Бал

Ірелька стояла на порозі палацу й дивилася на океан. Хвилі, темно-зелені, мутнуваті, як вода у сільському ставку, накочувалися на місто одна одної більша та вища.
“То от ти який, океан!” — Ірелька захоплено потягнулася до цього живого стихійного дива, майнула поглядом крізь гілля саду, білі альтанки й золото-мереживні палаци Найї. Океан це захоплення помітив і направився до неї.
“Він — і виключно до мене?” — Ірелька зачаровано стояла, не тікала.
“Не може бути, не може бути такого, океан не може аж настільки виходити з берегів!”

 Але він виходив, і це наповнювало особливим щастям. Яке ніхто не розділяв: Руз і Ючана безтурботно пили чай на терасі, а вулицями, де не було хвиль, прогулювалися перехожі.
І ніхто, ніхто не звернув увагу, що Ірельку злизав океан. Захопив, поглинув, зачарував собою — величним та безмежним.
Якимсь казковим чином вона дихала і під водою, плавала між будинками, переверталася, бавилася з промінням Світоча, що проникало крізь товщу води, а блакитна сукня виблискувала діамантами.
— Іріель, — почувся здалеку голос Різарта. — Де ти?
О, він її шукає? Яка буде радість — узяти його за руку, попливти удвох, а, можливо, й — цілуватися: океан не арджазійський сад, і крім них нікого нема.
— Я тут! — вигукнула Ірелька.
І за щось зачепилася.
Корали.
Вони насувалися, розросталися, як хащі Буйного. Ірелька почала висмикувати сукню, але чим більше намагалася, тим більше заплутувалася.
А Різарт її не бачив, його поклик зникав у далині.
Осяйний, він зникав, а корали не відпускали! Ірелька почала його зривати своє плаття, кидати коралам:
— Забирайте, забирайте, і — розступіться, відпустіть мене!
Корали розступилися, але не тому, що вона наказала. А тому, що то до неї хтось наближався. Хтось чужий і хижий. А вона — гола.

Ірелька прокинулася від жаху.
Сіла на ліжку. Треба ж такому наснитися?! І якраз напередодні свята.
Пройшлася боса до ванної кімнати. В ноги холодно: осінь дає про себе знати. Вмилася. Свіжість води на обличчі, аромат магноліїї від нового бруска мила, різкий м'ятний смак зубної пасти, — все ці дотики реального світу потрохи утихомирювали неприємне напруження від сну. 

Заходилася одягатися на пробіжку.
Але тільки взялася за ручку дверей, як дзенькнув видимць: мама.
— Ірелько, ти де?
— Збираюся побігати надворі. Щось сталося? — прикрила за собою двері. Вони тихо скрипнули. 
— Ти не казала, що бігаєш. Я думала, що ти ще спиш. Іріель, мені наснився поганий сон. Ліс, ніби Буйний, але червоний і дивний, блискучий, багато дівчат у яскравих сукнях, ти у блакитній... — мама говорила стривожено і швидко.

"Яке співпадіння!" — Ірелька спускалася сходами, вражено слухаючи мамин сон. 

— І тут гілля ожило, потягнулося, але тільки до тебе. Воно тебе схопило, Іріель, порвало на тобі сукню! — у маминому голосі прозвучала нотка безпорадності. — І я нічого не могла вдіяти. Доню, ти поїдеш на Бал Дарів?
Ірелька засопіла: 
— Поїду.
— Я так і думала. Не їдь.
— Мам…
— Поїдеш наступного разу.

— Мамо, — Ірелька вийшла надвір. Навколо ні душі. Світоч ще не зійшов, але на деревах і будівлях віддзеркалювалися рожево-золотаві кольори забарвленого ним неба.— Я вже пообіцяла, мамо. 
— Ох, Осяйний, яка ж ти вперта! Тоді послухай мене: не відходь від дівчат, не будь сама ні на мить. Добре?
— Добре, мамо, не хвилюйся. Все, мені треба бігти, бо змерзну.

Важко сказати, що приємніше — саме свято чи передсвято. Пробіжка швидко вивітрила навіяну сном тривогу. Все правильно казала Дора: якщо ти напружена, і не можеш це змінити відпочинком чи розслабленням, то допоможе інше напруження — фізичне. "Клин вибивають клином" — казав колись дідусь. І це працює: коли Ірелька повернулася в гуртожиток, жахіття зі сну звелося до абсурду і відступило. 

