Дощовий день

Хмуре небо вирішило здивувати світ, нависнути, влаштувати парад хмар одна одної нижче, важче, просто з самого ранку. Вітер згадав, що може бути холодним. Ірелька, прасуючи форму, згадала, що не має парасольки. Тома насупилася не гірше погоди надворі, збирала книжки в сумку. О, вона не склала її заздалегідь? Таке бува?
Час відбивав секунди, хвилини, рипання дверей і кроки в коридорі активізувалися. Ірелька одягнула форму, підійшла до дзеркала. Ідеально, сказали б ічніїтки.
Але висипання не зникли: не діє зілля на ілюзію Равда.
Зітхнула, дістала косметичку.
Цю проблему можна вирішити й іншим способом.
Вирішила.
А потім подумала: якщо зачіску вона робить самостійно — то й підрізати чуба може?
Вийшло симпатично. Аж настрій піднявся: ілюзія ілюзією, а Ірелька сама керуватиме власним виглядом. І до штюха канони ічніїток! Сьогодні озброїться словами Адора з уривку спогадів: «...рішучість, постава, грація, блиск очей. Сила того, що знаєш про себе ти, сила внутрішня, настільки переконлива, що те, як ти виглядаєш зовні, який на тобі одяг — уже не має значення.»
Ірелька підвела очі густіше.
«Я — відьмочка, — подумала вона. — Тому виглядатиму під стан погоди, під стан душі».
Додала темного, хмурого, сивого, як осінній туман, на верхні повіки. Не ранішній туман, а чимтемніший, вечірній. На вії більше туші, хай будуть розкішними, очі виразнішими.
І коси в зачіску не як завжди, а зібрати й підняти. Плечі — розпрямити.
Отак добре. Тепер за сумку — і на пари.
…Загрозі дощу не вдалося налякати студенство, викладачів також. Щоденний розпорядок міцно утримував владу над людською поведінкою.
Розклад на стіні у вестибюлі приваблював трохи тихіші й понуріші, ніж завжди, потічки молоді.
Руз, побачивши зміни в розкладі, скривилася, поникла плечима.
— Що сталося? — Ірелька підійшла ближче.
— З понеділка буде фізична підготовка.
— Нарешті, — зрадів Велтар, поправляючи сумку. — Кажуть, наша викладачка просто вогонь!
— Так, я теж це чула, — Келіна не поділяла його радості. — Вона з лінсів, як і Натан. Бідні ми будемо.
Ірельку викладачка не цікавила:
— Дощ пустився.
Дощ не просто пустився, а ринув, як із відра. Голови всіх повернулися до вікон.
Серед тих, хто першим відірвався від споглядання зливи, була невиспана Жванка. Вона помахала, вітаючись, і без натяку на усмішку зникла у натовпі.
Ірелька усміхнулася дощовій сірості, вологості, мокрим слідам на долівці, незвичності всього навколо включно зі своїм відображенням у великому настінному дзеркалі.
Дві пари пройшли під монотонний шум дощу.
Ірелька вперше отримувала повне задоволення від навчання.
Можна навіть сказати, що їй сьогодні щастило.
А от коли поверталися з їдальні, дощ закінчився, блиснуло сонце. Вітер продував одяг, стріпував мокре листя за шиворіт, на алейках утворилися калюжі, нанісся намул, а сонце було холодним і різким.
«У самій зливі більше краси і радості, ніж коли вона мине, й залишиться лиш її слід. З почуттями та емоціями так само.»
— Ірелька автоматично минула калюжу зі зламаною гілкою й пом’ятим листям.
У безпосередній присутності Різарта, навіть якщо він ранив своєю нареченою, — було легше, ніж зараз, коли ніби й заспокоїлася, біль притупився, але забути, перемкнутися повністю не могла: надто часто чула ім’я «Різарт», при цьому залишаючись іншою, без шансів на його увагу.
Мета зрівнятися з ним, стати визнаною та успішною, вкотре здалася нестерпно далекою. Ірелька пришвидшила крок, і її нога, замість стати на тверду поверхню, несподівано ковзнула, і — чалап у калюжу! Незграбне балансування… але не падіння.
Жанна збоку (і треба ж, щоб саме арджазійки це побачили!) дзвінко засміялася.
Посмішка Адліни сховалася за снопом розкішних кіс в граційному повороті.
