Натан

В бібліотеку зібралися під кінець дня.
Площа, така людна, коли подавали документи, тепер була абсолютно пуста, лише на одній з лавок обабіч розташувалася парочка, а на траві під старими горіхами пересміювалися дівчатка, схоже, забавлялися якоюсь грою. Вони здавалися зовсім юними.
— Звідки тут узялися діти? —здивувалася Ірелька.
— Звідти, — війнуло вітром: з’явився Натан, протягнув долоню в бік однієї з багатоповерхових, але менших за гуртожиток будівель, — з малої академії, там навчаються підлітки.
Руз насмішливо надула повні губи.
— Не варто їх недооцінювати, — зауважив Натан. — Те, що ви вперше прочитаєте завтра в книгах, у них уже від зубів відскакує. Колись там жила Дейра. А вона була найкращою на курсі, як мені відомо.
Він поправив капелюха, крутнувся і зник.
Ірелька провела поглядом здуті вітром листки на плитах площі.
— Навіть не встигла здивуватися, що наш охоронець тут, як він випарувався, — зітхнула Ючана.
— Теж в бібліотеку, напевно. До речі, він тут як студент, а не охоронець, — Ірелька взяла Руз і Ючу попід лікті. — Треба поспішати, час не жде.
— А йому, до речі, гарно в капелюсі, скажіть? — прошепотіла Руз, пришвидшуючи крок.
— Руз, ти знову перейшла на шепіт, — зауважила Юча. — Хоча, якщо врахувати те, що Кеф ревнивий, компліменти красунчикам краще шепотіти. А лінс — так, в капелюсі ще цікавіший. Але надто швидкий; роздивитися лінса можна, лише коли він спить.
— І тут у Ючі пішли фантазії на тему лінса, що спить, — прокоментувала Руз. — Про фантазії, які передували сну, делікатно не розпитуватиму.
— Не знаю, що ти маєш на увазі, Руз, а ми з Ірелькою вже бачили Натана, коли він спав. Він хропе! От Ларден чи Різарт — ні, напевно. Королям хропіти не личить.
— Ага, королі ж з іншого тіста зліплені, — Ірелька висмикнула руки, схрестила на грудях і додала кроку. Щоб не думати про те, що Різарт, якщо й хропітиме, то поряд з іншою.
— Ір, ти чого? — підбігла Руз, торкнулася м’якою теплою долонею. Холодна рука Ючі взяла попід лікоть з іншого боку.
Ірелька зітхнула. І дійсно, що це за реакція?
— Просто…. Не треба згадувати Різарта, добре?
— Добре, — погодилася Юча обережно.
…Всередині головної будівлі пусто, аж дивно.
Тепле призахідне світло, що падало крізь ряд високих стрільчастих вікон, смугасто золотило світлу плитку долівки, колони й скромне погруддя Адора Великого. Ірелька підійшла ближче. Адор здався знайомим особисто. Заболіла голова, мелькнула згадка: чоловік в чорному над прірвою, поли його плаща розвіваються вітром, очі блищать.
Образ промайнув і зник, сховався за завісою раптового головного болю.
Ірелька схопилася за скроні.
«Насамперед чітко, до деталей опишеш чоловіка, якого побачиш. Адора. Щоб я його упізнала,» — згадала слова Дори.
Нарешті, нарешті перша чітка згадка! Рід попереджав, що має пройти час, перш ніж спогади почіткішають та «самі розставляться на поличках пам’яті в потрібному порядку».
Хвиля полегшення злизала спалах болю, лиш згадка залишилася.
Отже, вже можна приступити і до організації яблучних днів! Але спершу — навчання. А там і інші спогади підтягнуться. 
Ірелька роззирнулася.
Магічна дошка розкладу занять змінила кольори.
Юча побігла до неї, оглянулася, змахнувши двома довгими високо пов’язаними хвостами:
— Якщо натиснути ось тут, можна придбати стрілку, що покаже нам дорогу, — Безтурботна подруга в жовтій пишній спідниці у стінах строгого освітнього інтер’єру виглядала не зовсім реально. Або ж освітній інтер’єр навколо неї виглядав нереально. 
Або поведінка в ньому, така легковажна, була неправильною. Аж лячно стало, що зараз вийде хтось суворий та насвариться, як бувало у школі.
— Лиш я не пам’ятаю, як це робиться…
— Ючо, ми і так знаємо, де бібліотека. Не гай часу, — збила її Руз, що тим часом перейшла весь вестибюль і вже сховалася за рогом.
— Іріель, — покликала вона за собою у глибину коридорів академії.
Коридорів, значно темніших за світлий вестибюль, з густішим запахом свіжої, недавно висохлої фарби, дерева панелей, дверей та підвіконь; попереду, правда, знову зустрічав світліший відрізок: хитромудра архітектура передбачила невеликий внутрішній дворик, розташований протилежно фасаду, і на нього виходило кілька вікон. Пахло ще чимось приємним, квітковим, можливо парфумами.
