Порада лінса

— Таїсо, ключ від сто п’ятої, будь ласка, — сказала Руз. Кеф не відпускав її руку, типу приховував знак таємного товариства. Таїса, яка саме поливала квітку, глянула крізь його долоню на те місце, де прикріплена мітка, потім на очі й коси Руз, і вигнувши губи в іронічній усмішці, змахнула кистю. Ключ злетів повітря і завис перед Кефом; він схопив його в кулак.
— І, будь ласка, від сто вісімнадцятої, — попрохала Ірелька.
— А інший юний дінар до кого? — Таїса глянула за її плечі.
— До діни Іріель, — почувся голос Натана. Ірелька озирнулася: не знала, що лінс тут.
— Ви теж зустрічаєтеся?
— Ні!
— Поки ні, — лінс задер підборіддя і кутик губ.
— Натане, не вигадуй! — тихо обурилася Ірелька.
Таїса ж залишилася незворушно-байдужою:
— Майте на увазі, о дев’ятій гуртожиток зачиняється. Ключ від сто вісімнадцятої забрала Тома.
“От штюх, вона вже є”, — Ірелька направилася до себе.
А зазвичай Тома приходила пізніше.
— Не ображайся, Іріель, я мушу знати, куди телепортуватися… телепортувати решту твоїх книг, — Натан ішов поряд, зрідка торкаючись руки. — А про зустрічання я пожартував. Тобі ж уже запропонував Равд, і ти погодилася?
— Звідки ти знаєш?
— З його запитання “ти щось хотів?” і з твого мовчання.
Ірелька стишила ходу.
От уміє Натан сказати щось таке, на що одразу не відповіси. Наступити невагомо на межу і швиденько зникнути. Може, саме в цьому секрет того, що це наступання не є неприємним, а межі щоразу тоншають, Натан підбирається все ближче й ближче.
Ірелька зупинилася зовсім: назустріч ішла величезна біла собака. Йшла дивно, хвилясто, займаючи пів коридору.
— Гав, —  дуже серйозно сказала вона голосом Єри зі сто шістнадцятої.
— Ой, — відповіла Ірелька ще серйозніше.
Ілюзія колихнулася, морда собаки стала симпатичним личком, що усміхалося:
— Страшно?
— Не те слово! — хитнула головою Ірелька.
Личко Єри прикрилося ілюзією, і біла собака попростувала далі.
Ірелька теж.
“Як делікатно натякнути Натану, щоб не смів зменшувати дистанцію?”
— Одним з пунктів умов моєї співмешканки Томи… Натане? — Ірелька відмітила, що кроків поряд не чутно, і її намагання бути суровою ніким не оцінилося. Глянула через плече: лінс стояв і дивився вслід собаці.
— Так, Ірелько, — він підбіг. — Собака смішно перебирає ногами, і з її анатомією не все гаразд. Що ти казала?
— Тома поставила умову не водити в кімнату хлопців. Але тобі можна, тому що ти — не мій хлопець, — в останні слова Ірелька постаралася вкласти якомога більше вагомості.
— Дивна логіка, — кліпнув Натан і усміхнувся. — Але я дуже з нею згоден, особливо з тим, що Равду тут бувати не варто.
“От тобі й делікатно встановлена дистанція”.
Ірелька зітхнула і призупинила Натана виставленою долонею:
— Постій, будь ласка.
Відчинила двері.
Тома мила підлогу, швидко-швидко.
— Томо, я не сама.
— Ми домовилися, що ти хлопців не водитимеш, — Тома навіть голови не повернула.
— Мій гість не мій хлопець, а…
— Просто друг, — продовжив Натан, появившись на порозі.
Побачивши його, Тома розігнулася, витерла носа.
Стало видно, що її очі припухли від сліз.
— Я можу вам чимось допомогти, мила діно? — запитав лінс чуйно.
— Ви допоможете, якщо зараз зникнете! — чуйність Тому лише розізлила.
— Вибач, не можу, — Ірелька склала губи трубочкою і зухвало пройшлася по мокрому, — я тут живу. Заходь, Натане.
Лінс змахнув рукою, висушуючи підлогу магією.
Тома обурилася:
— Я не прохала мені допомагати! Я прохала — зникнути!
І зникла сама у ванній кімнаті, грюкнувши дверима. Зашуміла вода.
— Не розумію, навіщо вона затіяла прибирання? Чисто ж було, — стенула плечима Ірелька, поставила заплічну сумку на підставку.
— У неї щось трапилося, — лінс роззирнувся, — У тебе лише це покривало на ліжку, іншого немає? Не дивуйся, я маю знати. Незабаром почнуться практичні заняття, ти зрозумієш, наскільки важливі подібні дрібниці. Прамагія доступна, але складна. Бачила собаку? З автовиправленням таку ілюзію було б не відрізнити від справжньої тварини. Діна, напевно, старшокурсниця, яка вправлялася в прамагії, — лінс окинув Ірельку поглядом скульптора. — Сподіваюся, Равд у ній буде таким же вмілим, як у класичній. Я не знаю, чого опасаються в академії, раз запроваджують прамагію, але хай воно станеться якомога пізніше, щоб ми могли як слід підготуватися.
— Або не станеться зовсім, — продовжила Ірелька, сіла на стілець. — Гадаєш, є якась загроза? Зміни навчання — через минулі події. Сідай, Натане, не стій.
— Зміни — ради майбутніх подій, щоб їх відвернути, або бути до них готовими, — лінс присів за стіл, його очі стали суворими. Ірельці здалося, він зараз видасть таємницю, яка пояснить, чому він тут, в академії.
— Лінси уміють бачити майбутнє?
— Ні, минуле. Але лінси, і не лише вони, уміють його аналізувати і передбачати різні варіанти майбутнього. Ти розумієш, що мусиш сама навчитися створювати собі ілюзію і якомога швидше? По-перше, тому що Равд не завжди буде поряд, по-друге… чи справді ця зовнішність відповідає твоїм побажанням? Чому зараз ти нижча ростом?
“І чому я схожа на Ладу?” — продовжила подумки ряд запитань, над якими теж задумувалася.
— Чи, може, Равд творив твою ілюзію для себе, на свій смак? — запитання Натана слугувало одночасно відповіддю.
— Це лише ілюзія.
— Хай це буде лише ілюзія. А ти дослухайся до себе, залишайся собою, — Натан протягнув руку, щоб торкнутися її долоні, але відсмикнув і засміявся з претензією на чарівність: — Торкатися не можна, так. Я розумію.
Ірелька відкинулася на спинку стільця, роздивляючись лінса.
Хоча здавався зараз легковажним, слова потрапляли в ціль.
Скрипнули двері, з вбиральні вийшла безпристрасна Тома.
— Ну, я піду,— Натан підвівся. — Неприємностям краще запобігати, ніж потім розгрібати їхні наслідки. Бувайте, милі діни.
— Бувай, філософе, — проговорила Ірелька задумливо.