Незмінний

Лінс зник.
Тома сіла за книжки.
— Неприємностям краще запобігати, — повторила вона луною його слова.
— Якби ж це завжди вдавалося, — Ірелька мала відчуття, що, погодившись зустрічатися з Равдом, ступила не на ту стежку і тепер не впевнена, куди вона її заведе.
“Дослухайся до себе”.
Якби вона могла дослухатися до того, що хоче… а вона знає, що хоче! Бути з Різартом. Просто зараз, тут, невимовно жадає хоча б побачити його. На хвильку, але справжнього.
Ірелька затулила долонями обличчя й зігнулася, уткнувшись в стіл, за яким сиділа.
Жага побачити Різарта стала нестерпною.
“Але ж я не знаю, чи дійсно потрібна йому. А якщо й так, я стану просто черговою забавою! Ти хоч уявляєш, до чого можуть призвести твої поради, лінсе? Що ж мені робити?”
— Бах! — почулося зовсім поряд, під вухом.
— Ш-шурх, — по голові щось гупнуло. Несильно, але Ірелька сахнулася: на столі красувалася частково розсипана стопка книг. Натан телепортував решту підручників. Не надто тонкий, але вірний натяк і відповідь на питання “що робити?”.
Дивно, від стуку полегшало, Ірелька перемкнулася, заходилася розкладати книги на полиці. Проте, замість сконцентруватися на домашніх завданнях, неслухняні думки закрутилися навколо таємного товариства. Ічніїтки. Що за назва?
Згадалося, як Кеф казав Руз:
— Відвідаєш перше зібрання — все зрозумієш.
Юча ж заявила, що сумнівається в адекватності товариства, якщо в нього відбирають лише за зовнішніми ознаками.
— На це є причини, Ючанко, — загадково всміхнувся Равд.
Ірелька ще не знала цих причин, але вони її вже не подобалися.

Залишивши підручник розгорнутим, пішла в сто п’яту поділитися тим, що муляло, або ж розпитати Руз детальніше — раптом вона дізналася від Кефа ще щось?
Відхилила двері — а у дівчат гості: на стільці, розкинувши довгі ноги, сидів Жехард.
І — Різарт!
Викладав строкатий пакунок на стіл біля вікна.
Оглянувся.
Ірелька швидко зачинила двері.
“Осяйний, він — тут!”
Стала невидимою. А потім
побігла до себе. Чи помітив її — не знала.
Вже в кімнаті, підпираючи зсередини двері, перевела дихання.
І чого злякалася? Різарт опікується Руз, Жехард — Ючаною. Те, що вони навідалися, логічно; слід реагувати простіше.
Ірелька глянула на занурену в читання Тому, стала видимою. Опустила погляд на азіонки. Скинула їх і сховала: Різарт може упізнати. Знову нишком зиркнула на Тому: вона перегорнула сторінку, зовсім не зважаючи на те, що відбувається навколо.
Ірелька забралася в ліжко, сіла, обійнявши коліна і схиливши голову. На душі стало п’янко й барвисто.
Осяйний, Різарт — поряд!
Серце шалено билося, дурному серцю було гарно. А розумне рішення холодної сили волі уникати кохання почало здаватися зовсім нерозумним. Можливо, Натан має рацію? Навіщо тікати від почуттів?
Навіщо зустрічатися з Равдом?
Спочатку чекала стуку в двері, чекала, що Різарт зайде сам…
От лише час минав, а ніхто не приходив.
“І не прийде, отямся, дурненька: ти під ілюзією. Навіть якщо Різарт побачив тебе, то не звернув уваги. І взагалі, у нього є наречена. Ти для нього ніхто. “Хтось” ти для Равда.”
Від цього усвідомлення на душі потускніло, посіріло.
А може, лінс має рацію? Може, краще дослухатися до своїх бажань і хай буде, що буде?
І раптом — стукіт у двері.
Серце тьохнуло.
— Заходьте, — промовила Тома.
Ірелька напружилася, погляд прикувався до дверей.
Вони рвучко відчинилися...
— Ходімо їсти торт його величності! — вигукнула радо Ючана. — Не бійтеся, наші гості уже відбули.
“Відбули. Ось так - от…”.
— Дякую, я не голодна, — видихнула Ірелька понуро.
— Я теж, — тон голосу Томи такий же.
— Хм, як у вас тут скучно, — Юча пішла.
О, вона не уявляла, наскільки скучно. А ще безрадісно. Проте до подруг іти не хотілося: бути підопічною Вічного Короля не той статус, про який мріяла. Хоча вона сама попрохала у Равда зробити їй каштанові коси й зелені очі — для недосяжності. Але зараз від тієї недосяжності стало так важко, ніби вся сірість світу Коло зійшлася в сто вісімнадцятій, щоб поспочивати на її, Ірелькиних, плечах.
Глянула на Тому. Не лише на Ірелькиних: Тома також поникла, хмуро дивлячись в простір поза книгу.
Вперше за всі дні настрій співмешканки цілком влаштовував.
Її зосередженість і наполегливість надихнули взятися за книги. Як-не-як, удвох й сумувати легше.
Так, в суцільному мовчанні, завершувався день.
Ріка нового життя розлилася широко: навчатися було чому. Але поки неглибоко: Ірелька вивчила абсолютно все, навіть наперед.
А потім записувала спогади Дори. Все, що знала; спочатку трохи несистематично, трохи сумбурно, а потім захопилася, і ніби перенеслася в інший час і вимір.
Пізніше перегляне, може, дещо виправить, а може, згадається ще щось.
Вже перед сном зайшла Руз, принесла два шматки торта і делікатно пішла. Ірелька з Томою, яка вперше не відмовилася від пригощання, з’їли їх у повному мовчанні. Коли в кімнаті погасло світло, втомлену свідомість, підсолоджену кремовими трояндами, сколихнула думка-здогадка. Майнула і зникла, ніби прудка ящірка, яку не встигла схопити за хвіст.
Що за думка?
Ірелька повернулася в ліжку. Повна Ліка, що заливала срібним сяйвом притихлу кімнату, повільно випливала з-за фіранки і являла свою співчутливо-іронічну усмішку, бідненька, мовляв, не бачиш очевидного. Ірелька аж злегка розізлилася: нічого вона не бідненька, зараз відкине емоції, задіє логіку й все зрозуміє.
Дора, коли вгадала ім’я троянди Люки, просто забрала першу літеру, а в цьому випадку потрібно додати. Ічніїтки. Гм… Ні, яку не підстав, маячня вийде. Хіба що назва складається з двох слів… Ірелька рвучко підвелася в ліжку.
Не може бути.
Це дико!
Але внутрішнє відчуття підказувало — може. І є.
…Ріка нового життя, шукаючи своє річище, не все й не всіх може знести. Дехто надто стійкий, надто відомий, надто близький і водночас недосяжний, — все одно дістає, де б ти не була, хочеш того, чи не хочеш.