Жванка і мітка

Осяйний, діна вигнулася, як мотузка! Каштанові коси підмели алейку.
Діна розплющила густо підведені знизу очі, розтягнула в усмішку нафарбовані темною помадою губи і легко, як акробат, вирівнялася:
— Дякую, ти мене врятувала!  Я — Жванка! А ти?
— Іріель.
— О, у тебе теж зелені очі! 
На відміну від інших вільно одягнених студентів, старшокурсниця була одягнена в форму для фізичної підготовки, лише взуття підібрала святкове: витончені сріблясті черевички на високих і тонких підборах. 
Жванка протягнула довгу худу руку, потрусила, калатаючи браслетами, долоню Ірельки, і, нагнувшись убік, заглянула за її спину: — Розано, дай руку, привітаємося ще й з тобою! 
Жванкина долоня, ніби змія, направилася до Руз. 
Руз сховала руки за себе і відступила на газон.
— А я — Ючана! — Юча  почала загрозливо насуватися на старшокурсницю, протягуючи свою долоню, хижо так, ще й повертіла туди-сюди. — Привітаймося зі мною?
Захисниця з Ючі вийшла так собі: вона хоч і височенька, але не вища й не сильніша.
— Звісно, привітаймося. Дуже приємно, Ючано, — Жванка відволіклася і з готовністю потисла руку Ючі.
Юча примружила свої сірі очі і так стиснула долоню Жванки, що її пальці побіліли. Жванка у відповідь стиснула ще міцніше, тоді пустила. Юча помахала кистю, дуючи на неї, а Жванка, ніби сонях за сонцем, знову повернулася до Руз, яка сховалася за Ірельку: 
— Бачиш, це не страшно… дай руку? — попрохала вже не зловісно, а втомлено-благально, але Руз сахнулася і гукнула:
— Равд! Допоможи! 
Равд опинився поряд. З легким зітханням узяв долоню Руз, долоню Жванки, яка миттєво опинилася поряд, з’єднав:
— Ну от. Стільки й справ. Вітаю, нарешті ви знайшли одна одну!
Жванка полегшено зітхнула: 
— Дякую, Равд.
— Завжди будь ласка. 
Віддаляючись, Жванка послала йому сяючу усмішку і повітряний поцілунок. 
— Ааа! — звереснула Руз, глянувши на свою руку. — Це що таке?!
Жванка зашпортнулася, мало не впала в підстрижений кущ. 
Руз кинулася її наздоганяти, але Равд схопив за талію. 
Жванка поспішно зникла в порталі. 
Равд отримав від Руз ліктем в бік, зігнувся, відпустив її і вигукнув:
— Руз, заспокойся!
— У мене мітк… — неї зник голос. Равд активував видимць:
— Кеф, це вже сталося. Йди сюди, втихомир свою Розану.

— На мою ніжну шкіру… таку огидну мітку… — жалілася Руз Кефу під тиху музику.
— Традиції товариства, нічого не вдієш, моя трояндочко. Мітка незабаром зникне, не переймайся. І ти можеш відмовитися, якщо перші зібрання не сподобаються. Спробуй цей млинець. 
— Не хочу. Та Жванка якась дивна.. 
Один з ілюзорних метеликів, що кружляли, розсіюючи приємний лавандовий аромат, — все для заспокоєння Руз — сів на її плече.
— Насправді вона класна. Розумниця, відмінниця, — Кеф, керований бажанням здувати зі своєї Руз пилинки, прогнав метелика з її плеча. — Просто Жванка з некромантів, а вони полюбляють вдавати зловісних.
— Ти впевнений, що лише вдавати? — запитала Руз і невіряче похитала головою: — Я в товаристві ічніїток. Яка страшна назва! І мітка теж страшна.
— Покажи, — Юча заглянула і видала вердикт: — Мітка не страшна, а красива! 
Ірелька теж потягнулася, щоб подивитися на зап'ястя Руз: мітка кругла, зелене око з-під пасма каштанового волосся, внизу червоне намисто і напис “коралі". 
— Квіточко, не хвилюйся. Ти потрапила, — Кеф стишив голос до шепоту, — в найтаємніше й найпрестижніше товариство академії. У тебе залишаться зв’язки по всьому континенті, навіть коли завершиш навчання. Ніхто з тих, хто про це товариство знав, не сумнівався, що ти зі своєю яскравою зовнішністю потрапиш в нього стовідсотково. Дейра також була в ньому…
В такт тихої музики вплелися нотки тонкої, аристократично-підступної загрози.
Шматок Ірелькиного млинця зронився в тарілку зі сметаною. 
Товариство ічніїток… що за назва? Що нагадує?
Руз тихо скаржилася Кефу на схожість червоного намиста з вогнем, а кусок Ірелькиного млинця все ще не потрапляв на виделку, лиш сир з нього розтрусився.
Кеф, утішаючи, обійняв Руз, зашепотів щось на вухо.
“Брр. Зараз ще цілуватися почнуть.”
Ірелька відвернулася.
— Ке-еф, а ти не міг би не демонструвати свої почуття так відкрито? Декому он ніяково на вас дивитися, — видав Равд, примружившись. Він приліг на лікоть і, жуючи канапку з сиром, спостерігав за Ірелькою.
Кеф обернувся, злегка обурившись: 
— Нічого ми не демонструємо! Ти кажеш так, бо ще ні з ким не зустрічався. Чекай-чекай, я теж тебе колись отак підловлю.
— А ми з Іріель не будем цілуватись привселюдно, — сірі блискучі очі зустрілися з Ірелькиними. — Так, Іріель? 
Ірелька, що нарешті вполювала непокірний кусок, відправила його до рота, заходилася жувати старанно і довго.
Під сірими віями Равда застигло чекання. Миле таке, можна сказати, професійно-миле.
Невже він дійсно ні з ким не зустрічався? Він же подобається дінам, це видно. 
У чекання Равда домішалося хвилювання, навіть благання. Він підвівся, сів, від того ще більше наблизившись.
Ірелька відчула, що не може його відштовхнути.
— Угу. 
— Чудово, — Равд усміхнувся, і, перш ніж Ірелька встигла оком моргнути, протягнув руку й витер їй кутик губ.
Відвернулася вже Ючана.