Тома на той час вже прокинулася і заварила чай, на нього, вірніше, на свіжу випічку, завітали Юча і Руз.
І вся увага, всі теми для розмов, всі приготування направилися на сьогоднішній Бал.

В Дінайю переправилися стаціонарним порталом. Вийшли у величезній округлій кімнаті з вікнами на океан. Світлі стіни, прозорі штори, елегантні меблі, квіти, фрукти, запах парфумів — і усмішки, хвилювання, радісний щебет. Щасливчиків з академії було чимало. Хтось здивовано озирався і охав, хтось був тут не вперше і залишався доволі байдужим. Лася діловито розприділила апартаменти.
— Нам виділили одні з найкращих, — сказала Руз, коли Лася пішла
Ірелька теж так подумала.
Перше, що зробила, направилася до високого вікна, розсунула легкі штори. До самого горизонту — океан! Зовсім не такий як у сні, чистіший, спокійніший, величніший, з поодинокими вітрильниками, з бездоганною блакиттю неба вгорі. Теплий вологий вітер завівав коси, грався кронами пальм й кипарисів; зелень газонів, підстрижені кущі й дерева здавалися ідеальними, ідеально розміщеними, як і білокам’яні альтанки саду, вишукані лавочки. Навколо море квітів… І заодно святково одягнених дін, веселих і заклопотаних, красивих і любимих, що не боялися проміння Світоча, досить лагідного в ранковий час.
Ірелька мимоволі проаналізувала, наскільки сад, альтанки і палаци нагадують місцевість, що снилась. Не надто нагадують.
Тому вдихнула цю світову красу й радість разом з вологим, чужим, незнайомо ароматним повітрям і налаштувалася на щастя. Сьогодні вона буде незрівнянною в блакитній сукні, яку вигадала сама, і байдуже, що вона просто ілюзія.
Ірелька оглянулася, пройшлася.
Апартаменти обставлені зі смаком, ліжка здавалися звабливо зручними, все оформлено в біло-бежевих тонах. Заглянула у ванну кімнату — вона теж.
— Ми тут на три дні, — Руз зігнулася, понюхала букет з лілових і білих троянд у вазі на низькому столику.
Біля вази скупчилися подарункові пакунки,  великі й малі, пастельно ніжні й різнобарвні.
Руз переключилася на них:
— Це мені, це мені, це тобі і це тобі.
— Ні, великий пакунок не може бути для мене. Я сукню не замовляла.
Розана з цікавості розпакувала.
— Але вона є, — констатувала, піднявши пальчиками бездоганний блакитний шовк. На ньому блиснули огранені кристали.
Як справжні діаманти!
Штюх.
— Але я замовляла ілюзію! — Ірелька не могла відвести погляд від сукні, яку Розана повністю розпрямила й притулила до себе. Мимовільне зачарування змішалося з липким страхом.
— Любі сестрички, як вам ваші апартаменти? — почулося з боку дверей: заглянула Лася.
Ірелька повернулася до неї і вигукнула:
— Ласю, тут — справжня сукня!
— Справжня сукня, о, який жах! А що то виблискує, невже діамант? — Лася приклала у вдаваному здивуванні руку до грудей, а потім засміялася: — Та не хвилюйся ти так, приміряй і насолоджуйся життям. Цьогоріч подібні подарунки отримали всі, не лише ти. Повір, для мене це також несподіванка. Іду-іду, — Лася створила портал і зникла до того, хто її кликав у видимць.
— Але я не хочу такого подарунку, — Ірелька опустилася на софу. — Я ж не буду присягати ічніїткам!
— Тоді просто не приймай його, — потисла плечима Руз і відійшла до свого пакунку.
“Так і зроблю," — Ірелька заходилася складати сукню назад.
Осяйний, діаманти ніби справжні… текстура тканини неймовірно приємна на дотик, легка… Страшно уявити, скільки цей шедевр коштує. Яке прекрасно-жахливе непорозуміння! Треба повернути його негайно. Як же це зробити?
— А це тобі від мене, — Руз поклала просто на сукню рожеву коробочку.
Ірелька жахнулася, швидко прибрала: нова сукня має бути недоторканною. Якщо з нею щось станеться…