Перший день

Ранок в гуртожитку не такий, як дома, не такий, як в Агатовій. Тут тепліше, ясніше, тут інший, сухіший, насиченіший запах. Запах книг, меблів; постільна білизна нова, аж хрумка, пахне приємно, але по-чужому. Ще ледве вловимий аромат нових парфумів… все так незвично.
З коридору доносяться тупіт ніг та звуки відчинення й зачинення дверей, неголосні розмови, смішки, що наближаються і віддаляються. У велике чисте південне вікно щедро вливається сонячне світло, трішки сліпить і красиво грає тінями на м’ятній поверхні стін.
Незнайомість місця, речей і ситуацій збадьорила, виштовхнула з-під ковдри.
«Новизна плюс цікавість — прекрасний інструмент для спрямування думок в потрібному напрямку. Вірніше, для відкидання думок непотрібного напрямку».
Хай там як, а зараз час подій, а не згадок та мрій.
З ванної кімнати долинав прискорений шурхіт зубної щітки по зубах.
“Ну, здрастуй, нове життя!” — Ірелька потягнулася. Стрілки годинника показували пів на сьому — час є.
Тома вийшла з ванної розчісуючись і з гумкою для кіс в зубах, мугикнула щось, вказуючи жестом іди, мовляв, твоя черга.
Ірелька поспішила привести себе до ладу.
Сірий одяг, який отримали на складі, досі пах фарбою і трішки ройцом, жорсткий, ніби накрохмалений, зберіг рубці.
Учора не надала цьому значення, а сьогодні побачила охайну, аж випещену, Тому і забила тривогу.
До праски Томи, пам’ятаючи вчорашнє озвучення списку заборонених речей, не торкнулася. Побігла в сто п’яту.
Двері відчинила нерозчесана і досі неодягнена Юча з кухлем чаю в руках. Щастя, що Руз саме закінчувала доводити до ладу свою спідницю, і праска була гаряча. Але все одно вийти раніше, щоб зустріти Натана, не вийшло. 

До парадних дверей академії звідусіль текли сірі струмки трішки сонних, трішки змерзлих молодших розгублених і старших упевненіших та веселіших студентів. Але Натана не було видно.
Появилися, щулячись від ранкового холоду, Адліна з подругами. От ті, хто ходять зграйками, завжди мають перевагу над розрізненими незнайомими: між друзями утворюється приваблива невимушеність, особливе магнітне поле зі смішків і коментарів.
В арджазійок це поле було погірдливим.
Можливо, в товаристві Ірельки теж були б смішки, якби не її настрій. Вона зловила себе на тому, що навіть не знає, з ними лінс навчатиметься, чи ні.
— Я пересяду до тебе, поділюся своїми підручниками, — Руз покровительськи, але м’яко торкнула за лікоть, втішаючи.
Її манера мило надувати і так пишні губки
не сподобалася одній з арджазійок, та, проходячи повз, перекривила, щось сказала, пішли жарти і насмішкуваті погляди в їхній бік.
Натан не з'явився, навіть коли зайшли в аудиторію. Вільні місця залишилися лише позаду усіх. Невисокій Руз було незручно, але вона, як і обіцяла, сіла поруч. Ірелька лише й робила, що гіпнозувала двері.
Ввійшла жінка з сивою хмариною на голові, яку учора зустрічали в коридорі.
— Славного дня! Діно Розано, місця, які вибрали учора, закріпляться за вами на весь рік. Пересядьте назад до діни Ючани.
— Але, професорко Лелеко…
— Без але.
Руз неохоче підвелася, кинула на Ірельку винуватий погляд і пішла, залишивши свою книгу.
— Речі свої теж забирайте, Розано.
Пролунав підсилений магією спів жайворонка.
І одночасно сталося диво: знайомо війнуло вітром, і замість забраного підручника Руз з’явився інший — Ірелькин.
А поряд — лінс у капелюсі.
Ірелька полегшено видихнула.
— Перепрошую, — прошепотів Натан, але його перебили:
— Дінаре Натане, привітайтеся, як годиться, зніміть головний убір і скажіть кілька слів про себе. Хто ви, звідки.
— Я лінс, живу в Іні, — Натан, знімаючи капелюха, трішки вклонився. Всі, як по команді, розвернулися до нього.
— У загубленому місті! — ахнула блондинка біля вікна, якраз ззаду Ючі.
— Ніяке воно вже не загублене, — глянула через плече на неї Руз.
— Але щоб туди потрапити, досі потрібне запрошення чи дозвіл, — Адліна роздивлялася свої нігті, червоні та довгі, трішки нахиливши голову.

