Ви мене не знаєте

Спогади виливалися рівними стрічками, ніби акуратний клубок розмотувався.
Прийшла Тома, а Ірелька писала. Забігала Руз — Ірелька махнула рукою, вийди, мовляв, — і подруга тихо зникла.
Тома теж засіла за книги. Перед вечерею в шпаринку заглянула одним оком Юча, і за мить двері зачинилися.
Ірелька відставила ручку, коли за вікном стемніло.
Почувалася спустошено-втомленою. Ну от, з одним чи не найважливішим завданням справилася.

Ірелька бігла у ранковому тумані, тихому-тихому; дерева виступали і зникали незворушні, як напрочуд реалістичні декорації.
— Гуп-гуп-гуп, гуп-гуп-гуп, — лиш серце билося та тупотіли ноги в такт.
Бігати в азіонках — це прекрасно.
Біг структурує інформаційний хаос, розставляє його по поличках, задає потрібні напрямки думкам і прискорює їхній хід.
Ще додає витривалості. А витривалість Ірельці ой як необхідна.
Вона побігла ще швидше, збільшила дистанцію, зробивши додаткове коло перед тим, як направитися до потайної частини території академії.
Сьогодні, на відміну від учорашнього ранку, Ірелька прокинулася з задоволенням. Спочатку довчила уроки, потім вибралася на пробіжку.
В ідеалі вона повинна бути регулярною. Але навряд чи так буде.
На пустій алейці крізь туман проявилася постать Таїси.
Наздогнати її не потребувало зусиль.
Коменданткиня їй зраділа:
— Іріель, я лише про тебе згадала!
— Справді? — Ірелька перестала бігти, пішла поруч.

— Так, — Таїса виглядала заклопотаною. — Я подумала, було б непогано, якби ти побігла за випічкою сама. Я ось записала, що і скільки взяти, — вона дістала з кишені листок зі списком.
Ірелька глянула. Було враховано навіть Чадгарові круасани і булочки для Ірельки й подружок.
— Гаразд. А яблук можна назбирати?
— Звісно, можна. То я повертаюся? — Таїса зупинилася.
— Так, звичайно, — Ірелька взяла простягнуту їй сумку, злегка хвилюючись, але не подаючи вигляду, і знову побігла.
Тепер, коли появилася додаткова відповідальність, пробіжка таки має шанси стати регулярнішою. Може, це й на краще.
Біля ставка зупинилася. Крайній будинок ледве виступав з туману.
Знову стало шкода його, захотілося звернути з дороги, пройтися стежиною поряд з пониклими квітами, але не зробила цього — рушила до живої крамниці. Час від часу оглядалася, чи не наздожене песик.
Очікувала його появи, коли зривала яблука, поглядала у відчинені двері живої крамниці, коли, звіряючись зі списком, набирала випічки.
Таємна вуличка жила ледве помітним ранковим життям. Ніби й здавалася тихою, але
на подвір’ї одного з будинків зблиснув портал, в іншого скрипнули двері.
На хвіртці Чадгара справді висів дзвінок.
«Дзелень-дзелень» органічно вплелося в туманний простір.
Ірелька повісила пакет з круасанами і побігла далі.

Собачка виник просто посеред туманної дороги: лежав на килимку і виляв хвостом. Протягнула йому одну з булочок, він, вдячно зиркаючи і підтримуючи лапами, надкусив її, а Ірелька поспішила до гуртожитку.
Сумку з випічкою залишила на Таїсиному столі, сама метнулася в душ. Тепер переодягнутися і — на пари. Уже виходила з ванної кімнати, коли нарешті прокинулася Тома. Проспала співмешканка, здає позиції.
— Доброго ранку. Це пахне моя булочка? — вона втягнула носом повітря.
— Угу.
Тома протерла очі, що стали розчулено-благальними:
— І чай — мій?
Чай був Ірелькин. Але вона впевнено сказала:
— Твій. Бери!
А собі заварила знову.