— От штюх, — розгубилася Ірелька. Черевички матерчані. Ніг торкнувся різкий неприємний холод: дощова вода миттєво пронесла з собою ще й бруд.
— Ти хоч в азіонках? — стурбувалася Ючана.
— Ні, їх легко упізнати.
Якщо чесно, Ірелька вже каялася, що не взула їх на таку погоду.
— Шкода, що Руз не з нами, — одразу висушила б.
— Та я й сама висушила б, якби уміла, — Ірелька зітхнула. Дещо вона могла, звісно, але Дора прохала тримати свої вміння в таємниці.
Глянула на Ючу. Вона виглядала занепокоєною:
— В Арджайзі вважається, потрапити в калюжу — до бідності.
Ірелька потупала, щоб з потемнілих передків вилетіли бризки:
— Ти ж не віриш цій прикметі?
— Кхм... Вірю.
— Чому?
— Зараз спробую пояснити, — Юча взяла Ірельку під лікоть і вони рушили далі: — Мені здається, прикмети — крихти сенснавколо, магії, незалежної від людини. Якщо знати секрет її ритму, можна нею керувати. Але й можна під неї підлаштуватися, і вона буде бавити, як мати дитя. Мати гойдає дитя ритмічно, так? Ще й наспівує: «аа-а, аа-а», і в руках її не одне — мільйони дітей… І от гойдає нас мати-природа, гойдає, та не помічає, що котрісь «дитятка» з різних причин звисають, зачепившись ніжкою, чи бемкаються до чогось головою… І тут уже самому дитятку варто напружитися й зробити щось — щоб оминути повторне бемкання, як прийде час. Це смішно, так? — Юча заясніла усмішкою, не образившись на те, що Ірелька сміялася.
— Трохи. Але у тебе цікавий хід думок. Продовжуй.
— Ти не минула тоді калюжу, як ось цю, — Ючана відтиснула Ірельку убік, хоч вона й сама калюжу обходила, — бо щось тебе збило. Чи хтось.
Юча кивнула підборіддям в бік арджазійок, які йшли попереду. Невже вони «допомогли» потрапити в калюжу?
— Ні…
— Угу, — кивнула Юча.
— Сумно це.
— І не кажи.
Далі йшли мовчки, кожна у своїх думках.
Взагалі-то Ірелька могла захистити себе, Дора навчила.
Згадався Буйний ліс. 
А якщо прирівняти територію академії до Буйного лісу, відчути її, вловити ритм?
Ірелька вдивлялася в обличчя, інколи спини студентів, ловила уривки фраз, усмішки, віталася з викладачами, яких ще не бачила, відповідала Ючі, а сама гадала, які таємниці зберігає академія? Ось тут, вона знала, є потайний вхід. За статуєю Адора, напевно, ще один. Повороти коридорів нагадали протоптані лісові стежки, якими Дора навчала колись керувати.
«Хочу розминутися з Равдом», — кинула запит для інтересу.
Краще було б, звісно, замовити зустріч, але не варто бажати неможливого.
Ірелька зітхнула, глянувши під ноги.
Штюх, вона залишає сліди, тільки вона. Це нечемно, некрасиво по відношенню не лиш до всіх і себе, а й до академії. Може статися, вона — жива, як ліс, як будинки на закритій території.
— Знаєш, Ючо, я маю час, побіжу в гуртожиток, зміню взуття, — вирішила Ірелька. — Раптом Руз знову запізниться на пару і не встигне допомогти?
— А Натан? — Юча замовкла, зустрівши Ірелькин погляд. Натан теж пропадає на перервах, з'являється в останню мить.
— Ну, біжи.
Залишилася одна прамагія у професорки Лелеки, а вона не дуже гнівалася, коли хтось запізнювався, й Ірелька ризикнула, поспішила, обминаючи студентів і вибираючи коротший шлях.
Мала відчуття, що пробирається лісом. В якийсь момент відпустила контроль, довірившись простору, і не встигла зогледітися, як опинилася в майже пустому коридорі, там, де двері в танцзал. Лише один хлопець стояв біля них, спершись до стіни… Різарт!
Ірелька очам своїм не повірила.
Він.
Молодий, легко сплутати зі звичайним студентом, одягненим не в форму.
Оглянувся на неї. Зміряв з ніг до голови. Погляд трохи здивований, трохи радісно-вивчаючий.
