Пробіжка

Ірелька прокинулася від почуття сорому, гострого до жаху. За вікном ще було темно. Тіло дрібно тремтіло.
“Це всього лише сон”, — подумала,  сіла, звісивши ноги.  Проте який сон! 
Арджазійський сад без листя і без квітів, Ліки не видно, проте доволі світло, а на душі гарно-гарно: перед Ірелькою стоїть Різарт.
— Я кохаю тебе, — каже він і нахиляється ближче, ближче. 
Ірелька, щаслива до безтями, тягнеться до нього і вони цілуються. Вона розуміє, що ніч, сад, що цілуватися з ним не можна… кидає погляд за його плече і помічає жінку, що дивиться крізь чорне, неправдоподібно тонке розгалуження гілля.
“Вона нас не бачить, не може нас побачити!" 
А поцілунок солодкий… Різарту байдуже, він обіймає її сильніше, пригортає до себе. А жінка дивиться, наближається, ніби ковзає в повітрі живою примарою.
То Гітана!
— Я ненавиджу тебе! — вона відриває Різарта, і він рвучко, як у танці, нахиляється над нею і цілує вже її. 
Ірелька стоїть збоку відсторонена, приголомшена болем зради, а тих, що дивляться крізь гілля, більшає, вони теж наближаються… це земляки, студенти і викладачі академії. 
Ірелька з жахом відмічає, що Різарт з Гітаною уже буквально кохаються, а утекти не може, ноги мов приросли до землі.
— Вони тут не самі! — красуня, що танцювала на балу з Різартом, дивиться виключно на Ірельку і починає негарно сміятися.
Вічна Тітонька кидає зневажливий погляд, Адліна зловтішно кривить губи: 
— Іріель, сюди іде твоя мама. 
Ірелька оглядається: дійсно. 
Мамині очі холодні, вигляд нещасний. 
І десь узявся осоружний вершник з розкосими очима, уже без дракона.
— Ходімо, підвезу, — каже недвозначно і гидко посміхається.
“Він вважає мене легкодоступною! Всі вважають мене такою. Що я наробила?” 
Мама дивиться і мовчить.
Відчуття сорому і безпорадності. 
А далі ще гірше: гілля саду подовжується, чіпляється за волосся. 
— Особливо вразливі особини з невзаємною формою  закоханості, — каже троянда Люка беземоційно, навіть не намагаючись допомогти. 

— Брр, — Ірелька провела долонями по обличчю.
Встала і пішла в душ. 
Проте враження зі сну не так легко змити.
Надворі ледве-ледве розвиднювалося. 
Ірелька прочинила вікно, впустила прохолодного повітря. А тоді одягнула костюм для фізпідготовки: давно час запровадити ранкові пробіжки. 
Таїси ще не було, але двері назовні уже не замкнені. Ранок свіжий, вологий.  Схід неба зафарбовувався світанковою ясністю.  Вересень ще не торкнувся зелені на кронах старих кленів і лип, — це станеться після свята Дарів Землі, але ранні пташки щебетали вже не безтурботно. Або так здавалося.
Ірелька побігла пустою алейкою. Спочатку повільно, потім швидше. Азіонки надавали бігу легкості й безшумності, ніби це не вона біжить, а пласкі камінчики, що ними мощена долівка, котяться назустріч, перетворюються на суцільну живу смугу… 
Насолодившись бігом, сповільнилася. Неподалік — невеличкий ставок з вербою, квіти, в яких колись порався старий Дем’ян, сходи, що вели до крайнього будинку.
Тільки все якесь інакше. Ірелька озирнулася, щоб зрозуміти в чому причина, і мало не підстрибнула: перед нею звідкілясь узявся довгоногий білий пес з килимком в зубах. Очі веселі й дружелюбні, хвіст енергійно хитався з боку в бік. Не повністю білий: на спині дрібні руді плямки, на великих, красивої форми вухах теж трішки. Очі підведені чорним, ніс чорний. 
— Ти що тут робиш, красунчику? — Ірелька присіла. 
Собака поклав килимок на землю. Знайомий килимок: з-перед дверей будинку, в який вона заходила. 
— От хитрюга! А ну дай сюди. 
У відповідь ще інтенсивніше хитання хвоста, з очей мало не іскри посипалися. Це уособлення радості неможливо було не погладити. Він не лякався, не опирався, навпаки, пригорнувся з таким ентузіазмом, що ледве на дупу не впала.
Але коли Ірелька потягнулася, щоб взяти килимок, на нього спритно опустилася біла лапа. Пес сяйнув добрим, але хитрим оком, вчепився в свій трофей зубами, — і побіг в напрямку будинку.
Ірелька пішла за ним. І зрозуміла в чому річ, чому все інакше. Квіти на стежині  поникли.
Кам’яний жартівник викликав жалість, вода ледве дзюркотіла. Серед трави затесалися сухі бадилини.
Ірелька видалила їх, протягнула руку до квітки. 
Колись Дора казала, що вони люблять увагу.
— Іріель! Як ти сюди потрапила? 
Голос належав Таїсі. Ірелька оглянулася, зійшла сходами:
— У мене ранкова пробіжка.
— Тут? — Таїса виглядала надмірно здивованою. — Це закрите місце, Іріель. До живих будинків так просто не потрапиш.
— Живих? — здивувалася уже Ірелька. — Як це?
— Не знаю, як. Залишки древньої магії. — Таїса провела поглядом коротку вуличку. — Задоволення для обраних, рідкісні, як чари Буйного лісу. 
— Як Джерела? Мертве й Живе? — Ірелька помітила пусту сумку в руках Таїси. 
