Розділ 1

Емілі

Чотири роки по тому…

Тут доволі не погано. Купа пляшечок, які виблискують на сонячних променях, які падають на них з вікна. Два великі стелажі з барвистими пляшечками та іншими приладами.

На вікнах стоять рослини, що додають приємної атмосфери. Загалом зараз мені тут добре. Це місце виглядає, як тиха гавань, де я знайшла свій спокій.

Поки чекаю на пані Лютею можу роздивитись кілька пляшечок, що стоять на одній з поличок. Беру до рук ту, що з жовтою рідиною. Читаю наліпку на ній: “Розбити пляшечку біля ніг того, кого хочете зупинити.” І трохи нижче: “Зупиняє людину на п’ять хвилин!”

Шурхіт дверей позаду і низький чоловічий голос порушив тишу у крамниці. Я здригнулась від несподіванки та повільно обертаюсь до джерела звуку.

— Давно не бачилися, Есті! — Його низький голос пронизував кожен клаптик мого тіла. Сироти пробігли по тілу від такої зустрічі.

Мені обіцяли захист від нього, але не гарантували, що він точно мене не знайде. Це я розумію зараз найкраще. Сподіваюсь мій сон не стане реальністю прямо зараз.

Очікувала його побачити, але не так швидко. Взагалі не хотіла цього моменту доленосної зустрічі. А головне — мені навіть ніхто не допоможе.

Чоловік зробив два кроки вперед, від чого я напружилась, як струна. Його зріст мабуть майже два метри, бо він набагато вищий за мене.

Темне каштанове волосся спадає на його скроні. Проникливий погляд чоловіка може й страшить, але я борюся з цим. Зосереджую увагу на його очах. Сама не знаю навіщо.

Вони мають неймовірний карий відтінок, що на сонці виглядає, як мед. Навіть сама не помітила, як мої думки плавно заполонили роздуми про цього велетня. Здалося, що його посмішка мала бути неймовірно гарна, хоча я й не бачила його посмішки, та відчула це, ніби знала його усе своє життя.

Не знаю, що відбувається, але це дуже дивно.

Тиша лише загострювала ситуацію. Страх розтікався тілом від того, що зараз тут відбувалося. Та я намагалась тримати себе в руках. В іншому випадку я дуже швидко помру. А я цього не хочу.

— Моє ім'я Емілі. — Твердо та впевнено кажу я, коли трохи відходжу від шоку. Та все ж не зрушую з місця. Стою, наче вкопана.

— Ні… твоє ім’я Есті. Якщо думала, що тут я тебе не знайду, то все марно. — В його голосі було чутно холод та нотку злості. Він зробив ще крок до мене та зупинився. Страху майже не лишилось. Натомість дивлюсь йому в очі. Нехай бачить, що я не боюсь його.

За ці чотири роки роботи я багато чого пережила і для мене немає проблеми впоратись з ним, але те, що він з мого минулого все ж впливає на мене. Сама не знаю як, але факт лишається фактом.

— Я Емілі. — Твердо повторила своє ім’я, а після продовжила. — Я знаю хто ви такий та чому ви тут. Та на жаль я не можу вас пам’ятати і все, що нас пов’язує. Було б непогано пояснити мені чому ви хочете мене вбити.

Тримаю пляшечку напоготові не думаючи про наслідки. Коли рятуєш себе, то не важливо яким способом. Головне, що результат буде задовільним.

— Ти вкрала реліквію моєї сім'ї. Вбила моїх батьків. Ти зрадила мене, полишила без сім'ї і прокляла. Ти... прирекла мене на вічні страждання. Це моя причина. — Він смикнув головою, наче всередині нього йшла боротьба. Та це була всього лиш мить, а тоді він знов випромінював ненависть до мене.

Кароокий повільно підходив до мене, крок за кроком. Казав кожне слово з лютою ненавистю у голосі, хоч і не переходив на крик.

Коли відстань між нами була менше двох метрів я й сама не помітила як, але розбила пляшечку біля його ніг. Я ж заплющила очі від жаху, що здавався неминучим. Він замахнувся на мене ножем ,який я часто бачила у снах. Та все ж мені вдалось його зупини, хоч і всього на п’ять хвилин.

Чоловік завмер на місці не в змозі поворухнутись. 

— Що це за хрінь? — Грізно загарчав кароокий. Від чого я в страху притиснулась до шафи позаду. На долю секунди я впала в ступор, але потім зібралася з думками.

— Зілля, яке подіяло. — Хвилинна тиша повисла у повітрі разом з напругою.

Я ступила кілька кроків від чоловіка до столу, що був праворуч від мене. Руки тремтіли від пережитого стресу.

— Я не розумію, — Тихо мовив чоловік, та я все одно почула. — Чому ти так вчинила? Чому? — Він закричав на останній фразі. На долю секунди я відчула, наче його переповнює біль.

— Я дійсно нічого не пам'ятаю. Аби я пам'ятала — сказала би. Хотіла б я усе згадати. Але я не можу. —  На останньому реченні я підвищила свій голос.

Спершись руками на стіл перевела погляд на чоловіка. Ми зустрілися очима. Тиша знов заполонила простір довкола. Зоровий контакт жоден з нас розірвати ненаважувався. Нас наче магнітом притягувало один до одного, але обоє знали кінець історії, бо іншого не могло бути.

Відчуття були дивними. До біса дивними…

— Якщо ти безсмертний, і це через те, що я прокляла тебе тоді. Я позбавлю тебе безсмертя і житимеш собі своє життя. Вибач, але батьків тобі повернути не можу. Лише це… — Нарешті порушила тишу я. Почала шукати потрібну пляшечку та взяла кров свою та чоловіка.