Розділ 4

Зранку в офісі панував безлад. Керівниця викликала Емі до себе. Дівчина зайшла в кабінет та підійшла до столу, за яким сиділа пані Лютея.

— Емілі, мені треба, щоб ви з Едвіном поїхали у відрядження.

— Куди і навіщо?

— Ви поїдете в Світлодотську громаду, місто Світлодотськ. У наших колег виникли проблеми. Допоможете їм. Віддалено з вами працюватиме Марк. Деталі вам повідомлять з приїздом. Поїдете сьогодні. Тож можеш йти додому та збирати речі. Бо ви там не один день будете. Доріан вже орендував для вас квартиру, інформацію з приводу цього надіслав вам на пошту. 

— Добре, чому я і Едвін? — Нерозуміння таки читалося на обличчі зеленоокої.

— Едвін безсмертний, сильний, зможе тебе захистити.

— Стоп. Він вам не сказав?

— Що? Що ти його намагалася позбавити безсмертя? Я тебе заспокою, нічого не вийшло, бо в тебе немає потрібних знань та сил, щоб лишити його безсмертя. 

— Тоді що трапилося, коли я розбила ту пляшечку і чому він тоді стікав кров'ю? — Шок застиг на обличчі дівчини.

— Тимчасовий ефект ослаблення його безсмертя. Те, що ти використала було дуже небезпечним. Він і досі безсмертний. І... наступного разу все ж не чіпай ті пляшечки, що стоять там. Бо все може скінчитися набагато гірше.

— Вибачте, я не хотіла їх чіпати та з'явився Едвін і все набирало обертів, тож... Ще раз вибачте.

— Я не стала тебе карати лише тому, що Едвін прохав про це. 

— Що? Хоча це не дивно. — Зеленоока здивовано поглянула на пані.

— Візьми цей кулон. Він тобі згодиться. — Жінка простягнула руку до Емі та вручила срібний кулон.

— В ньому теж якась сила? 

— Скоро дізнаєшся. А тепер йди. В мене купа справ.

Дівчина лише кивнула та мовчки вийшла з кабінету. Вже вдома вона тримала кулон в руках, а тоді одягнула на шию і попрямувала до машини Едвіна. Сьогодні він взяв позашляховик. Дорога була далекою, їхати було 4 години. Емі заснула в дорозі. Вікно біля неї було трохи привідкрите, тож її волосся розвивалася від легкого вітерця. Едвін час від часу дивився на дівчину завороженим поглядом. 

Коли вони зупинилися біля будинку, де мали заселятися Емі все ще спала. Чоловік уважно роздивлявся риси її обличчя і мило посміхався. Бажання торкнутися її було надто сильним, щоб проігнорувати його. Він заправив пасмо її волосся за вухо та провів тильною стороною руки по щоці. Від цього дівчина прокинулася, а чоловік швидко забрав свою руку.

— Приїхали, сонько! — Дівчина сонно потерла свої очі та потягнулася. Чоловік же спостерігав за нею кілька секунд, а тоді вийшов та витягнув дорожні валізи з машини. Емі вийшовши з машини попрямувала за чоловіком. 

Вже в квартирі вони розпаковували валізи у своїх кімнатах. Емі прийняла душ та виходячи з ванної кімнати врізалася в Едвіна. Її очі розширилися, бо перед нею стояв чоловік без футболки… з голим торсом. Серце в її грудях затьохкало швидко і голосно, вона підняла очі на чоловіка. 

— Ем... Вибач! — Емілі почала відходити в сторону, як її швидко міцно схопили сильні чоловічі руки та притягнули до себе. Його рука ніжно лягла на її талію, а інша притримувала її спину, щоб дівчина не впала. 

— Ти не повинна вибачатися. Чула?! — Його тон був м’яким та надзвичайно ніжним. Вони дивилися один одному в очі. Тиша заполонила простір довкола них. Він помітно нервував через їх близькість. — Це я маю вибачитися перед тобою за те, що... вважав тебе вбивцею, крадійкою і що вбив тоді тебе.

Емі ніби струмом вдарило після його слів. Кулон на її шиї засвітився, хоча вони того й не помітили. Дівчина знепритомніла і чоловік вправно підхопив її на руки та відніс на її ліжко. Він обережно вклав її та сів поруч.

— Вибач мене, квітонько! Усе мало бути інакше тоді… і зараз також. — Кароокий нахилився ближче до дівчини та прибрав волосся з її обличчя. — Обіцяю все виправити. — Тихо мовив він та ліг поруч пригортаючи її у свої обійми, і даруючи тепло та відчуття безпеки.

Сто років тому

Есті бачить, як Неллі викрадає реліквію. Та йде до батьків нареченого, щоб сповістити про це. Зайшовши в кімнату батьків, вона бачить там Неллі. 

— Есті, як ти могла? — Розчаровано похитав головою чоловік.

— Я не… — Вона хотіла сказати, але слова звучали майже беззвучно.

— Ти будеш вигнана з цього палацу. Чути більше нічого не хочу. Йди збирай свої речі за дві години тебе відвезуть додому. — Крикнув батько Едвіна та показав рукою до входу.

— Але ж...

— Ніяких але. — Чоловік ще дужче крикнув на дівчину і та вийшла з кімнати.

В своїй кімнаті вона вже збирала речі. До неї зайшов її наречений. Вона хотіла все пояснити, але…

— Де реліквія? — Грізний тон його голосу змусив здригнутися Есті. А за його спиною стояла Неллі.

— Я не знаю, бо я її не брала. — Впевнено сказала дівчина. Сльози от-от мали пролитися з її прекрасних очей. Та варто було їй це сказати, як жінка поза ними вже крокувала до дзеркала, за яким сховала реліквію.