— О, ти про них знаєш, — вона злегка схилила голову. Зараз, осяяна першими променями сонця, трішки заспана, в затишному сірому светрі, мала м’якший вигляд, навіть вольове підборіддя не здавалося різким.
— Так, чула, — Ірелька підійшла до неї.
— І бачила? — Таїса кивнула, запрошуючи пройтися.
— Ні, лише дію води.
— І як? 
— Вражаюче.
Перед очима постала згадка, як гоїлися рани у Дори і Гітани. Напевно, на обличчі поряд з усмішкою непрохано проявився й  сум, бо Таїса  глянула занадто пильно.
Поставити наступне запитання їй не дали.
— Славного ранку, Таїсо. З вами нова викладачка? — з-за живого тину сусіднього дому виглядав, застібаючи гудзики на комірі, високий юнак з каштановим волоссям. Племінник Різарта, Чадгар Алозійський. Нічого собі!  
— Ні, це моя помічниця, — Таїса обійняла Ірельку за плечі. — Я провела її, щоб у разі потреби прибігала за випічкою. Тепер, коли на мені не лише гуртожиток, часу буде обмаль. Вам занести щось? 
— Буду вельми вдячний за пару круасанів до кави, — Чадгар почав в’язати краватку.
Ірелька опустила погляд, щоб не бачити дражливої зелені райдужок і схожості з Різартом.  Важкий настрій сну підступив під груди знову. 
Ірелька змусила себе перемкнутися, почала розглядати інші живі будинки.
Всі схожі між собою, але, на відміну від крайнього, охайні, трава і квіти аж бриніли від свіжості. Мало того, алейка, якою йшли з Таїсою, завела у фруктовий рай.
І від серця відлягло. Бо що значать сни, якщо в реальному житті ти йдеш в ранковому саду? Чи є щось краще, ніж звук яблука, що гупнуло в траву, ніж форма того, що висить на гіллі, його соковита налитість, що злилася тоном із листям, але все одно впадає в очі і манить руку, щоб зірвати?
Таїса й зірвала одне яблуко, надкусила й кивнула в бік яблуні: 
— Нарви й собі. Або, якщо хочеш, отих червонобоких. Вони теж солодкі.
— А можна?
— Звісно! І груші теж. Кидай у сумку. А сливи — в кишені. 
Кишені некрасиво віддулися.
— Переживаєш за зовнішній вигляд? — усміхнулася Таїса. 
— Не більше, ніж радію нагоді пригостити дівчат. Тут все набагато смачніше.
— Це ти ще випічки не куштувала.  
Подув вітерець з запахом ванілі і кориці.
— Ми майже на місці.
Двері невеличкої крамниці прочинені.  Зайшли всередину. А там — нікого, лише дерев’яні, покриті світлою лазурною фарбою  столи, а на них — корзини з випічкою. Таїса взяла кілька паперових пакетів, заходилася набирати, кинувши, щоб Ірелька запам’ятовувала, адже, може, колись дійсно приходитиме за ними сама. 
Набравши, скільки потрібно, і увінчавши все двома круасанами, направилися назад до гуртожитку.
— Таїсо, — запитала Ірелька, беручи одну ручку сумки, щоб допомогти нести. — А дід Дем’ян, що приводив мене в гуртожиток… він ще тут працює? 
Таїса зітхнула:
— Дем’яна вчора звільнили. Через скандал з приводу непокірного ключа. Ректор мов затявся: було зачеплено інтереси одного з меценатів. Академії довелося оплатити новий, а ці кошти мали піти на реконструкцію магзалу. Вона знову затягується.
— Осяйний, як шкода…
“Невже це той ключ, яким скористалася я?”
— Так.
— Як ви гадаєте, чому це сталося? Через  автовиправлення? — Ірелька відчула, як  почервоніли щоки. Відвернулася,   протягнула руку до яблука, але не зірвала. 
“Я ж не винна, Осяйний, так же ж?"  
— Ну, наразі автовиправлення універсальне пояснення. Останнім часом ним так часто виправдовувалися коли слід і не слід, що Дем’яна воно вже не врятувало. А ще вік дав знати. Помилка до помилки, і… Іріель, ти молоденька, побіжи віддай Чадгару пакет?
Ірелька побігла. Чадгар бовванів біля клумби троянд із книгою в руках. Але у хвіртку, хоч і відчинену, зайти не вдалося: наштовхнулася на невидиму стіну. 
— Просто повісь. Зайти не зайдеш, а аромат долине. Круасани не пропадуть. 
Виявляється, живий дім може не впустити небажаних гостей. Це доволі неприємно, навіть коли ти чужа. Міг би Чадгар і дозволити, хоча б ради круасанів. 
— Такі будинки замовляють лише для себе, або для найближчої людини, яку господар був би радий бачити в будь який час доби. Кімнати не потребують прибирання, квіти на подвір’ї — догляду, — розповідала Таїса. — Господарю достатньо просто жити в будинку і зрідка тримати ключ в руках. Викладачам дуже зручно. 
Ірелька знову глянула на крайній будиночок.
— А перездачі? 
— В аудиторіях або за запрошенням. 
Попереду на доріжці знову появився собака з килимком. Наблизився, як знайомий, ткнув ним з в чисті, вперше одіті штани.
— Ей, ти що? Віднеси й постав, де взяв!
— Не віднесе, облиш. Він на ньому спочиває. 
Ірелька з Таїсою пройшлися  до їдальні. На алейках уже появилися студенти. 
— Якщо хочеш пробігтися, тримай гостинець — і вперед! — Таїса вручила один пакет і забрала забрала ручку сумки. Ірелька взяла і побігла: ранковий час спливає швидко.