Ічніїтки (3)

Різарт прикрив очі від спалаху порталу, на який очікував.
Він був радий племіннику.
— Пляшка колекційного вина, фрукти, вишукана вечеря, — констатував Чадгар. — Те що потрібно. День сьогодні був виснажливий.
— У мене теж, — Різарт лежав на канапі, задерши ноги і щипав білий виноград. — Але наближається свято Дарів Землі. Оцей виноград має на нього потрапити. Смак неповторний, солодко-терпкуватий, сік аж бринить, спокушає ”розкуси мене”, насолодися, я налита сонцем, я дозріла. Рідкісний сорт.
Різарт бачив перед собою Іріель. Згадував, як цілував її в Агатовій печері…
Осяйний, зазвичай він жив зараз і тут, а не в згадках чи мріях. А тепер докотився до того, мав необхідність в Іріель — і не знав, де вона.
— …Хоча всередині кісточки, — Чадгар теж спробував виноград. — Мама їх викидає.
— А я з’їдаю, — понуро сказав Різарт.
— Правильно робиш. Кісточка — запобігання засмічуванню, допоможе виштовхнути непотріб, який себе вичерпав. Як деякі арджазійські традиції, наприклад, що члену королівської родини не можна викладати в академії або ж одружитися з простолюдинкою. Чи з селянкою.
Різарт глянув на Чадгара з-під лоба. Той з безневинним виразом обличчя змахнув рукою, наливаючи вино в келих і примружився:
— Дядьку, а налита сонцем, спокушає з’їсти, — це лише про виноградинку?
— Лише про виноградинку, — Різарт не хотів говорити з ним про Іріель. — Сьогодні буде запис зібрання нових ічніїток.
— Поки усі відбирають найкращі фрукти, квіти, — Чадгар вмостився з келихом у кріслі, — діни вигадують, у що вдітися, чим напахтитися, ти кличеш мене спостерігати за зеленоокими студентами магічної академії, слухати їхні історії, іноді такі, що мої вуха в’януть... Чому вони мають це чути? Чому я, а не Жехард, наприклад?
— Він більше про своє думає. А ти уважний і викликаєш довіру. Дивися, хто на записі.
— Руз, — усміхнувся Чадгар. — Вона неперевершена. Природна. Безпосередня. Осяйний, якби вона знала, як же мені важко було вибити дозвіл на клонування її тіла! І як ми з Жехом тупили в земному майбутньому… Але глянь, свідомість, збережена в троянді, прекрасно поєдналася з клонованим тілом справжньої Розани.
— Угу. Адор знав, що робив, залишивши у квітці її душу, — Різарт задумався, спостерігаючи за Руз.
Вона отримала другий шанс для життя і справжніх почуттів.
— Ти не сумуєш за нашою магією кохання? — Чадгар ніби відчув, про що він думає.
— Чесно? Сумую. Весело було.
— І просто, — усміхнувся Чадгар. — Але часи змінилися, — він відставив келих. — Несподівані знахідки трапляються все менше. У ічнііток зелень в очах непомітніша. В товариство беруть навіть з натяком на неї, як у Лади. О, а он і схожа неї дивна діна, Іріель.
— Хто? — Різарт зреагував на ім’я.
— Подруга Руз. Я у них викладаю, сьогодні лікував їй головний біль.
— Таке враження, що я її теж зустрічав, — Різарт підвівся на лікоть. — А лікував ти — іскрами Жардини? Вони щось про неї дали знати?
— Так, але мало: у діни сильний ментальний захист. Єдине, що дізнався, — вона набагато старша за свій вік. Можливо, довгожителька.
Різарт зацікавився.
Запис не зупиниш, не зараз. Але вона ще появиться у полі зору. Появилася. І Різарт згадав, де її зустрічав: у гуртожитку, до Руз забігала. Побачила його і втекла. Справді, трохи дивна.
— Ну, цьогоріч довго не гадатимемо, кого з ічніїток на бал дарів узяти. Руз — стовідсотково.
— Тихо,— перебив Різарт. — Ти глянь, яка!
— Хто?
— Дивна діна. Назвала себе красунею. Вона тобі здається привабливою?
Різарту здавалася. Після того як арджазійська магія зникла, ніхто, крім селянки, його не цікавив. До цієї діни.
— Не можу сказати. Так, напевно.
На записі красувалися Лася.
— Ого, — прокоментував Чадгар. — Як розігналася.
Засвітилося обличчя Іріель крупним планом.
— І висипань не було, коли я її лікував, — вказав пальцем Чадгар. — Руз правду каже.
— Яка важлива інформація, племіннику, — зіронізував Різарт.
— Так. Принаймні ми знаємо, що дивна діна Іріель не під ілюзією.
“А шкода,” — Різарт спостерігав за жестами, мімікою. Ім’я те ж, а яка різниця! Зовсім не схожа на селянку, яку від нього сховали. Гадають, не знайде.
Так, пошуки поки невдалі. Але Іріель кохає його. Він згадав дотик її долоні, довірливість, з якою вона схопилася за його руку, коли вони забігли в лабораторію… Погляд Дейри і Лади. Не слід було показуватися їм отак, разом. Побачили — і розлучили. Дівчинка, напевно, страждає зараз без нього. Мила, мила дівчинка. Чиста ніжність.. А в цієї Іріель ніздрі роздуваються, ніби зараз вибухне. Але мовчки сідає.
— А Лася не перегинає палицю? — запитав Різарт.
— Можливо. А можливо, має рацію. Діна Іріель спить з лінсом.
— З чого ти взяв?
— Вона на занятті зникла, не залишивши магічний слід. Так може або лінсійка, а вона точно не з лінсів, я знаю їх усіх, або…
“...Коханка лінса," — Різарт з’їв ще одну виноградинку.
Він намагався слухати, про що йдеться, і спостерігати за іншими, але думки знову і знову поверталися до Іріель. Тим більше, що весь запис був сфокусований на ній, зауваження щодо одягу зробили лише їй.
— Вона точно не нашої крові: зелені в очах замало, — Чадгар теж спостерігав за нею. — Хоча пам’ятаєш, як мама з тітоньками навіть через таку її дрібку протестували проти шлюбу Лади й Жехарда? Як зачиняли його? Ти теж тягнув за ними, до речі.
— Ну, протестували не лише через колір   очей. Така кількість зелені — дрібниця, на яку й зважати не слід, особливо, якщо виникає сексуальний потяг. — Різарт кахикнув. З Ладою він сам був не проти розважитися, поки не запідозрив, що Жехард випередив.
— Але у діни очі схожі, і її узяли в ічніїтки. Якщо присягне, це кине тінь на Ладу й Жехарда. І майбутні стосунки з кимось з Алозійських стануть для діни Іріель неможливими. Запроси її на бал у Найю.
— Що, спробуєш спокусити? — Різарту не сподобалася пропозиція Чадгара.
— Ні, — відмахнувся Чадгар, — Не я. Вона не в моєму смаку, а я не в її. Можливо, хтось із наших. Якщо так, їй не місце в ічніїтках.
— ….відмовилася, — сказали обоє.
— Як ти гадаєш, чому?
Чадгар повів плечем:
— Вона нездорова, може тому.
— Тим більше варто. Нехай цього року поїдуть всі.