Обережно з коханням

Прийшовши в кімнату, Ірелька вперше лягла поспати вдень. Стан легкої ейфорії після зустрічі з Різартом творив дивні речі. Хотілося застигнути, вкрившись ковдрою з головою, завмерти без думок в точці теперішнього. Не зриватися у мрії, не падати в сумніви, які чатують у наступній точці життя, точці найближчого майбутнього. 

Перед очима постав Різарт. Образ яскравий, стійкий, до деталей чіткий і так близько, що, здавалося, можна легко торкнутися фізично. Але Ірелька не торкнеться.

“З коханням треба обережно", — подумала вона і… простір навколо, який підсвідомо хотіла звузити ковдрою, випурхнув, став травневим садом, свіжо-зеленим, осяяним промінням Світоча і легким, та виразним відчуттям щастя. Різарт віддалився, але Ірелька знала, що він тут, його приховали підстрижені кущі різних форм, троянди, гілля фруктових дерев, старих і поряд зовсім юних. 

Вона  обминула їх і побачила, що Різарт сидить під деревом. Він дивно, надто пишно одягнений, виглядає значно молодшим, аж до наївності. 

Праворуч з-за клумби ще нерозквітлих квітів долинає сміх: на поляні кружляють три дівчинки в довгих світлих платтячках. 

Ірелька підходить до Різарта, присідає. Він усміхається, в його руках тарілка зі шматком яблучного пирога, над губою крихта.

— Витри отут.

Голос Ірельки звучить знайомо, але то не її голос. І водночас то вона, Ірелька. 

Вона не витримує і торкається крихти над губою. Відмічає плавний помах довгих вій Різарта, що співпадає з посиленням усмішки, яка видає неприховане задоволення, а в зелених очах спалахує рішучість, немов усі окови спадають, оголяючи пристрасть. 

Від її сили Ірелька подається назад, а Різарт, навпаки, — нахиляється до неї, швидше, ніж вона. Не встигла зогледітися, як вже лежить на траві, а Різарт цілує її губи. 

— Доро! — зовсім поряд гримить гнівний голос Адора. 

Ірелька здригається:

“Доро?! Чому — Доро?”

Світ тремтить, перевертається.

— Що ти наробила, Доро?! — кричить Адор. Світ стає на місце.

Ірелька починає розуміти, що це спогади, вона пірнула в них, як під ковдру, з головою. 

Різарт підхоплюється, Адор кидається до нього. Серце Дори тьохкає від страху: Різарт виглядає значно слабшим проти старшого й сильнішого мага.

— Ні, він ні в чому не винен, — вона чіпляється за руки Адора. Він змахує ними, відкидає її назад, 

— Не смій ображати Дору,  — кричить Різарт. — Ну так, я її поцілував! І що з того? Вона подобається мені, а я — їй!

— Справді? — Адор оглядається, Дора ловить його погляд, розгніваний і — зранений.

— Скажи йому, Доро, — прохає Різарт. — Скажи, що кохаєш мене!

Дора дивиться лише на Адора.

— Ні, Різарте, не кохаю! Ти мені подобаєшся, але я тебе не кохаю! — каже вона співчутливо, але чесно і затуляє долонями обличчя. 

Щоб не бачити погляд Адора, щоб захиститися від відчуття непоправності. Бо Дора казала правду.

 Вона не в Різарта була закохана  і тільки-тільки починала насолоджуватися взаємністю. Кохання Адора лише зароджувалося. Вони удвох пекли цей яблучний пиріг. І так легко та затишно їм тоді було, що Дорі здавалося, Адор от-от зізнається в коханні, але заповітні слова так і не почула. Зате його “люблю" проявлялося у ставленні до неї, у  подарунках. Дора досі носила старий одяг, але почувалася принцесою.

Розгадування таємниць сувою, написання і проспівування мелодій, тріумф від вдалих експериментів неймовірно зблизили; вони з Адором літали, зникали, шукали один одного.

— Доро, ти мій скарб, знаєш? — казав він учора. — Ти не уявляєш, яку могутність мені подарувала. Я дещо для тебе  зробив. 

Осяйний, яке воно щемко-ніжне, те почуття, з яким вони тоді дивилися одне на одного...

А зараз воно розбите. І серце Різарта також. 

— Але, Доро…Твій погляд, дотик! Я не міг помилитися, — арджазійський принц дивився на неї майже благально. 

— Тобі здалося! — вигукнула Дора, відступаючи. 

“То була не я" — почула Ірелька її злякану думку і раптом здогадалася:

"То була я! Магія часопростору, слово "обережно”, я ж подумала “з коханням треба обережно”." 

— А-а-а! —  Дора взялася за скроні. — Я не знаю, чому змахнула ту крихту  з твоїх губ!

Адор пополотнів. Глянув на на кусень пирога, що сповз з відкинутої в траву тарілки.

— Скільки ти з’їв? — запитав у Різарта тихіше, але ще грізніше.

— Що? — здивувався той.

— Скільки з’їв пирога?

Різарт розгублено відповів. 

— Три шматки?! — розлютився Адор. — А вони? 

Він вказав на дівчаток, які давно перестали кружляти і стояли, обійнявшись. Найменша почала плакати. 

Дора побігла до них, щоб обійняти. 

— Доро, що ти наробила?! Я ж просив зачекати, не їсти, поки не дізнаюся, скільки можна! Як ти могла віддати їм наш пиріг?!  

Дора зловила погляд Адора, і відчуття непоправності посилилося. Хоча вона всього лиш пригостила несподіваних гостей учорашнім пирогом. 

— Вибач, — промовила тихо, погладивши по голові Роману. Нашель вчепилася в руку.

Адор створив портал:

— Ваші високості, прошу, йдіть додому. 

Принцеси слухняно пішли. 

— Різарте, тебе теж стосується.

Різарт обійняв Дору за талію, шепнув “ходімо".

— Дора залишиться тут, — відрізав Адор.

— Я без неї не піду. 

— Ти чув? Вона тебе не кохає. 

— Тебе теж.

— А мене кохає. Доро, так?

Дора кивнула. 

— Ні! — заявив Різарт. — Вона не може тебе кохати! Ти старий, скупий негідник, задурив голову юній дівчині! Доро, ходімо зі мною? Я куплю тобі гарний одяг, я тебе любитиму…

Дора похитала головою:

— Ні, Різарте.

— Він не знає, що таке кохання, Доро. Він старий. Навіть якщо виглядає не старим — він страшно давній!

— Різарте, мовчав би, побачиш, яким страшно давнім станеш ти сам!

 Адор змахнув рукою, і Різарт пішов до порталу.

— Це не я йду, Доро, це він мене проганяє, — Різарт, не маючи сил опиратись, ступив у портал і кинув Адору вбивчим тоном: — Мені тебе шкода!