння.

— Ти мав би бути чудовим батьком, Марку, — сказала вона просто, без зайвого пафосу. — Тій, хто колись віддасть тобі своє серце повністю, неймовірно пощастить. Бо ти вмієш любити так, як мало хто з чоловіків.

Він дивився на її руку, яка зігрівала його пальці, а потім підняв погляд на її обличчя. Її слова пробили ту саму останню захисну стіну, яку він так старанно відбудовував після Києва. Між ними повисла така густа й відчутна напруга, що повітря в кафе, здавалося, заіскрило.

Марк повільно перевернув свою руку долонею догори і злегка стиснув тонкі пальці Аріни у відповідь. Це був перший крок назустріч. Перший раз, коли він дозволив собі відчути чиєсь тепло і не відштовхнув його.

— Я думав, що вже нікому не зможу віддати своє серце, Аріно, — його голос прозвучав настільки низько й відверто, що по її спині пробігли мурашки. — Доки хтось не влетів у мій кабінет із подвійним еспресо і не перевернув мій світ догори дриґом.

Його слова прозвучали як зізнання. Щире, глибоке, позбавлене будь-яких лондонських масок чи захисної іронії.

На якусь мить Аріна завмерла. Вона дивилася в його темні очі, відчуваючи, як тепло його великої долоні зігріває її пальці. Їй так хотілося б просто стиснути його руку у відповідь, дозволити цьому моменту тривати. Але раптом реальність вдарила її з нещадною силою. У свідомості спалахнуло нагадування про те, хто вона насправді і чому опинилася в цьому місті. Її таємниця, про яку Марк навіть не підозрював, каменем лягла на груди.

В очах Аріни промайнув справжній переляк, щільно переплетений із почуттям провини. Вона різко висмикнула свою руку з його долоні, ніби обпікшись.

Марк здивовано кліпнув, і його пальці мимоволі стиснулися в порожнечі.

— Аріно? — у його голосі прозвучала розгубленість, яку він просто не встиг приховати.

— Ні, Марку... — вона нервово потягнулася до своєї сумочки, раптово уникаючи його погляду. Її дихання стало уривчастим, а голос повністю втратив усю свою м'якість. — Ми не можемо. Тобто... це неправильно.

— Неправильно? — він нахмурився, намагаючись зловити її погляд, але вона вперто дивилася кудись на край столу.

— Я тут лише на три місяці. У нас спільний проект, масштабний запуск. І... ти нічого про мене не знаєш, Марку. Зовсім нічого. Ти бачиш лише те, що хочеш бачити.

Вона говорила швидко, майже плутано, намагаючись сховатися за зручними словами. Але Марк, із його гострим аналітичним розумом, миттєво вловив головне. Це не було звичайне збентеження чи страх перед службовим романом. Це був відступ. Панічна втеча. Її перелякані очі та напружені плечі кричали про те, що вона приховує щось вагоме. Щось таке, що не дозволяло їй переступити цю межу.