Потрапляння

От наче слід було здогадатися, що станеться, коли Ірелька протягне руку Жванці (тим більше, що та всміхалася на весь рот і пробиралася через весь вестибюль, ледве зустрівшись поглядом саме з нею, а не з Руз чи Ючаною), та все одно мітка стала несподіванкою, причому не одразу поміченою.

— Іріель! Привітаємося?  Руз, Ючо! Як справи? — Жванка потисла руку кожній. Але на місце прикріплення мітки глянула лише Юча. 

— А мітка моя де? — звернулася вона до Жванки з претензією. — Га? Щось твоє потискання фальшиве, виходить.

— Та то ти нам не підходиш, виходить, —  Жванка співчутливо обійняла Ючу за плечі.

 — Шкода вас. Мене вам буде не вистачати, — Юча гордо відвернула підборіддя.

— Так, — Жванка вдавно зітхнула, і вже Юча попоескала її по плечі, втішаючи:

— Не плачте там сильно без мене.

— Будемо якось триматися. — Коридор роздвоївся, Жванка помахала рукою і зникла в натовпі студентів.

— Сховай її, — процідила Руз, і смикнула Ірельку за рукав.

— Кого — її? — не зрозуміла вона, бо саме слідкувала за магічною стрілкою, що вела в танцзал: сьогодні перше заняття.

Руз подивилася, як на дурненьку, підняла Ірелькине зап’ястя і ткнула пальцем.

Ірелька ахнула, накрила долонею.

— І що тепер робити? — прошепотіла розпачливо. — Моя справжня зовнішність теж ні краплі не підходить…

— Відвідуватимемо зібрання удвох. Може, це на краще, — відповіла Руз. — Мені з тобою веселіше.

Проте Ірельці було невесело:

— Ти вже знаєш, що це за товариство?

Вона завернула за вугол і зупинилася: стрілка привела під двері, біля яких чекала зграйка одногрупників, і зникла.

— Товариство позашлюбних дітей вічної сімейки, — саркастично усміхнулася Руз.

— Хто ж іще отримує в спадок зелені очі, каштанове волосся? — Юча відійшла до вікна, сперлася долонями на підвіконня. 

— …І магічний дар, який приводить в академію. Логічно. Чому я раніше про це не подумала? —  Ірелька тупнула підбором і крутнулася. — Тоді, як обирала зовнішність для ілюзії?! 

— До такої дикості мало хто додумається, — зауважила Руз. 

— Добре, хоч товариство таємне, — Ючана обернулася і  застогнала: 

— Тільки не це! Дивіться, хто йде. 

Ірелька оглянулася й наштовхнулася на насмішкуватий погляд красивої жінки з темно-мідним волоссям, що впевнено й швидко йшла назустріч. Тієї арджазійки, що танцювала з Різартом на дні народження Лади, і яку бачила сьогодні уві сні.

Її звали Еліна.

Вона Ірельці не сподобалася. Красива статура, прекрасне волосся та граційні рухи викладачки танців не були причиною поділяти захоплення інших дівчат. Коли люди подобаються чи не подобаються, це не через зовнішність, а через те, що крізь неї просвітлюється. Манірність і погорда, на Ірелькину думку, можуть зіпсувати навіть бездоганну красу. І ще Ірельку обурювало відношення до вуглуватих і скутих дівчат, критика і жарти, від яких вони сковувалися ще більше, однак викладачку це не хвилювало.

Хлопцям було легше, Еліна любила їх лише за те, що вони хлопці, і зауваження робила інакше, набагато м’якше, навіть до таких незграб, як Велтар. 

З ним Ірельку після легкої розминки й поставили. Першим вивчали танець Літа-Осені.

Запам’ятати танцювальні рухи виявилося непросто, а відтворити ще складніше.

— Ну що ж, будемо позоритися удвох, — зітхнув Велтар. 

— У приємному товаристві навіть позоритися нестрашно, — сказала Ірелька медальйону з зображенням симпатичного кота, що бомбався в районі сонячного сплетіння Велтара якраз на рівні Ірелькиних очей.

— Ти вважаєш моє товариство приємним? — зрадів і здивувався Велтар. Ця радість прогуділа високо над маківкою. Чому Еліна не підібрала йому до пари когось вище ростом? 

Ірелька наступила на його ногу.

— Вибач. 

— Не переймайся. Ти наступаєш приємно, хоча й важкувата, — відповів він, Ірелька ненавмисне знову потрапила підбором по носку його черевика і Велтар засміявся: — Гой! Чому ти така важка? 

— Дінаре Велтаре, діно Іріель, ви тут не лише для того, щоб  приємного спілкуватися, топтатися по ногах і сміятися, а й навчитися танцювати так, щоб на вас було приємно дивитися збоку. А у мене кров з очей крапає, як бачу вашу пародію на на танець. Зупиніться. Всі!

І подивіться, як рухаються діна Адліна й дінар Натан. Саме вони відправляться в Найю відкривати бал Дарів Землі. Почали: раз-два-три, раз-два-три…

Вони рухалися пречудово, так. 

Задоволення дивитися на них не перебивала навіть власна нікчемність і відчуття, що дружба з Натаном вислизає крізь пальці, мов пісок. Усмішка, з якою лінс танцював, не щезла і після заняття. 

Може, саме це вплинуло на те, що на прамагії Ірелька була мовчазна. 

А учителем історії, нового доповненого і об’єднаного предмету, виявився Чадгар.

Швидкими кроками зайшов у авдиторію ще зараня, обвів бадьорим поглядом присутніх, що тихо гомоніли, і, побачивши Руз, зрадів: 

— Руз, чудово виглядаєш! Як почуваєшся? 

Руз сказала, що прекрасно.

Чадгар закивав, так, мовляв, так. Милувався до того схвально та гордо, що можна було подумати, це саме його заслуга, те, що Руз прекрасна.

“От уже ці Алозійські," — подумала Ірелька, Чадгар одразу упіймав її погляд.

— Діно! — змахнув пальцем в її бік. Вона аж похолола.

— Діно, Арчик, негідник, украв круасани. Я прилаштую на хвіртці дзвінок. Потрібно буде просто потягнути за мотузку, — він обернувся і пішов до столу. 

— Він про що? — запитала Юча.

— Потім розповім, — Ірелька пішла на своє місце. 

— Тільки не кажи, що на території академії Арчик, — Натан, виявляється, чув розмову.

— Не кажу. Тихо, заняття почалося.