Ти вже доросла

Після того, як Рід передав копії згадок Дори, Ірелька прихворіла. Мама сердилася, даремно випитувала, що сталося, але відповіді не отримала. Ірелька сиділа і, схопившись за скроні, дивилася в нікуди. Покликали на допомогу Ладу.
 Лада причину знала. Напоїла зіллям. Подіяло, хаос Дориних  згадок потьмянішав, віддалився, став туманнішим.
— Найважчі спогади можеш злити в мій кристал, — заявила Лада, зачинивши за Рішаною, яка нарешті заспокоїлася і згадала про інші справи, двері.
Ірелька заперечно замотала головою.
— Раз Дора залишила мені ці спогади, значить, знала, що я справлюся. І я справлюся.
— Думки і згадки контролювати важко, Ірелько. Дора могла не помітити, як вже передала більше, ніж потрібно, або ж не те, що потрібно, — Лада присіла поряд. 
Ірелька зітхнула. Зараз, коли Дора в іншому світі, важливим здавалося абсолютно все, ні з одною згадкою розстатися не хотілося.
— Гаразд, тоді поспи, — сказала Лада м’яко і відкоркувала інше зілля. 
 Ірелька проспала понад добу. Прокинулася бадьорою і зовсім здоровою. 
Дізнавшись, що Руз і Ючана уже поселилися в гуртожиток, і що урочистий початок навчання пропущено, заходилася хаотично збиратися, тамуючи бажання тихо поскиглити: вона ж досі не все зі списку необхідного мала.
 — Нічого страшного, — заспокоїла Мирель, — поселишся сьогодні, робочий день ще не закінчився. А про твоє занедужання уже повідомили кому слід. Не хвилюйся. Краще глянь, який Лада тобі подарунок залишила.
Мирель протягнула подарунковий пакунок. Ірелька дістала блідо-зелений флакончик з золотистим корком. Нові парфуми. Відкрила, збризнула зап’ястя.
Цвіт яблуні, зелений чай і чул-трава.
— Дивовижне поєднання, — констатувала Мирель. 
Це так. Інколи здавалося, що парфуми Лади незвичайні, магічні. Хоча чому здавалося? Це так і було, адже вони створені у відьомській лабораторії.
 Ірелька вже в іншому настрої збиралася, потім попрощалася з мамою, Ластіном і дідусем.

Мирель зробила портал у Рон, там купили все необхідне, в тому числі старолінсійський видимць. Перший, з ким зв’язалася з його допомогою, був Равд.
— Ох, не подобається мені та  ілюзія, що він тобі вибрав, — зітхнула Мирель. — Але нічого  вже не вдієш. Якщо випадково Равду надумається переступити межі, кажи мені.
Ірелька усміхнулася, відпила какао і глянула у вікно. Вони сиділи у затишній цукерні,  звідки було чудово видно, як по  сірому бульварі, на тлі таких же сірих будинків, до них підходив Равд. Блискучий, упевнений в собі, усміхнений. 
— З чого ти взяла, що він мене ображатиме?
Мимоволі подумалося, що його без перебільшення можна назвати красивим.
Мирель стенула плечима і нічого не відповіла: дзеленькнули вхідні дзвоники, Равд підійшов ближче.
Ступати в його портал, щоб одразу потрапити в академію, Ірелька відмовилася — забажала пройтися сама і з’явитися з парадного входу.
До неї, хоч і з неохотою, дослухалися. 