Перед святом Дарів навантаження зменшилось, домашнє завдання ніхто не задавав. В їдальні запахло дінайськими й арджазійськими фруктами, їхній аромат витав в коридорах академії, в аудиторіях; викладачі ходили веселі й несерйозні. В розкладі біліли пропуски. Професорка Лелека готувала якесь святечко, час від часу до неї забігала секретарка Іллена і ще одна викладачка.
І в цей передсвятковий час мала вперше відбутися пара фізпідготовки.
Руз хотіла її пропустити. Спочатку Ірелька думала, що вона жартує, але виявилося, що це не так. Довелося її підтримувати попід лікті, ще й шукати переконливі аргументи, чому не варто пручатися. Вести її, вперту, було нелегко.
На розі магзалу когось чекав Чадгар Алозійський, трішки схвильований, з букетом квітів і без звичного костюму. Побачивши Руз, помахав привітно рукою, але коли вона ринулася до нього, по-котячому хитро відвернувся і зник за рогом.
Відреставроване крило магзалу з першого погляду запало в саме серце: прості лінії, щедрість простору у легких повітряних, глянцевих фарбах. Підлога світла, блакитно- оксамитова.
В такому приміщенні здавалося, що ти у небі, і хотілося літати. Передсвятковий настрій проник і сюди, а розмови з Різартом, поява його в спогадах Дори, обіцянка реальних зустрічей в близькому майбутньому на балу в Дінайї надали цій передсвятковості захмарної багатовимірності. І Ірелька в ній прекрасно почувалася.
“Прямувати до мети можна з задоволенням,” — згадалися слова Різарта.
Ірелька всміхнулася. Вона знала про властивості арджазійської магії. Мимоволі глянула на Руз, єдину арджазійку, що досі володіла магією кохання, й примружилася, намагаючись розпізнати в повітрі прозорий бузок, що п’янив розум. Але навколо панував лише свіжий холод світло-блакитних і білих кольорів та запах бездоганної новизни. Він не п’янив, навпаки, свідомість була ясною, залишаючи відчуття щастя все одно присутнім, хоча й не на першому плані. І не лише у неї.
Одногрупники стояли неорганізованими зграйками, посміювалися, перемовлялися. Хто не потрапить на справжній бал, зможе просто насолодитися відпочинком, а згодом потрапить на інший, на академічний відблиск справжнього свята дарів.
— Славного дня, любі! — Веселу безтурботність струснуло дзвінке вітання
Ірелька здригнулася. Вона впізнала голос.
“Не може бути!"
Оглянулася — і потрапила під короткочасний, але прицільний погляд Гітани.
— Ого хто, — Руз глянула на Ірельку.
Вона ледве справилася з несподіванкою.
— Серед знаті нова мода — викладати, — прокоментувала Юча.
Гітана представилася, сказала кілька вступних слів.
Вільний темно-синій костюм для фізпідготовки пом’якшував деякі різкість і вуглуватість її постави, на золотистому волоссі, що відросло і вже сягало плечей, грали холодні рефлекси кольорів магзалу.
Літати в ньому більше не хотілося.
"Отакою має бути правильна реальність. З несподіванками у вигляді перешкод.”
Ірелька краєм ока слідкувала, як Гітана шикувала хлопців у стрій, торкалася їхніх плечей, розмовляла, усміхалася, зрідка по-лінсійськи ковзаючи на середину залу, щоб глянути на результат здалеку.
Потім її увага направилася на дівчат. І невідворотно наближалася до Ірельки, вже торкнувшись Розани.
— Ви нас сильно навантажуватимете? — запитала подруга, зітхнувши чарівно.
Гітана всміхнулася, поплескала її по плечі:
— Не сильно, Руз, не бійся. Поки не сильно: на балу Дарів Землі ви маєте бути здоровими й щасливими. А як твоє ім’я?
— Ючана.
— О, я тебе пам’ятаю, ти підопічна Жехарда, так? — У карих, великих, чистих і рухливих очах — одночасно згадка, усмішка і контроль над ситуацією в магзалі. — Іди наперед, Ючано, ти надто висока.
У роль відповідальної викадачки Гітана вжилася з перших хвилин.
Хоча Ірелька пам’ятає її інакшою.
Не лише Юча впадала в очі, так стрибала на балу в Арджазійському палаці, а й вона, лінсійська принцеса, котра, м’яко кажучи, хильнула зайвого.
А потім оголосили про її з Різартом заручини.
Ірельці захотілося зникнути, благо, Гітана відвернулася.
Що там Різарт казав про уникнення перешкод?
Згадала візерунок для відводу очей, тихцем глянула, чи ніхто не дивиться, і активувала.
Йди собі, принцесо, далі, жартуй, торкайся когось іншого.
А я сама виберу собі місце, ось, позад Руз буде саме те. Тепер зачекати моменту, коли ніхто не дивиться, — і зняти чари.
“Раз -два- раз, — рахувала подумки дві секунди, чекаючи коли розвіється магічний слід, — раз-два..Штюх.”
Гітана надто швидка! Не встигла Ірелька зогледітися, як вона вже стояла посеред залу і, вигнувши брову, дивилася просто на неї. Вірніше, туди, де танув магічний слід у вигляді вінка.
За мить лінсійка була на відстані витягнутої руки:
— Як тебе звати?
— Іріель.
— Я тебе не пам’ятаю, — Гітана швидко глянула на Руз.
— Бо ви мене не знаєте? — чи то зауважила, чи пояснила Ірелька.
“Тобі просто здалося, ти нічого не бачила... — думала, наївно сподіваючись когось заспокоїти. — А якщо й так, це неважливо…”
— Можливо, — Гітана зробила пташиний мікрорух, здалося, що у її очах промайнув спогад про іншу, колишню Ірельку. — Ставай сюди, Іріель, — вона кивнула по інший бік Руз, протягнула довгу тонку кисть до Ірелькиного передпліччя, але вона швидко й плавно відступила, щоб стати там, куди їй вказували.
Гітана знову зацікавлено глянула в очі, миттєво збайдужіла й майнула в інший бік строю: наразі перед нею більше двох десятків нових облич, і потрібно було провести перше заняття на новій посаді.
І лінсійська принцеса провела його так, ніби завжди цим займалася.