Розділ 1

Чотири роки по тому…

Крамничка освітлена денним світлом. Емілі привезла замовлення для своєї керівниці. Поки вона чекала, то вирішила роздивитися полички на яких стояли маленькі скляні пляшечки. Вони переливалися різними кольорами і виблискували на сонці. Майже на кожній з них було написано для чого рідина та як її використати. Дівчина придивилася до пляшечки у якій була жовта рідина. Взявши в руки пляшечку вона почала читати. Розбити пляшечку, кинувши під ноги людині. Використовувати обережно!! Призначення: зупиняє людину, вона не рухається п’ять хвилин. Це дає можливість втекти від людини.

Сонячне світло з вікна падало на одяг дівчини. Вона ніби сяяла на сонячних променях. Одягнена вона була у джинсовий комбінезон та чорну футболку, а на ногах були білі кольору кросівки. У неї світле русяве волосся і зеленого відтінку очі. Волосся було заплетене у косу.

Шурхіт дверей позаду і низький чоловічий голос порушив тишу у крамниці.

— Давно не бачилися, Есті! — Його низький голос пронизував кожен клаптик тіла дівчини. Вона трохи здригнулася від неочікуваності. 

Дівчина повільно повернулася. Вона знала, що настане день, коли вона його побачить, та не думала, що це станеться так швидко.

Чоловік зробив два кроки вперед. Його зріст сягав 190 см, сам чоловік був м’язистий і величезний порівняно з дівчиною. Темне каштанове волосся спадало на його скроні. Очі мали проникливий погляд та були неймовірного карого відтінку, що на сонці мали медовий відтінок. Їй здалося, що його посмішка мала бути неймовірно гарна, хоча й не бачила його посмішки, та вона відчула це, ніби знала його усе своє життя. 

Тиша в приміщенні тривала недовго. Дівчина зібралася з думками і почала говорити до нього.

— Моє ім'я Емілі. — Зеленоока стояла, ніби вкопана на одному місці та уважно спостерігала за кожним кроком та дією чоловіка.

— Ні, ти Есті. Якщо думала, що тут я тебе не знайду, то все марно. — В його голосі було чутно холод та нотку злості. Він зробив ще крок до неї та зупинився. Чоловіка дивувала поведінка дівчини, бо вона не показувала страху, лише стояла впевнено та дивилася на нього.

— Я Емілі. — Твердо повторила дівчина своє ім’я, а після продовжила. — Я знаю хто ви такий та чому ви тут. Хоч нічого не пам'ятаю, та було б непогано пояснити мені чому ви хочете мене вбити?

Вона казала це впевнено та твердо. В правій руці вона тримала на поготові пляшечку з жовтою рідиною, яку нещодавно розглядала.

— Чому я маю вірити тобі? Ти вкрала реліквію моєї сім'ї. Вбила моїх батьків. Ти зрадила мене, полишила без сім'ї і прокляла. Ти... прирекла мене на вічні страждання. Я буду вбивати тебе кожного разу, коли ти з'явишся тут. — Кароокий повільно підходив до неї. Казав кожне слово з лютою ненавистю у голосі, хоч і не переходив на крик. Чоловік і сам досі боровся з цим відчуттям ненависті, але побороти його не вийшло. Він знав, який біль відчуватиме, але нічого не міг зробити. Кароокий лишень сподівався, що цього разу все станеться, як і казала та жінка. Серце шалено билося у грудях і він знав, що за цим послідує непоправне. Адреналін зашкалював, а дихати ставало дедалі важче.

В мить чоловік дістав ножа і замахнувся на Емі. Та щось пішло не так. Під ногами вже лежала розбита пляшечка, а він не міг ворухнутися.

— Що це за хрінь? — Він зірвався на крик. Злість вирувала у його судинах. Легка хвиля жару, тоді холоду і паніки обдала його тіло. Чоловік знав, що не може контролювати свої емоції, тому не пручався їм.

Дівчина стояла притиснувшись до шафи позаду, трохи перелякана, бо сама навіть не помітила, як кинула пляшечку злякавшись за своє життя. На долю секунди вона впала в ступор, але потім зібралася з думками.

— Зілля, яке подіяло. — Хвилинна тиша повисла у повітрі разом з напругою.

А тоді Емі відійшла до столу в двух метрах праворуч від неї. Руки тремтіли від страху та легкої панки.

— Я не розумію, — Тихо мовив чоловік, та дівчина все одно почула. — Чому ти так вчинила? Чому? — Він закричав на останній фразі.

— Я дійсно нічого не пам'ятаю. Аби я пам'ятала — сказала би. Хотіла б я усе згадати. Але я не можу. — Вона підвищила свій голос на останньому реченні. Емілі сперлася руками на стіл та перевела погляд на нього і вони зустрілися очима. Тиша знов заполонила простір довкола. Зоровий контакт жоден з них розірвати ненаважувався. Їх наче магнітом притягувало один до одного, але вони обоє знали кінець історії, бо іншого не могло бути.

— Якщо ти безсмертний, і це через те, що я прокляла тебе тоді. Я позбавлю тебе безсмертя і житимеш собі своє життя. — Зеленоока пошукала пляшечку потрібну їй та взяла кров свою та чоловіка. 

Поки чоловік намагався сказати їй, що це її не врятує, вона все підготувала і розбила пляшечку під його ногами. В цей момент він знов міг рухатися. 

— Схоже щось пішло не так. Схоже пляшечку не ту взяла. Тож тепер тебе нічого не врятує. — Чоловік почав підходити до дівчини повільними кроками, наче звір, що підкрадається до здобичі.

— Я би не була така певна, що ти й досі безсмертний. — Вона йшла назад, крок за кроком, а чоловік теж підходив ближче. Її серце калатало від страху. Та вона цього не показувала.

Чоловік підкотив лівий рукав до ліктя та зробив надріз. Кров хлинула з його руки. Поріз був глибоким, та він не збирався загоюватися.