Академія знаходилася на західному краю Рона.
На південь вилися яблуневі сади, на північ — поле. Спочатку крізь простий кований тин можна побачити доглянуту городину, але  ближче до академії огородження зникло, простягнулася територія, поросла травою і поодинокими деревами. Людей не видно, лише один раз трапилася сіронка з кошиком великих білих слив. Було спекотно, заплічна сумка врізалася плечі.
 До академії вела вимощена каменем дорога з одним рядом тополь, далі, на деякому підвищенні, виднілися темні насадження високих ялин, верхівки будівель корпусів академії, їхні вежки.
Світоч кидав попереду коротку тінь, вітер поперемінного напрямку доносив запах яблук, вплітав його в новий аромат парфумів, розвівав розпущене каштанове волосся.
Новий образ має новий аромат. Різарт її не впізнає, не знайде, не добереться. Ірелька зникне з його життя. Так потрібно.
Вулиця пуста: лише самотня Ірелька йшла тут пішки. Один раз хтось, здивовано оглянувшись, проїхав на коні, один раз запропонували підвезти. Дракон того вершника, сріблясто-чорний, завис доволі низько; він якось відчайдушно махав крилами і нервово сіпав одним оком. Ірелька озирнулася: навкруги нікого. Чемно подякувала, відмовилася і рушила далі, але вершник перегородив дорогу.
 Ірелька швидше здивовано, ніж злякано глянула на неприємне кругле лице з косими примруженими очима, їжак короткого волосся і сірий,  не по погоді пухнастий одяг.
Агат нагрівся.
Уже суворіше повторила, що хоче пройтися.
— Та чого ти впираєшся? — вершник мав неприємний голос, і настирливість неприємну. До Ірельки таку ніхто не смів проявляти.
— Діна не бажає з тобою летіти, — відкарбували ззаду. 
Ірелька зраділа, оглянулася. Натан! І звідки взявся? Тонкий, елегантний, в чорній туніці-безрукавці, в капелюсі явно з кварталу новонароджених. За плечима сумка. 
— Тобі не зрозуміло? — він задер голову, щоб послати вершнику гнівний погляд з-під коротких, низько опущених крис капелюха.
— Зрозуміло, зрозуміло!
Юнак на драконі розтягнув губи у щось середнє між посмішкою й гримасою невдоволення і полетів геть.
 Натан підморгнув і  почимчикував уперед. 
Ірелька поспішила слідом.
— Натане! Звідки ти тут взявся? 
— Та так, захотілося пройтися, прогулятися, — він сповільнив хід, ліниво повернув голову вправо, вліво.
— Прогулятися саме тут? — запитала Ірелька підозріло. — Зізнайся, це Мирель попрохала приглянути за мною!
 Натан кинув на Ірельку косий погляд.
— Я поважаю прохання Мирель. А ти не поважаєш? 
Ірелька знову розгубилася, трохи відстала, поправила сумку.
— Поважаю. Але слід поважати і мої побажання! 
Він зупинився, оглянувся насмішкувато.
— Так, адже ти уже доросла, — його погляд ковзнув по ногах, підійнявся до очей, з зусиллям відірвався і полетів кудись під стовбур тополі. — Мені сказали, ти хотіла пройтися сама. Отож я пішов! — він зробив “пташиний” рух руками, точно такий, який часто підмічала у Мирель.
— ...пішов ... до академії? — перепитала недовірливо Ірелька.
— Так! Я там навчатимусь. На бойовому факультеті.
Ірелька аж зупинилася.
Втім, вона знала, що у магічній академії навчаються далеко не діти, отож зітхнула і продовжила путь.
Відстань між нею і лінсом, що легко крокував до темних ялин, збільшувалася. 
”Ми, лінси, все уміємо, можемо все, — згадала Ірелька його слова. — Але до академії чомусь вступаємо. Не все ви умієте і можете, виходить." 
Лінс  тим часом так прискорився, що його ніби вітром здуло.
“Ну й добре, лети собі, зате ніхто перед очима не маячитиме”, — Ірелька поправила сумку, подивилася у далечінь.
Над академією літало двійко невеличких драконів, на пустирі щось бахнуло, спалахнуло і погасло. Потім ще раз.
Попереду, біля ялин, зблиснув портал. Хтось з нього вийшов, пішов до воріт території академії.
У Ірельки трішки затерпли пальці. Стало темніше, прохолодніше і тихіше.
Сходи, що вели наверх до вхідних воріт нереально чисті, хоча збоку землю встеляв товстий килим рудих голочок, сухі гілки і подекуди шишки. Пахло хвоєю. І магією. На гілці однієї зі старезних ялин спала схожа на кота сова.
Ірелька сповільнила ходу, вітаючи себе: зараз вона пройде крізь ковані з позолотою ворота і теж, як і її подруги, стане частиною незвичайної магічної спільноти.