Ненавиджу цю традицію 2

Ірелька знала, що на зібрання запросять ілюзіона, знала, що Равда, але все одно була не готова до тих шуму, безпосередності й радості, які панували в залі, і до того, що Равд буле під ілюзією Різарта. Можливо, спрацювало те, що Ірелька останнім часом намагалася свого хлопця або уникати, або вислизати чимшвидше, але він, здавалося, про Ірельку геть чисто забув.
“А може, це образ Різарта так на нього впливає", — подумала, відмічаючи, як Равд сміється і гладить по голові Жванку:
— Як успіхи, доню?
— Чудово, татку, самі п’ятірки!
— Моя розумниця, лови цукерку! Всі ловіть, я всіх вас люблю.
Ірелька не стала за ганятися за ілюзорними метеликами: вже бачила подібні.
Коли, зібравшись разом, дорослі дівчата поводяться, як діти, це, насправді, нормально. Коли чиясь поведінка залишається дорослою, теж нормально. Або ні, якщо його погляд все тягнеться і тягнеться до однієї й тієї ж людини, в даному випадку ілюзії.
Ірелька змусила себе відвернутися від Равда-Різарта і задивилася на сферу запису   минулорічного балу.
Увага спостерігача була сфокусована на танці  принцеси Альвіни і її партнера, які кружляли у чорному, розшитому дорогоцінними каменями одязі.
"Ніби у вальс красивих ніжних квітів затесались хижі будяки”.
Але тінь тривоги як легко навіялась, так легко і випарувалася: Альвіна була по-ляльковому мила і безпечна, з емоцій спогадів транслювалися лише п’янка закоханість і святкова безтурботність. Ці емоції проникали у підземному залу, полонили її разом із запахом чи то вина, чи то перезрілих фруктів — не одразу зрозумієш, від сфери запису, чи ваз, що височіли на столі поряд з яскравими модними журналами. І важко було визначити, що більш глянцеве, їхні палітурки, чи відбірні помиті й натерті до блиску яблука і груші, сливи; темний кавун відбивав у собі оптимістичну оранжевість цитрусових, а білий виноград, навпаки, приваблював незайманим природним туманцем на ягодах, пругких, немов підсвічених зсередини.
— Ммм, виноград з Арджайзи, — Руз піднесла ягідку до рівня очей. — Я його ні з яким іншим не переплутаю, — і з’їла.
Ірелька озирнулася на спалах сміху: Равд носив на плечах дінайку в рожевому; її ніжний одяг і сірий грубуватий студентський костюм (чому ілюзіон його не змінив?) створювали приємне очам поєднання барв.
“Отут можна було б  ревнувати”.
Зімкнуті на шиї Равда руки, схрещені на поясі ноги асоціювалися з ярмом — витонченим, дівочим, проте — ярмом.
Однак ревнощів не було.
Ірелька взяла два стільці, собі й Руз, притягнула туди, звідки було б добре спостерігати, що ще Равд витворить.
— А мене підіймеш, татку? — сміялася Жванка.
І справді, підійме? Равд реальний за Жванку нижчий. Чи не здується ілюзія, чи вистачить сил?
Сил вистачило, Равд виглядав силачем; ічніїтки заплескали в долоні.
— І яблука з Арджайзи, — Розана підсунула свій стілець ближче. — До речі, у тебе є для нас нова яблучна історія?
— Так. Але сьогодні вже пізно, а в суботу бал, ми будемо в Дінайї, — Ірелька не посміла торкнутися фруктів без запрошення пригощатися.
Глянула на Равда.
Він, уже серйозний та спокійний, роздивлявся з Ласею зображення на аркушах паперу. Напевно, втомився дуркувати. Лася, мов відчувши погляд, підвела голову:
— Розана, Іріель, ви підготували собі сукні на бал? Якщо ні, маєте час, он журнали для натхнення.
Равд заходився створювати ілюзію суконь, одну за одною. Ічніїткам це заняття неабияк подобалося, вони підправляли, радилися, сміялися.
Ірелька при світлі магічних свічок гортала журнал, поглядала на вибір дівчат, слухаючи і враховуючи рекомендації та зауваження.
— Глянь сюди, — Руз простягнула інший журнал — каталог білизни зі вказанням цін.
— Осяйний, це що? — комплект, на який вказував пальчик подруги, настільки прозорий та мініатюрний, що Ірелька почервоніла і благально звела брови.
Розана потерла ямку над губою:
— Ти впевнена, що саме Осяйний має пояснювати, що це і для чого?
