Ненавиджу цю традицію 1

Бал Дарів, що майорів у близькому майбутньому,  продовжував змінювати хід буденності.

Біля стаціонарного порталу з’явився додатковий — з мерехтливим написом “Рон”.

 Студенти відправлялися за покупками, зустрічалися з рідними, просто гуляли містом. 

Ірелька відмітила, що не надто скучила за своїми, і розмови з допомогою видимця цілком влаштовували як і її, так і маму. 

До порталу прямувала зграйка старшокурсниць, погляд вихопив найвищу серед усіх Жванку в сірому, біля неї граційно перебирала ніжками горда і вишукана Лася: все таки ічніїтки впадали у очі. Жванка, відчувши на собі увагу, зустрілася поглядом з Ірелькою, попрохала в Ласі зачекати, і підбігла, цокаючи високими тонкими  підборами. Лася залишилася стояти. 

— Іріель! — простягнула руку Жванка, радісно скалячи зуби і допитливо свердлячи поглядом, що очікував на комлімент: — Як тобі моя прамагія? Є зауваження? 

Ох, а до прамагії в Ірельки руки не дійшли. Так і відповіла.

Темні губи Жванки  опустилися кутиками вниз, підборіддя й шия подалися назад, ображено й здивовано.

Ірельці стало соромно: Жванка ніч не спала, а тут таке недбальство. 

— Гей, у тебе ж магкопія, — м’яко дорікнула вона.

 — Жванко, — владно гукнула Лася,  киваючи пальчиком, гайда, мовляв, іди сюди, час не жде.

Жванка кинула “бувайте” і побігла до порталу. 

“Прийду додому, візьмуся за прамагію”.

— Не розумію, над чим тут сидіти всю ніч… Теж мені, родзинки, — Ірелька запустила руку у чуб. Від прочитаного та незрозумілого голова здавалася важкою.

— Ти про що? — повернула голову Тома.

— Та про прамагію, — Ірелька з серцем продемонструвала розкритий зошит. — Ти хоч щось розумієш? 

Тома прочитала кілька речень і її сірі очі аж почорніли, настільки розширилися зіниці: 

— Де ти це взяла? 

— Жванка дала. 

— Жванка? Можна, гляну? — Тома буквально вирвала зошит з рук.

— Можна, лише ненадовго, 

— Ірелька зітхнула. 

Томин погляд забігав сторінками. Врешті вона підняла палець: 

— З мене порада. І роз'яснення. 

— Домовилися, — Ірелька спостерігала, як

Тома читала. Вона мало не тремтіла. Це вселяло надію, що прохання, з яким Ірелька вискочила на зібранні Ічніїток, не таке вже й дурнувате.

— Чудово… чудово, те, що потрібно… Схоже, Жванці вдалося дістати стислий курс прамагії для тих, хто давно закінчив академію. Тобі наразі не всі терміни відомі, тому текст здається незрозумілим. Я поясню, що знаю.О, тут ще й родзинки з підручників малої академії для охочих освіжити знання! Якщо бажаєш копнути глибше — йдеш у бібліотеку, сідаєш з ручкою і зошитом поряд зі своїм другом лінсом, читаєш і виписуєш необхідне. 

— То он де Натан пропадає на перервах!

А Ірелька думала, він з Адліною танцює. 

— Твій Натан так швидко читає та переписує, що на нього дивитися і любо, і боляче. 

— То і ти там пропадаєш — у бібліотеці? 

— Так. Іріель, поправ, будь ласка, чуба, не позор мій стиль, — Тома швидкими нервовими рухами показала, як це зробити. — Якщо вже копіюєш, роби це гідно.

Ірелька засміялася. Їй і на думку не спадало, що у них зараз схожі зачіски.  

— Ох, вибач, я, напевно, підсвідомо! 

— Вибачаю, — Тома глянула на Ірельку доброзичливіше ніж завше. Але якщо не встигнеш переписати текст — Не вибачу ні я тобі, ні ти собі, — вона підняла зошит і тикнула в нього пальцем, — ця річ розвіється, як дим. Жванка не оригінал тобі дала. Клич подруг, хай допомагають створювати інший оригінал — надійний і наш. Розана ж може зробити тимчасові копії для всіх? Я допоможу, якщо ви не проти. Подруги теж.

Роботу вирішили розділити кожній по розділу, потім зшити. 

Ірелька взялася за початкову частину. Вони вже проходили теорію з магвступу, але професіоналам подавалося інакше, стисліше, незрозуміліше, і водночас глибше. В якийсь момент було лячно, що осягнути все, що переписувала, буде вище сил, але коли усвідомила, що магія Дори подібна, лише ніби перевернута навиворіт і значно простіша, стало справді цікаво.

 Ірелька захопилася так, що не помітила, як промайнуло дві години.

— У вас появилися мітки ічніїток, — зауважила Тома в тиші. 

— Зібрання сьогодні, буквально зараз! — Розана обурилася. — Не дають часу зовсім, а раптом хтось зайнятий?

— Яка може бути зайнятість напередодні балу дарів, тим більше у ічніїток, — не підіймаючи очей і продовжуючи писати, Тома скептично всміхнулась: — Вибирати сукні. Скоріш за все, тому й зібрання.

— Звідки ти знаєш, товариство ж таємне, — Руз, яка тільки що обурювалася, тепер вирішила образитися за ічніїток, як за своїх. 

Ірелька її розуміла: у жилах Руз тече справжня кров Алозійських.

— Яке воно таємне, якщо я про нього знаю? — Тома глянула веселим сірим оком і посуворішала: — Але вам все ж краще спізнитися, але переписати. Поляскаєте віями, скажете, що макіяж не вдавався, тому час промайнув непомітно, і вас пробачать.

— Справді! Нема чого негайно туди летіти, поки не закінчите свої розділи! — підтримала Юча. Між її бровами залягла сурова зморшка. — Пишіть. Я вас не відпускаю.

— А ти часом не заздриш, подружко? — Руз, нахиливши голову, перегорнула сторінку.

— Я? Заздрю? Чому? Тому, що на вас чекають море, фрукти, музика, танці, вишукані смаколики?.. — поки Юча казала, шляхетне обурення змінилося мрійливістю, мрійливість — сумним виразом личка.

Тома це помітила і додала:

— … ще — ічніїтки.

— Точно. Дякую, Томусю, — Юча обійняла її. — Якби не згадка про цю зеленооку зграйку, що постійно мусить бути разом і триматися Вічного Короля, я б вам таки заздрила.

— Я теж, — зізналася Тома. — Але з ічніїтками — нема чому.

“Триматися Вічного Короля”, — Ірелька глитнула. Їй було чому заздрити ічніїткам. Саме це притягує і водночас відштовхує, саме це зачаровує і водночас лякає. 

Ще було трохи совісно: вона збиралася поїхати на бал, щоб поспілкуватися з Різартом, і одразу порвати з таємним товариством. Це як з’їсти вишеньку з торта і втекти.