Сіронка

Перед тим, як постукати у двері, Таїса на мить закотила, потім досадливо прикрила очі. 
Це наштовхнуло на думку, що в кімнаті знаходиться неприємна та важка особа.
Недаремно ж вона живе сама?
Проте голос, який повідомив ”Відчинено, заходьте!” був по-дитячому дзвінкий, упевнено-нейтральний.
Тома виявилася сіронкою. Про це свідчили сірі коси, сіре платтячко, застебнуте на всі ґудзики, правильні риси обличчя, тонкуваті маленькі губи й сторожкий погляд з-під ідеально рівного чубчика. Перед Томою зошит і товста розгорнута книга. Навколо ідеальний порядок, стіни кімнати у світлих м’ятних тонах, білі шафи, білі полички з книгами; приглушена строкатість обкладинок однакового розміру додавала одночасно веселої родзинки й упорядкованості нехитрому інтер’єру.
“Тут так мило! І Тома мила,” — подумала Ірелька, усміхнулася.
— Славного дня, Томо. Це Іріель, житиме з тобою, — Таїса відступила за Ірельку, злегка  підштовхуючи її вперед.
— Вітаю! — усміхнулася Ірелька.
— Вітаю-вітаю, — Тома хмуро ковзнула поглядом по обличчю, одягу і взутті й перевела його на Таїсу. — Діно Таїсо, ми ж домовилися, що я житиму одна!
— Ні, ми не домовлялися. Ти прохала, я пішла назустріч. Але обставини змінилися, — Таїса додала в голос безапеляційних ноток і звернулася до Ірельки. — Іріель, он твоя шафа, ліжко, ванна кімната там. Ну, ти зрозуміла.
Таїса змахнула рукою, телепортувала стопку білизни.

— Якщо щось буде необхідно, звертайся. Теплого вечора.
— Дякую! — Ірелька оглянулася, Таїса, що вже зачиняла двері, на мить зупинилася, підморгнула і зникла.
Тома підтиснула губи й продовжила писати.
Ірелька пішла у ванну кімнату, помила руки, заглянула в дзеркало.
“Не я”, — констатувала вголос. Очі, — не її бурштинові, а зелені, плід роботи ілюзіона, — здалися занадто густо нафарбованими. Погляд втомлений. Недивно, що її переплутали з викладачкою: має вигляд старший за свій вік.
Ірелька вмилася. Туш не потекла, лише на віях залишилися краплинки води. Треба принести рушника.
Згадала Різарта під дощем. І гірко всміхнулася: тепер зовнішньо вона здається ровесницею його нареченої. От лише, на відміну від Гіти, була невідповідною внутрішньо. Краєчки губ відображення у дзеркалі поповзли вниз.
Осяйний, ще не вистачало ходити тут нафарбованою печалькою!
— Відьмочкам не можна сумувати! — заявила Ірелька вголос, торкнулася вказівними пальцями з гострими червоними нігтями кутиків губ, натиснула, підняла вгору, сформувавши усмішку.
Отак! Усміхатися, навчатися, завантажувати себе так, щоб не було місця для лишніх думок.
Дора зараз взагалі у світі драконів, в іншому суровому світі, з якого мало хто може вибратися.
Їй ще важче. То навіщо нити Ірельці?
З ванної кімнати виходила вже спокійнішою. Переглянула телепортовані речі, віднесла у ванну кімнату халат і рушники, перестелила ліжко. Намагалася робити все безшумно: в кімнаті було тихо, лише з-за дверей доносилися далекі грюки та гомін, Томина ручка шурхотіла і зрідка перегорталися сторінки книги. Вираз обличчя та постава сусідки по кімнаті німо й чітко промовляли “не підходь, я дуже зла”.
Деякий час Ірелька поглядала на Тому з опаскою. От і перша задача, над якою слід попрацювати: заприятелювати з сіронкою. Ларден он дракона приручив, Дорі, напевно, теж доведеться. А тут просто педантична дівчина, зовсім невеличка. Вираз суровості з її досить милого личка мимоволі спадав, змінювався зосередженністю.
Ірелька дістала пакунок, який втиснула в сумку вперта мама. Кімната наповнилася ароматом ванілі й кориці. 
— Томо, будеш печиво з молоком? Все свіже, домашнє. Відзначимо наше знайомство, — Ірелька підійшла, легенько торкнулася худенького плеча.
Тома шарпонулася, Ірелька відстрибнула, вдарилася стегном до краю свого столу.
— Ні! Теж мені, знайшла що відзначати, — сірі очі Томи палахкотіли гострою категоричністю. — І не торкайся до:
а) мене;
б) моїх книжок;
в) мого одягу;
г) мого взуття;
д) моєї посуди;
е) не прохай мене допомогти в навчанні;
є) не завантажуй дрібницями з особистого життя!
— Гаразд, — Ірелька не була готова до аж такого спалаху, образилася. — У мене все своє, з розумом та гордістю включно.
Відвернулася, потерла забите місце. Тепер буде синець.
Тома трішки всміхнулася, підвелася нарешті, пройшлася, розминаючи руки:
— І дрібниці особистого життя є на кого звалювати?
— Так, у мене є дві подруги, Розана і Ючана.
— Новонароджена й арджазійка зі сто п’ятої? — Сірий погляд ковзнув на печиво й молоко, швидко відірвався, Тома крутнулася, хвіст описав півколо і красиво ліг на плечі, рівнесенько, волосинка до волосинки.
— То от в якій вони кімнаті! — усміхнулася Ірелька. — Ви вже познайомилися? 
— Ні. Ще б чого, — Тома трохи спохмурніла, знову сіла за стіл. — Не заважай, я зайнята.
Ірелька здвигнула плечима, взяла молоко й печиво, мстиво провела ними по-під ніс Томи і пішла в сто п’яту: номер цієї кімнати зустрічала по дорозі сюди, це зовсім близько.
В двері стукала без сумнівів: в голосі Томи було щось, що змушувало їй вірити. І на порозі дійсно зустріла Руз, з-за її плеча виглядала Ючана. Побачивши Ірельку, вони завищали і кинулися обіймати, ніби сто літ не бачилися.