— Не впевнена, — засміялася Ірелька. — Осяйний правильне і світле божество. Що б це не було, воно не для світла, а для для темряви.
— Для напівтемряви, — виправила Руз. — Інакше навіщо взагалі потрібне?
Вона загадково усміхнулася повними губами, підвелася, взяла ніж і загнала в кавун.  Ірелька закрила журнал. Граційна безцеремонність Розани не могла не зачаровувати, навіть якщо скибка вийшла крива, далі нікуди. Однією подруга не обмежилася, відрізала ще — для Ірельки. Але ледве  вдихнула кавунову свіжість, як почула над вухом Равдове:
— Вибрала щось? Накидай, я створю ілюзію. Ти ж будеш у ілюзії?
Останнє слово повторив тихіше і з притиском, накрив долонею її руку… ні, не щоб погладити, а щоб відібрати скибку кавуна і левітувати Розані, а натомість в пальці вставити магічне перо.
Ірелька виразно зиркнула на нього знизу і скоса:
— Якби ж ти знав, яка я зараз голодна.
— Пам’ятаєш попередження щодо подарунків? — голос прозвучав тихо, ніби шелест листя в лісі. Особистий простір Равда легко пах мохом.
— Але це ж просто скибка кавуна… Зараз ягоди й фрукти — на кожному кроці.
— От там і їстимеш, — У погляді Равда застигло “так треба".
Ірелька зітхнула.
Буває, час та бажання здріб’язковують важливі речі. Такого не слід допускати:
— Дякую, що нагадав, Равд.
Він мовчки кивнув, поставив на стіл білий аркуш.
Ірелька торкнулася його пером.
Вона вже знала, яку сукню хоче: блідо-блакитну, витончену, яка б не вирізнялася між іншими: у Ірельки нема чарівної впевненості в собі, як у Альвіни і сили характеру Дори. Сам факт, що сукня несправжня, дрібку засмучував, але одночасно давав простір для фантазії, наприклад, змогу прикрасити діамантами. Справжні в житті б не купила. Довго не мудрувала і занадто не переймалася: зазвичай найбільш вдалі речі створюються саме на льоту.
Руз і Таля, які заглядали на малюнок, були в захваті, ...а Равд невдоволений.
— Щось не так? Не зможеш таку створити? — оглянулася до нього Ірелька.
— Та ні, все так, зможу, — кинув він сухо і відійшов.
— Сукня вийшла надмірно розкішна? — перепитала в Розани.
— Не сукня, а ти в ній будеш розкішна. Але не хвилюйтеся, я все виправлю: вигадаю собі ще розкішнішу і не буду від тебе відходити, щоб затьмарювати завжди і всюди.
Розана взяла магічне перо і намалювала пишну червону сукню з важкого атласу, теж з діамантами, лиш зі значно більшими.
— Ну як?
— Ого.
— Угу.
— Равду доведеться потрудитися, щоб створити цей блиск, — Ірелька пошукала його поглядом. — Він зник? Не побачимо наших суконь? Ми не встигли?
— Встигли, встигли. Давайте сюди, — Лася протягнула руку і левітувала через весь стіл листи. — Хм, непогано, вам личитимуть. Навіть не знаю, що покращити чи зауважити. Хіба що ви не підписали. Вам ілюзію чи справжні?
— Ілюзію, звісно, — сказала Ірелька. Лася підписала.
— Справжню, — скромно опустила очі Руз.
— Гаразд, — усміхнулась, підписуючи, Лася, і підвищила голос. — З найголовнішим завданням справилися. Тепер, будьте ласкаві, тишу. Послухаємо розповіді про Вічного Короля.
Равд, який, виявляється, був тут, сидів у кріслі в темному кутку, закинув ногу на ногу. Його погляд ковзнув по всіх присутніх і застиг, зупинившись на Ірельці.
Полум’я магічних свічок стиха затріщало, ніби вони справжні, підземна зала здалася затишнішою.  
— Для тих, хто вперше і не знає, — продовжувала Лася, — розповідь складається з трьох блоків: минулого, теперішнього і майбутнього, яким би ви хотіли його бачити. Жванко, розкажи, як приклад, свою історію.
Жванка зітхнула і приречено попрохала:
— Зробіть темніше, буду брехати.
— Цього можна було й не казати, — кинула, побіжно всміхаючись, Лася, але помахом руки світло приглушила. — Я попереджала, що дозволено вигадувати.
Жванка прокашлялася.