Застереження

Чадгар привітався з усіма і заходився знайомитися, нагороджуючи кожну й кожного сухим пильним поглядом. 
Урок вів спокійно, розповідав детально і доволі повільно, зрідка заглядаючи то в зошит на столі, то у вікно. А ще показував магічні записи.
— Перепрошую, професоре, для цих записів “оживили" історичні зображення? — запитав Велтар.
Чадгар потер кутик правого ока:
— Вважайте, так.
 Ще кільканадцять хвилин заняття, й Ірелька відмітила, що історія має всі шанси стати її найулюбленішим предметом. 
Вона помилялася. Опис деталей розворушив спогади Дори.
І розболілася голова.
Розболілася не на жарт, так, що Ірелька кинула писати і взялася за скроні. 
Ні на чому не могла зосередитися. 
Спробувати допомогти собі самостійно, але не вийшло… забула як.
Уявила візерунок з хустки Дори. Все затихло, а біль зостався. Не той візерунок. Це був нечутності. Осяйний, чому так боляче? Новий спалах змусив вчепитися за стіл. Спробувала інший. Виявилося — невидимості. Штюх. Хоч би ніхто не помітив зникнення! Проявилася. Біль злегка попустив. Згадала. Але…
— Я радий, що ви знову з нами, діно Іріель, —  голос Чадгара, що звучав так само розмірено, ніби продовжувалася  лекція, почувся просто над вухом. — Зізнаюся чесно, не зовсім приємно, коли студентка зникає з першого ж заняття, але не може не тішити, що вона так міцно хапається за подані мною знання!
Ірелька виявила, що стискає відірваний і зіжмаканий шмат сторінки конспекту. Пробурмотівши “перепрошую", підняла погляд на викладача.
Іронія з обличчя Чадгара зникла:
— Дінаре Натане, підведіться.
Натана встав, Чадгар сів на його місце і протягнув руку до Ірелькиного лоба. 
З руки полилося смарагдове сяйво, прохолодне, мов свіжість дінайського фрукту,  й незвичне, мов дорогий парфум. 
Біль почав відступати, його темна завіса прозорішала, яснішала, — й зникла зовсім. 
— Дякую… — видихнула Ірелька. Зелені очі Чадгара, що дивилися зблизька зосереджено й дещо здивовано, уже не дратували, навпаки, погляд викликав довіру і заспокоював. 
— Будь ласка. Я можу йти продовжувати заняття? — жартівливий тон викладача перекреслив звичний відсторонений вираз обличчя.  
Ірелька згідно кивнула.
— Ну, раз діна Іріель дозволяє, повернімося до того, на чому закінчили, — Чадгар підвівся, — до передумов переходу з релігійного устрою на магічно-релігійний,  особливостей його впровадження у кожному з королівств континенту. 
Ірелька відкинула почуття ніяковості й вдячності, і, залишивши одну сторінку чистою, почала записувати. 
Трохи заважало, що студенти продовжували зиркати на неї. 
“Симулянтка," — сказала очима Адліна. 
Ірелька вперше стикалася з такою недоброзичливістю і упевненістю в своїх висновках, байдуже, безпідставних, чи ні, якими дмухнуло від  арджазійської аристократки.
"Осяйний, а якщо цей біль виникатиме знову і знову, що я робитиму?" 
З погляду інших, як не симулянтка, то хвора, якій не місце в академії. 
Треба буде поговорити з Ладою. Можливо, дійсно краще злити частину спогадів у кристал?
По закінченню заняття, коли Ірелька зібралася виходити, почула Чадгарове: 
— Діно Іріель. 
Адліна і Жанна небезпечно посміхнулися. Натан напружився, обійняв за талію. 
“Тільки б не попрохав залишитися", — Ірелька оглянулася. Чадгар сперся дупою на бік стола, схрестивши ноги і склавши руки на грудях. Погляд аж ворожий. 
— Вирвану сторінку відновити, пропущений матеріал — дописати, — сказав сухо. І іншим тоном:
— Руз, залишся на хвильку.

Ірелька і Юча чекали її на лавочці під старим горіхом. Студенти виходили зграйками й поодинці, одні йшли до гуртожитку, інші, як арджазійки, до стаціонарного порталу.
— Мені здається, чи у наших арджазійок вигляд особливих лише тому, що мають дозвіл користуватися академічним порталом? —  Юча тисла горіх до горіха. 
— Не знаю. Хода у них гарна, ми так не вміємо.
— А ти теж привертаєш увагу, здаєшся особливою, — один горіх в її руках хруснув.
Ірелька засміялася.
— Тобі розповісти, чого варта ця увага, як воно, коли болить голова? 
— Я співчуваю тобі, Іріель. Чесно. Просто збоку так виглядає.
Ірелька нічого не сказала: побачила, як з порталу вийшов Равд і зупинився біля Жанни й Адліни. 
Арджазійки мило защебетали до нього. Равд ввічливо відповідав і красиво всміхався. 
— Я автоматично так і записала в конспекті “я радий, що ви знову з нами, діно Іріель”. І лише на “Іріель" зрозуміла, що записую не лекцію, — Юча вручила Ірельці зерня горіха. 