— Ні, магічний захист з міста знято, — сказав Натан безтурботно.
— Знято та не повністю, дехто туди потрапити не зміг, — Адліна, здається, уже звинувачувала Натана.
«Нічого собі характер у нашої старости!»
— Дінаре Натане, розкажіть про ваші улюблені заняття чи захоплення, — професорка на фразочки Адліни дивилася крізь пальці.
— Я умію в’язати шкарпетки.
Всі, хто пожирав лінса очима, застигли здивовано, а потім де-не-де почулися смішки:
— Моя бабуся теж уміє.
— А моя досі ні.
— І я ще світер якось зв’язав, — продовжив Натан і підняв палець. — Гарно зв’язав. І швидко.
— Це міняє справи, — дуже серйозно сказала Адліна, а її подруга пирхнула сміхом.
— Ще граю на сопілці, — згадав Натан.
— І володіє бойовими мистецтвами, — встряла Руз. — Але чомусь про це мовчить.
— Це не цікаво. Всі лінси — воїни, — Натан, не дочекавшись дозволу викладачки, опустився на місце.
«Осяйний, а що скажу про себе я? Я з села і умію збирати ройць? — Ірелька потерла лоб. — Навчалася бойових мистецтв? Зі слів Мирель, б’юсь я поганенько… І взагалі, я ж під ілюзією, мені не можна себе видавати!”
— Отже, при поверненні з Землі, ви отримали мітку перенесення з мечем? А як воно, бути пташкою? Ви щось пам’ятаєте з того часу? — Адліна, попри ввічливий тон, явно знущалася.
Натан при її словах змінився, вираз обличчя з привітного став непробивним:
— Не пам’ятаю зовсім нічого.
— При перенесенні пам’ять стирається, — м’яко сказала викладачка. — Діно Іріель, а що ви розповісте нам про себе? Ви також пропустили вчорашнє знайомство, — Ірельку це запитання застало зненацька, хоч і думала над ним.
Всі погляди звернулися до неї.
Раптом перед очима постала Дори, почувся її спокійний і сповнений гідності голос: «Я не хочу відповідати на це запитання.»
— Перепрошую, а сьогодні всі знову повторятимуть те, що казали учора? Для мене й Натана?
— Ще б чого, — пирхнула Адліна.
— Ні, діно Іріель, часу обмаль. Ви познайомитеся згодом, або вже в процесі навчання дізнаєтеся, хто є хто і чого вартий.
— Тоді я також розповім про себе пізніше, або ж в процесі навчання буде видно, хто я і чого варта.
— Діно Іріель… — професорка здивувалася.
— Професорко Лелеко, колектив уже має перевагу: моє ім’я відоме, а мені всіх ще запам’ятовувати…
— Гаразд, сідайте, діно Іріель.
Ірелька з гідністю сіла, і лиш коли професорка знову заговорила, переманивши на себе зацікавлені погляди, полегшено зітхнула і задоволено усміхнулася лінсу.
— Ну ти й розумничка. І чому я не додумався так відповісти? “В’яжу шкарпетки”... Який сором! — Натан прикрив очі рукою.
— Нічого не сором, це чудове захоплення, — прошепотіла Ірелька.
— Діно Іріель, повторіть, що я сказала.
Ірелька підвелася, як це робили в школі, коли відповідали вчителям:
— Ви сказали, нехай всі, хто листав «Основи магії», на мить забудуть те, що прочитали і дадуть визначення магії своїми словами.
— Дякую за уважність, діно Іріель. Сідайте. І надалі попрошу не перешіптуватися коли я розповідаю. Не забувайте, що думка про вас і про те, чого ви варті, уже почала складатися.
Вона кинула погляд на густо нафарбовані очі, на підручник, на Натана.
Ірелька почервоніла. На неї й студенти дивилися і посміювалися.
— Діно Адліно, як ви вважаєте, що таке магія? — продовжила професорка.
— Це швидкий результат, — арджазійка навіть не встала.
— Діно Жанно?
— Отримання бажаного без докладання зусиль?
— Діно Іріель? Не вставайте, коли відповідаєте. У нас вже три сотні літ так не заведено. Ви теж з загубленого міста?
— Чи загубленого села? — вставила Адліна.
Ірелька підняла проігнорувала шпильку на свою адресу.