Розділ 7

— Емі, розказуй, хто цей красень, що був з тобою, що з твоєю ногою і що взагалі тут відбувається. — Дівчина радісно та з нетерпінням дивилася на Емілі в очікуванні відповіді.

— Спочатку ти скажи, як ти? Відпочила добре?

— У мене все добре. Відпочила краще, ніж добре. А ще познайомилася з одним симпатичним хлопцем. Правда він би не поїхав за мною, тож я принаймні навчилася відпускати людей. До речі, читала одну книгу з когнітивної терапії, тож мені вже набагато краще. А тепер ти. — Її очі горіли від нетерпіння.

— Той чоловік, це той самий Едвін.

— Що-о-о? — Подруга здивовано поглянула на неї та посунулася ближче.

— Так, зараз він вже не хоче мене вбити, але все ще дивно себе почуваю, коли він поруч, бо...

— Бо-о?

— Бо ми... в минулому... були закоханими. — Софія заверещала на весь будинок. — Та тихо ти... 

— Ще є щось крім цього?

— Багато нюансів. Наприклад, в минулому житті це він мене вбив. Зараз я думаю, як у нього запитати про мою здогадку.

— Яку?

— Скоріш за все на ньому було закляття і тому він хотів мене вбити. Тож я би хотіла знати, але сміливості мені бракує.

— Дзвони йому і дізнайся.

— Ні. Я не така смілива, щоб посеред ночі дзвонити. Він вже сто відсотків спить.

— Не вигадуй, бо я зараз сама подзвоню. — Подруга бере її телефон.

— Ні... Я сама. Добре, я наберу. Зараз. — Емілі неохоче набирає номер чоловіка та натискає виклик. Гудки два минуло, як чоловік взяв слухавку.

— Ало, щось сталося? Мені приїхати, Емі? — Чоловік був стурбований пізнім дзвінком.

— О, ні-ні-ні. Я просто... мене турбувало одне питання щодо минулого. Якщо ти не проти відповісти, я була би дуже рада.

— Так звісно, питай.

— Едвіне, — Це був другий раз, коли вона називала його ім'я, на його обличчі розтягнулася посмішка від цього. — Я навіть не знаю, як то спитати... Ем... Чи було на тобі якесь закляття чи щось схоже, коли ти вбив мене тоді?

— ... — Тиша і невпевненість ось, що було у чоловіка. — Так. Та жінка, Неллі. Вона зробила це. Вибач, я... я не хотів, щоб так сталося. Тоді в крамниці воно зникло і я дійсно все зрозумів. Все, що накоїв. Мені дуже шкода…

— Дякую, що сказав... Ем... А чому ти не спиш так пізно? — Обережно спитала дівчина, поки подруга майже з розуму сходила поряд.

— Теж саме питання до тебе. Тобі треба відпочивати, щоб швидше одужати.

— Ми просто засиділися з подружкою. Та я вже лягаю спати, тож...

— Тоді на добраніч.

— На добраніч, Едвіне.

Емілі поклала слухавку та перевела погляд на Софію, яка розтулила рота від цієї розмови.

— Софіє, ні слова про цю розмову. Ти все почула, тож можемо йти спати. Мені дійсно треба більше відпочивати.

— О-о-о, я зараз попливу. Він точно хоче тебе повернути, тобто закохати в себе тебе. 

— Не вигадуй, я травмувала ногу, коли ми поверталися з відрядження. Можливо він відчуває провину, але не більше. Все спати. — Емі поплескала по плечах дівчину та вони пішли в кімнату.

На наступний день дівчата обирали сукню для балу в одному гарненькому магазинчику. Навпроти якого був магазин з чоловічими костюмами. Емі побачила Едвіна, який вже вийшов з магазину. А тоді вони зустрілися поглядами і чоловік вирішив привітатися, тож зайшов до них.

— Привіт! Тобі пасує. Ти в цій сукні неймовірна. — Темно-зелена сукня з блискітками прикувала до себе погляд чоловіка.

— Привіт, дякую... Я не очікувала, що ти будеш обирати собі новий костюм, у тебе ж їх багато. — Легка посмішка з'явилася на її обличчі.

— Для цього балу треба був особливий костюм.

— Тож скільки у тебе костюмів?

— Близько двадцяти?! — Він зробив вигляд наче задумався. А тоді поглянув на неї і посміхнувся. — Жартую, всього лиш близько дев'яти.

Її посмішка була чарівною, тож Едвін просто стояв і милувався нею.

— Кхм-кхм. Я вам тут не заважаю? — В розмову з ноги увірвалася Софія, яка вже кілька хвилин споглядала за ними. Вони перевели на неї погляди і вона продовжила. — Я так розумію сукню ми вже обрали. Мені дуже шкода, але маю їхати на роботу. Едвіне, ти ж підвезеш її додому?

— Так звісно. — Емі стояла в шоці та навіть слова не могла сказати, бо все занадто швидко відбулося. Софі посміхнула, помахала рукою та швидко вийшла з магазину.

— То як твоя нога? — Чоловік відірвав дівчину від думок і вона перевела на нього свій погляд.

— Чудово. Я вже можу ходити і мені не болить. — Зеленоока щиро посміхнулася. — То я піду переодягнувся і поїдемо?

— Так, я зачекаю тебе тут. — Едвін вказав на диван для очікування. 

По дорозі додому чоловік кидав короткі погляди на дівчину. Коли машина зупинилася Емі повернулася до чоловіка та спитала.