Ірелька автоматично поклала його до рота, сама ж спостерігала за своїм хлопцем. Адліна, розмовляючи, зиркнула на неї раз, другий. Равд теж зиркнув.
Ірелька взяла роздавлений горіх, що протягнула Юча. 
— Чадгар помолодшав, став схожим на лінсів, красивих, бо скупаних в Джерелах, — Юча підвелася, і,  не соромлячись згинатися в короткій спідниці, заходилася збирати упалі горіхи. — Але як був дотошним, так і залишився.
Равд кинув на Ірельку довгий погляд з-під лоба, попрощався з арджазійками, які, до речі, теж дивилися у їхній бік, й направився до неї. 
Юча знову сіла поряд, хруснула горіхом до горіха:
— На Балу Дарів Землі буде Ларден. Я хочу туди. І не хочу, бо як згадаю, що трапилося минулого разу… 
— А що трапилося минулого разу? Славного дня, відьмочки, — підійшов Равд. 
— Славного. Несподіваний поворот трапився. Що? Їсти горіхи непристойно, як в Арджайзі?
— Та ні, їжте, якщо хочете, а кому не подобається, хай не дивиться, — Равд присів біля Ірельки. 
Спочатку вона опасалася, що роль його дівчини буде заважати, однак одразу встановилася доволі комфортна дистанція. Нічого нав’язливого чи неприємного це зустрічання не принесло, втім,  цікавого теж.
Зазвичай обмінювалися запитаннями й відповідями “як справи?" або  “чому ви тут?", коротким переказом, які були пари й що вивчали. 
У Равда наразі лише прамагія, випускники її мусять освоїти за рік.
— А можеш дати підручник, хочу глянути, — попросила раптом Ірелька.
— Навіщо він тобі? — здивувався Равд. 
— Просто цікаво. 
— Це складно, Іріель, — Равд і не подумав діставати книгу. — Навіть для моїх однокурсниць.  Адліна сказала, що у тебе печалька з танцями?
— Є таке, — Ірелька не зовсім зрозуміла, навіщо  Адліні розповідати Равду про танці. Більше хвилювало інше: — Невже прамагія дійсно важко дається? Натан казав вона доступна всім…
— Це як подивитися. Доступна не означає легка. З понеділка дозволять практичні заняття в тимчасовому крилі магзалу, сама побачиш. Ти любиш танцювати? За тиждень Бал Дарів. Я поїду. Хотів би запросити тебе. — Равд поклав руку на спинку лавочки.  Ірелька відчула, що не хоче, щоб він її обійняв. 
Відвернулася, помітила Руз, яка, йшла, обійнявши себе за лікті, і помахала їй рукою:
— Руз, ми тут! 
Вона заусміхалася, повернула до них. 
— Я умію користуватися іскрами Жардини! — похвалилася ще здалеку. — Чадгар навчив. Тільки що. 
Ірелька відсунулася від Равда, даючи місце подрузі, яка, не задумуючись, вмостилася між ними. 
— Тепер, Ірелько, якщо болітиме знову голова, я зможу допомогти. Славного дня, Равде. 
— Славного, — Равд був не в гуморі. 
— Чадгар, до речі, дозволив мені пересісти на місце Натана,  — торохтіла далі Руз. —  А він сидітиме біля тебе, Ючо. 
— Он як, — озвався Равд, підвівся і став навпроти, засунувши руки в кишені. —  Ти сама  попрохала, чи Чадгар запропонував? 
— Чадгар запропонував. 
Равд окинув Ірельку критичним поглядом: 
— Тобі потрібно дещо підправити. Зробити ілюзію реальнішою. Руз, посторонися, будь ласка.
Ірелька знову потрапила під приціл зосередженого погляду, лиш уже сірого і не відстороненого —навпаки.
Равд милувався нею.
Ірелька з цікавістю спостерігала за цим милуванням, знаючи, що дивиться він на ту ілюзію, що сам створив.
“Равд уже не зовсім пам’ятає, яка я насправді. А Різарт точно забув мене…”
Осяйний, Ірелька вже й шкодувала про своє рішення. Так, вона має бути гідною його.. Але… поки вона намагатиметься змінитися, він же забуде її. На запалі все виглядало непогано, а коли прийшло до справи…  Ірельці дико захотілося зняти ілюзію, побути собою хоч трохи.
Равд поправив пасмо волосся.
Юча кахикнула.
— О, Іріель, ти бачила? — вигукнула Руз, показуюси зап’ястя. — На мітці вже є час і місце зібрання. 
Ірелька глянула й собі:
— А дати нема.
Равд округлив очі:
— Іріель, ти що — в ічніїтках? 
— Угу.
— Штюх. Я ж ледве-ледве підзеленив твої райдужки, — Равд досадно взявся за голову. — І куди Жванка дивилася?
Ірелька стенула плечима.
— Якщо дати нема, то зібрання сьогодні, — зітхнув Равд, ще раз згадав штюха і застеріг: — Я, звичайно, потішений, що навіть Жванка не розпізнала мою ілюзію, але, Іріель, краще тобі відмовитися якнайшвидше, ще до клятви ічніїток, бо якщо дізнаються, що твоя справжня зовнішність зовсім інша, будуть проблеми. І навіть не думай приймати подарунки. Запам’ятала? 
— Угу.