Розділ 2

Робочий день добігав кінця, коли більшість працівників лондонського офісу вже розійшлася. Марк педантично закривав вкладки на моніторі, вирівнюючи край органайзера на столі. Він уже готувався застебнути пальто й зануритися у свій звичний тихий вечір, коли двері його кабінету знову прочинилися без попередження.

Аріна спиралася на одвірок, тримаючи в руках телефон із відкритою картою Лондона.

— Марку, у вас є пів години? — запитала вона, навмисно пропускаючи ділові преамбули. — Мені потрібна людина з автомобілем і чітким розумінням, де у цьому туманному місті знаходиться район Ноттінг-Гілл.

Марк зупинився з пальто в руках і повільно звів на неї погляд.

— Ви вирішили змінити готель на орендовану квартиру?

— Я знайшла чудовий варіант. Але агент заявив, що ключі треба забрати сьогодні до сьомої, а моя валіза у готелі важить так, ніби я перевезла сюди весь свій архів. Таксі в дощ чекати вічність. — Вона подивилася на нього з легкою, ледь помітною викличною усмішкою. — Чи вам за регламентом заборонено допомагати колегам після шостої вечора?

Марк на мить замислився. Його першим імпульсом було відмовити, пославшись на справи. Проте виховання й залишки британської ґречності не дозволяли залишити дівчину сам на сам із лондонською негодою та важким багажем.

— Десять хвилин. Чекайте на парковці, — коротко кинув він, одягаючи пальто.

Його чорний «Ауді» був таким же ідеально чистим і впорядкованим, як і кабінет. Але вже за п'ятнадцять хвилин Аріна успішно порушила цей порядок: її дві масивні валізи й кілька забитих паперами пакетів зайняли весь багажник, а в салоні оселився легкий аромат її парфумів — щось цитрусове й розмаринове, що зовсім не вкалувалося в дощову атмосферу Лондона.

Вони їхали вузькими вуличками, під шурхіт шин по мокрому асфальту. Марк мовчки стежив за дорогою, міцно тримаючи кермо. Аріна ж розглядала вітрини за вікном, зрідка роблячи помітки в телефоні.

— Дякую, що погодилися, — раптом мовила вона, збавивши свій звичний напор. Голос звучав спокійніше, ніж удень. — Я знаю, що завалилася у ваш світ без попередження і з ноги.

Марк не повернув голови, лише трохи стиснув губи.

— Ви виконуєте свою роботу, Аріно. Головне — щоб цей процес був ефективним для компанії.

— Боже, Марку, ви навіть дякую приймаєте як фінансовий звіт, — вона тихо засміялася, і цей звук несподівано тепло відбився в тісному просторі автомобіля. — Ви завжди такий... застібнутий на всі ґудзики?

— Це називається професійною дистанцією, — відрізав він.

Вона не стала сперечатися. Лише подивилася на нього з уважним, майже дослідницьким інтересом, ніби намагаючись розгледіти за цією холодною маскою справжню людину.

Коли вони підняли валізи на третій поверх старовинного цегляного будинку, квартира зустріла їх запахом свіжої фарби та порожнечею. Кілька меблів, велике вікно у двір і коробки, які ще належить розібрати.

Марк поставив останню валізу біля стіни й поправив манжети сорочки.

— На цьому моя місія завершена. Якщо потрібна допомога з майстрами чи зв'язком — в офісі є контакти адміністратора.

— Зачекайте, — Аріна дістала з пакета дві коробки з китайською локшиною, яку встигла перехопити дорогою. — Ви витратили на мене годину. Я не можу відпустити вас голодним. Сільські манери не дозволяють.

— Дякую, але я вечеряю вдома, — холодно відповів Марк, ступивши крок до дверей.

— Та облиште, — Аріна вже сіла просто на підлогу біля низького столика й відчинила свою коробку. — Тут немає столового срібла і білих серветок, але локшина справді гаряча. Чи ви боїтеся, що п'ятнадцять хвилин поза робочим контекстом зруйнують вашу «професійну дистанцію»?

Марк зупинився на порозі. У її очах знову палала ця дражлива, розумна іскра. Вона випробовувала його межі — акуратно, але впевнено.

Він повільно зняв пальто, акуратно склав його й поклав на єдине крісло, після чого опустився на край низького дивана навпроти.

— Десять хвилин, Аріно. І тільки тому, що я справді не встиг пообідати.

Вони їли мовчки. Жодних фліртів, жодних відвертих розмов про минуле чи особисте. Марк тримав стіну між ними так само міцно, як і вдень, а Аріна, відчувши цей суворий кордон, не стала його таранити. Вона просто розповідала кумедні деталі про лондонського рієлтора й ділилася першими враженнями від міста.

Та коли Марк вже підвівся й прощався біля дверей, їхні погляди перетнулися трохи довше, ніж вимагав етикет.

— До завтра, Марку, — тихо сказала вона, спираючись на дверний косяк.

— До завтра, Аріно. Не запізнюйтеся на нараду о дев'ятій, — відповів він, розвернувся й пішов сходами вниз.

У його машині все ще пахло її парфумами. І вперше за останні місяці, їдучи порожнім нічним Лондоном, Марк зловив себе на думці, що в його голові більше не лунає луна київської відмови. Замість неї там була дивна, сповнена легкого роздратування й зацікавленості тиша.