Попереду зацокали чиїсь каблуки, показалася невисока жінка в сірому костюмі з хмаринкою ще світлішого сивого волосся і чималим букетом ранньосінніх квітів, в яких домінували розкішні головки вишневих жоржин.
— Покваптеся, діни відьмочки, склад о п’ятій зачиняється. У чому підете завтра на заняття? Ще тільки ваші пакунки залишилися, — кинула вона доволі приязно, глянула на годинник, і, війнувши терпко-солодкою квітковою свіжістю і святом, яке Ірелька пропустила, постукала каблуками далі. Хмарина її волосся виявилася некрасиво приплесканою ззаду.
— Перепрошую, професорко Лелеко, а де той склад? — гукнула Руз їй вслід.
Жінка, не оглядаючись, вказала рукою напрямок, звідки вийшла:
— В кінці коридору, третій поворот праворуч!
— От штюх, вибрали старосту на свою голову. Я ж її запитувала, а вона: “не знаю, напевне, телепортують кожному окремо”. І гидкенька посмішка при тому… так і знала, що щось недоговорює. Біжімо!
Але першою трапилася бібліотека, тож забігли туди.
Двері її відчинені, на шафи з книгами косо падало з сонячне проміння, мерехтливе від вітру, що тривожив листя. Таке ж тепле, але нерухоме світло окутувало дві стопки книг на низькому й широкому столі.
На старовинному годиннику за чотири хвилини п’ята. Осяйний, коли вони встигнуть отримати форму?
Ірелька протягнула руки до першої стопки, але здригнулася від магічного поштовху: навколо книг — невидимий бар’єр.
— Це моє, — сказав Натан над вухом. Ірелька здригнулася вдруге. — Тут підпис внизу, бачиш? Будь уважнішою, Іріель.
Він забрав свої книги. Потім усміхнувся, підкинув — і книги щезли.
— Телепортував у свою кімнату, — пояснив.
— А, — тільки й вимовила Ірелька, взяла свою стопку. І злегка позаздрила вмінню телепортувати: книги важкі. Добре, що подруги поряд: розділять ношу.
Раптом Натан накрив руками її руки:
— Дозволь допомогти?
Світ зупинився, застиг.
Натан торкався її долонь, всміхався темно-карими очима, і крізь цю усмішку проявлявся краєчок прихованого таємного жалю. Вага книг зникла.
Ірелька легенько висмикнула свої пальці, трішки нахилила голову, з цікавістю розглядаючи довгувате обличчя Натана, поки не змінилося, або ж поки він не втік. Що за вираз? Натан жаліє її? Чи себе? А може, то сум за Іном, прекрасним лінсійським містом, яке покинув, щоб навчатися, і там залишилася його дівчина? Ірелька глянула на світлу щетину, на плечі; вони не похилі, а прямі й широкі, шия сильна і довга. Усмішка приємна, пасує до капелюха.
Озирнулася на застиглих дівчат. На годинник. Ох! Це ж знову магія часопростору! Неконтрольовано так проявилася. Але її можна дуже навіть доречно використати!
Ірелька підбігла, схопила за руку Руз, Руз очнулася; торкнулася до Ючани — та теж відмерла:
— О, лінс застиг. Нарешті його можна роздивитися! І дійсно, йому личить капелюх.
Ірелька потягла її до виходу:
— Побігли за формою!
Напевно, на складі так само все наготовлено, лише встигнути забрати.
Бігли щодуху. Ірелька сподівалася, світ ще побуде застиглим, вони візьмуть форму, а потім повернуться за книгами, які так і залишилися в руках Натана.
І дійсно, коли забігли на склад, стрілки на годиннику показували за три хвилини п’яту.
Трійцю окремих пакунків оточувало ледь помітне мерехтливе сяйво.
Глянувши уважніше, помітила підписи і уже без вагань узяла свої речі.
Полегшено зітхнула.
І почула рух стрілки: цок…
Потрібно до Натана!
Але ні його, ні книг у бібліотеці вже не було. А ввійти не встигли: двері самі по собі зачинилися, бронзовий ключ повернувся і зник.
— Сподіваюся, він телепортував книги у мою кімнату? — оглянулася на захекану Ючану.
Руз, уся червона, наздоганяла ззаду.
Зупинилася, притисши руку до грудей:
— Даремно сподіваєшся. Телепортувати можна тільки… тільки туди, де вже був. Для телепортації необхідно... необхідно уявити інтер'єр а навіть я в твоїй кімнаті ще не була.
…Ірелька вирішила не хвилюватися. Натан може чекати надворі.
Завтра перший день навчання, зі слів дівчат поки нічого не задавали. Добре, хоч форму мають.