Заселення

 Ірелька заблукала.

На записі все було зрозуміло, а опинившись насправді на величезній території академії з чисельними корпусами, розкиданими між високими й крислатими деревами, Ірелька розгубилася.

Отам, за меншими і більш звичними кленами й горіхами має бути їдальня. Точно вона: невисока, вікна широкі і низькі. А якщо пройти по алейці, звернути праворуч, можна натрапити на гуртожиток.

Проте та алейка незрозуміло чому підіймалася вгору до невеликого сірого будинку, далі тягнулися такі ж відокремленні одноповерхові будівлі. Ніколи б не подумала, що на території академії так ...дивно. Пагорб підтримували недбалі стіни з великого каміння, з них звисали, в'ючись гірляндами, незнайомі квіти. З одного каменю на тій стіні витесана пика монстра, губи його витягнуті трубочкою, очі смішливі. З рота цього кам'яного жартівника дзюркотіла вода, текла рівчачком до ставочка під плакучою вербою. Там причаївся круглий дубовий столик з масивними ніжками, обсаджений кущами, ніби огороджений від зайвих поглядів.  

Біля ставка, майже непомітний у клумбі рослих квітів, порався  білокосий дід у сірому одязі; побачивши Ірельку, зупинив на ній цікавий доброзичливий погляд і завмер.

Ірелька привіталася.

 Дід перестав вдавати статую, розпрямив спину, відповів на привітання  і запитав:

— Ви, напевно, поселятися?

Ірелька сказала, що так, але не впевнена, що потрапила куди слід, бо тут уперше.

— Сюди, сюди. Я давно на вас чекаю. Покажу помешкання. Нагадайте ваше ім’я…

— Іріель.

— А я Дем’ян. Чому ви сама, діно Іріель? — погляд старого оцінював абсолютно все: зачіску, одяг, взуття. Ірелька аж злякалася: здалося, він розпізнав азіонки, хоча зараз вони вигляд мали найзвичайнісінького взуття, 

— Захотілося самій. Пройтися, роздивитися все, — Ірелька чомусь рознервувалася, поправила ремінь сумки, по видимцю тихо стукнули браслети з агатом.   

Ці речі викликали ще більшу цікавість, на них погляд Дем'яна затримався ще довше, аж голова набік схилилася

—  Пройтися захотілося, — повторив, дивно всміхнувшись, Ірелькині слова. — Розумію. Молодість, молодість… — він помив руки під струменем води, висушив магією, і жестом покликав за собою. 

Ірелька направилася за ним по раніше непомічених сходах до крайнього будиночка. 

— Ключ ось тут, — дід Демян дістав зі шпарки між камінням бронзовий витвір мистецтва, протягнув Ірельці і ступив на невелике подвір’ячко, замість тину якому слугували кущі й квіти. 

— Відмикайте, — кивнув на не менш казкові на вигляд двері. — У гуртожитку всі місця зайняті, але то на краще, тут зручніше. Будинок трохи осторонь, але ж вам не страшно? 

— Ні, — злукавила Ірелька. Насправді було страшнувато. 

Особливо відмикати двері. В селі рідко коли користувалися ключем. Колись в дитинстві у неї не вийшло, бо двері просіли. Чекати перед замкнутими дверима було нудно, холодно, час тягнувся довго-довго. Ірелька тоді вже встигла надумати всякого, поки прийшла мама. І у мами все вийшло.

…Ключ легко повернувся, двері піддалися. 

«Гарний знак».

На Ірельку війнуло трохи густуватим, але приємним запахом чужого дому.

— Проходьте! — мотнув головою Дем’ян майже урочисто. — Відімкнули двері раз, відмикатимете завжди. Ключ ви знаєте де залишати. Не бійтеся, діно, ніхто, крім вас, ним не скористається. Ну, хіба споріднена душа. Маєте таку? Можете не відповідати.

— Маму маю, — усміхнулася Ірелька. 

«Хоча навряд чи ми споріднені душі».

О, та всередині так гарно, аж підозріло! Не може бути, щоб у розпорядженні студентів було аж три кімнатки, такі гарнюні канапа і крісла, дві шафи…

Ірелька поклала важку сумку на стілець біля вікна. Який чудовий краєвид, звідси навіть видно столик біля ставка. 

— Ванна кімната, кухня, спальня, — показував старий.

Неясні сумніви почіткішали. Якось забагато простору!

— Професор Катріна тут приймала перездачі. Студенти зараз ох ліниві, не навчатися в академію йдуть, а розважатися і любов крутити. Ви куди?!

Ірелька з сумкою на оберемку зашпортнулася за поріг.

— Я… Я студентка. Просто студентка. Це житло не для мене.

— То ви не лінсійка? — здивувався і розчарувався старий.  

Ірелька, червона від сорому, заперечно закивала.

— Осяйний! Я — помилився? Сказали, напрочуд молода й  серйозна. Сьогодні день розподілення житла для кількох нових учителів, — Дем’ян потер зарослу білою щетиною щоку. — Студенти поселялися учора.

— Я не змогла… У мене обставини… Перепрошую, — Ірелька вже спускалася по сходах.

«Це ж треба так осоромитися!»

— Діно Іріель, зачекайте! — почулося ззаду, Ірелька оглянулася. Старий стояв на порозі. — Я  проведу вас до гуртожитку, щоб не заблукали. У мене якраз до Таїси справи. 

Йшли мовчки., Дем’ян палив цигарку, Ірелька роздивлялася навсебіч.

Старовинні багатоповерхові будівлі, лавочки біля них, зграйки дівчат і хлопців на них, зрідка. Квіти, сходи, алейки.

Гуртожиток відповідав уявленням і згадкам із записів. Велика простувата будівля з безліччю вікон, масивні двері, метушня, щебет і сміх студентів, ще не зайнятих навчанням.

 Всередині дубові панелі, блакитні стіни, ніжний візерунок з дрібних поодиноких букетиків, запах парфумів, шампуні від русявки з мокрим волоссям, що пронеслася повз. Ще аромат випічки і м'яти: Таїса, немолода вже жіночка з квадратним підборіддям, саме пила чай на своємому комендантському посту.

Уявлення не розчарувало. Тут захопливо, чудово!

 Опасіння також справдилися: всі  кімнати виявилися зайнятими. 

Про це повідомила Таїса між двома довгими ковтками чаю. Вона Ірельку з лінсійкою не поплутала.  

Проте старий Дем’ян підморгнув, мовляв, не хвилюйся, і зауважив, що завжди можна щось придумати. 

— Наприклад? 

— Поселити милу діну до моєї Томи.

Таїса глянула на Ірельку з жалістю. 

Цікаво, чому?