Ірелька надала обличчю виразу байдужості та гордості. Так треба, коли у тебе дешеве і мокре взуття, яке неодмінно впаде в очі, адже навколо нікого нема.
І воно впало, бо одразу почула жартівливе:
— Як необачно ви, діно, намочили черевички. Прямували до мети, незважаючи на перепони під ногами?
— Хіба краще через перепони під ногами забувати про мету? — відбила Ірелька. Як дивно, що він заговорив про те, над чим тільки що розмірковувала.
— А як же — зважати на те і інше?
Ірелька злегка стишила ходу, роздивляючись Різарта, немилостиво гарного, простого. І погляд його дошкульно гарний, теплий. Невже він на усіх так дивиться?
— Увагу можна й перемикати час від часу, — заклавши великі пальці за ремінь, Різарт ступив кілька кроків услід за Ірелькою.
Осяйний, як витримати всю цю обрушену на неї привабливість?
Ірелька раптом усвідомила, що, розмовляючи, йде задки.
— Перемикатися не завжди доречно, — зауважила вже холодніше. Знає вона, як ця лавина вікового шарму уміє «перемикатися» з однієї на іншу.
— Зате доречно виправляти скоєні помилки. — Різарт змахнув рукою — хвиля тепла разом з його поглядом піднялася знизу догори, пробігла одягом і тілом…
Зустрілися очима. Яке задоволення — його увага!
Ірелька не дивилася на ноги, просто відчувала, що взуття уже сухе і чисте, але це швидше побічна дія, основна ж — у серці, зігрітому і… підкореному заново?
— Поспішати до мети можна з задоволенням, — слова Різарта прозвучали нижче і лагідніше.
Ця лагідність обдала і насолодою і ревністю, причім не до Гітани, а до себе самої теперішньої, — не колишньої, яку цілував у Агатовій печері.
Ірелька рвучко розвернулася і попрямувала далі. Але, зробивши кілька кроків, зупинилася: перезуватися уже ж не треба. Та й азіонки світити не варто: Різарт тут.
Вона засміялася і пішла в зворотному напрямку, назад на пару.
— Що сталося? — Різарт, бачачи, що Ірелька повертається, теж заусміхався. — Задоволення змінює плани?
— Так, але не суттєво.
«Нічого не знаю, ти мене не підкориш,» — сказала собі подумки.
— Ви недооцінюєте його важливість. Насправді суттєво.
— А чи надовго? — зіронізувала Ірелька і знову зловила себе на тому, що задкує, розвернувшись до нього.
— Достатньо надовго, — Різарт в підтвердження кивнув. І аж зараз набув вигляду більш упевненого, дорослого.
Ірельці хотілося сказати, що для задоволення надовго є інше визначення, але не була впевнена, що слід продовжувати дану тему — надто тонкий лід.
Різарт ніби простежив за цією думкою своїм уважним, аж пронизливим поглядом і видав:
— З задоволенням, діно, можна навіть перепон під ногами уникнути. Я б рекомендував здобути цю навичку і відточувати її. 
Ірелька призупинилася.
— Його можна знайти навіть у неприємних, але потрібних речах, якщо пам'ятати, що цим відкриваєш  нові можливості для досягнення своєї мети, — Різарт опустив погляд на Ірелькині черевички, знову підняв до рівня губ, очей. — І не бійтеся прохати допомоги.
— Я й не боюся, — тільки могла сказати Ірелька, спантеличена тим, як швидко він перемикнувся на серйозний тон. 
Різарт ще щось мав сказати, але двері танцзалу відчинилися, з них випурхнула розпашіла Еліна. Рух такий, ніби зараз кинеться Різарту на шию. Але один погляд на Ірельку, і щасливе обличчя зіпсувала тінь невдоволення й непривітності:
— Іріель, що ти тут забула?
«Я їй категорично не подобаюся», — війнула думка.
— Нічого, діно Еліно, — Ірелька обернулася йти на пару, але оглянулася до Різарта зі навмисне чарівною усмішкою: — Дякую за пораду і допомогу!
— Завжди будь ласка! — він, теж усміхаючись, злегка нахилив голову.
Його постава, напрямок передньої ступні, погляд, — все звернуто лише на неї, Ірельку.
Від цього стало радісно, і вона понеслася на пару, немов у черевичків появилися невидимі крила.