Привиди на руках не носять

Ірелька, Руз і Ючана чекали в Агатовій, поки не повернуться всі, хто відправився шукати і палити хащі. Те, що планували на завтра, перенесли на сьогодні, як тільки Відблиск повернувся з Дзеркала з новими уміннями, благо, часу до смеркання вистачало.
Як приманити хащі, підказала Люка.

— Хащі тягнуться на сплеск гормонів окситоцину і дофаміну, туди, де має місце гіперфіксація уваги на іншій людині і її ідеалізація.

— Що? — підійняли брови Руз і Юча. 

— До закоханих тягнуться, — переклала вона. — Особливо вразливі особини з невзаємною формою  закоханості. Таких можна використати, як приманку.

— Яка добра квіточка, —  зауважила Руз.
Лада закрила губи кулаком:
— Кохання притягує, кажеш? 
— Маячня! — пирхнула Руз.
— Та ні, Люка знає, що каже. 
“Звісно, — подумала Ірелька. — Вона також породжена збоєм автовиправлення.”   
 — Гаразд! Щось придумаємо, —сказала Лада. —  Дякую, Люко! 

 В Агатовій спочатку влаштували метушню, шум і гам: зрошували одяг зіллям, щоб хащі не обплітали, а потім Лада формувала захисні сфери, стискала їх, утворюючи щось на зразок прозорих костюмів. Зрештою всі зникли у порталах, і в печері стало дуже тихо.
Сгірель, Дейра і Ельміра переправили дітей в Ін і залишилися там. 
Гітана теж йти в ліс не хотіла, але доєдналася: Ллірель, на вигляд милий і м’який, наказав, доволі жорстко блиснувши чорними очима.
— Чому він з нею так? — запитала тихо Ірелька Дейру.
— Щоб страх болю не задавнився. Зараз його легше викорінити. 
По правді, дівчата трохи заздрили тим, хто відправився в ліс. Теж хотілося долучитися до веселощів, обливаючись зіллям, хай навіть з запахом пластику; але ні, то забава для старших, досвідченіших. І у мокрому одязі перед Різартом постала не Ірелька, а Гітана. Лада, яка декого лише трохи зросила, на неї і її сестру лийнула так, що одяг пристав до тіла, окресливши що треба і не треба.
— Ти що, досі мені мстиш? — обурилася Гітана, струшуючи краплі з рукава. — Ми ж наче вже рахунки звели! 
— А як згадаю, як згадаю! — пожартувала Лада, цитуючи давній анекдот, а потім строго заявила: — Заспокойся, це для твого ж блага.
Гітана поглянула на Різарта і погодилася. 

…Ірелька понуро дивилася у вікно.
“Осяйний, як же важко кохати короля! Якою ж я маю бути упевненою в собі, щоб не ревнувати! І річ же не в ньому, а в мені. Я ревную, значить, недостатньо сильна. Я не можу стати його нареченою, значить, недостатньо гідна.
Все, що можу зробити — віддалитися. І зайнятися собою. Сховатися, як троянда під банку, щоб мати час пустити коріння. Захисний купол академії в якості цієї банки прекрасно підійде. І байдуже, що світ без Різарта потьмянішає…”
 Ірелька глянула на небо. На ньому збиралися хмари, Світоч набув виразного блакитного відтінку.  
 Час тягнувся повільно-повільно. Руз із Кефом, як голубки, читали одну книжку.
 Ірельці і Ючі це не сподобалося, натякнули, щоб  забиралися в кімнату Руз. 
Натан, тимчасовий охоронець, десь на кухні пив “довгий чай”. Це чи не єдиний лінс, який пофарбував волосся у світлий колір. Тепер воно різко контрастувало з чорними бровами.
 Натан задер ноги на спинку стільця і час від часу заглядав у видимць, ігноруючи тих, кого мав би захищати, коли вони забігали за чимось на кухню.
В кімнаті Ючани, де чекали, бо звідси найкраще видно Буйний, розповсюджувався різкий цитрусовий аромат від нарізаних півкільцями апельсинів.
Подруга нервувала, хвилювалася, а цей запах заспокоював; вона сиділа над тарілкою, спершись на лікоть і задумавшись про щось своє.
Ірелькин погляд потягнувся до Буйного. 
Далеко-далеко вився дим, танув у небі. То Відблиск вистежує хащі, Рід палить, джгути Різарта, напевно, знову збирають докупи мутовані злісні гілки, щоб ніде, не приведи Осяйний, не прижилися знову. А Дора задіює свою магію, щоб ліс не постраждав. Магію часопростору, розмежування, ту, яку Ірельці використовувати заборонила. Потужні стародавні вібрації, здавалося, сягали аж сюди.
Перед очима постав вираз обличчя Дори. В тому, що небезпека так розповсюдилася, вона вважала винною себе. 
— До вечора знищимо абсолютно всі хащі, — зронила, не кліпнувши, наче прирекла. Сірі очі стали такими холодними, що Ючана  зізналася на вухо, що ця незнайомка Ізідора (так її всі називали), лякає.
— Даремно, — відповіла Ірелька. — Це найчудовіша у світі незнайомка.
…Цікаво, а що тепер з яблунею? 
Чи досі біля неї є забуття? Хто її оберігає? Та ніхто. 
“Дора ту яблуню просто знищить”, — зрозуміла раптом причину холоду прабабусиних очей. 
Небо нахмурилося, Світоч ще більше поблакитнішав.
“Як мій настрій,” — всміхнулася і закліпала: у повітрі пливла пляма кольору сонця. Вона плавно пройшла крізь Ладин захист. Троянда, якась тремтлива і злякана, наблизилася, постукала в шибку. 
Ірелька відчинила вікно. 
Люка, приєднавши до тремтіння голос, видавала щось типу “г-г-г-г”.
Навколо тихо, ні співу пташок, ні шелесту трав. Ні запаху кори.
— Люко, що сталося?  
— Г-г-госяйний, він іде г-г-сюди! — видала нарешті.
— Хто — він?!
Проте Люка опустила голівку і застигла. Ніби знову стала звичайною квіткою. 
Ірелька взялася за стулку вікна. І завмерла: блакитна пляма наближалася до неї.
“Надивилася на Світоча,” — вирішила, потягнула на себе стулку. Але вона застрягла в повітрі. Смикнула сильніше — даремно, вона не піддалася.
Блакитна пляма безперешкодно пропливла до кімнати і набула контурів людини.
Ірелька оглянулася на Ючу: та спала навсидячки. Стулка вікна зі стуком зачинилася. 
 Ірелька здригнулася, не відводячи погляду від видіння.  А воно почіткішало так, що можна було розгледіти вродливого чоловіка.
“Яка незвичайна краса! — мимоволі подалася до нього, серце тенькнуло від захоплення. — Цей привид сяє, а очі не ріже!”
Однак перш ніж встигла зробити крок, він майнув до дверей. 

"Він що, мене боїться?!" — подумала Ірелька.