Правила мрії

В Агатовій Ірелька знову була собою: її ілюзія, як сукня, ждала свого часу в символічній шафі Равда. Коли мила руки, заглядала у люстерко і ніби наново оцінила свої золотисті коси, довгасті бурштинові очі, бездоганно рівний ніс; лінії вилиць і нижньої щелепи тепер подобалися, як і плечі, які вважала заширокими: вони підкреслювали тонку талію (природа для гармонії нагородила тазом теж не зовсім вузеньким). 

Після того, як Гітана обмовилася, що Мирель була коханкою Вічного Короля, його подібність до дідуся Данза виглядала по-іншому. Згадалося, як завжди прихильно до Різарта відносилася Дора. Їй також слід поставити кілька запитань.

Від цієї думки стало темніше, ніби сама неможливість розпростерла крила і кинула на Ірелькин світ свою тінь. Та незважаючи на це страшно хотілося побачити Різарта.

“Різарте, прийди, — нила подумки, допомагаючи накривати на стіл (магією чомусь не користувалися). —  Відбувається щось більше за те, що бачу, масштабніше. Я, така, як я, маю лише один день!! Ні, — годинку: зараз, тут.” 

Хоча обід мав назву “святковий”, настрою не було. Лада забула зняти капелюх. Дуб чомусь примандрував до кухонного вікна.

Ліра і Дір спали в одній з кімнат, Ельміра, нянька, за стіл сідати відмовилася. Вона трохи лякала суворістю і підозрілістю, з якою дивилася на всіх, крім лінсів. Мама мовчала.  Сгірель і Жехард затрималися в приймальні. Поки їх докликалися, заздалегідь приготовлені страви вистигли. 

Вина ніхто не пропонував, і сподівання, що Дейра телепортує чудодійну пляшечку, і вслід традиційно з’явиться Вічний Король, не виправдалися.

Однак Різарт появився!

Ірелька з несподіванки аж завмерла і не відповіла на привітання.

Він теж був дивним: з порогу поздоровив зі вступом до академії Руз і Ючану, а  Ірельці, не помічаючи здивованого переглядання, заходився виражати співчуття і запевняти, що наступного року обов'язково пощастить. 

— Не вступила, то не вступила, ми не дуже хвилюємося, — озвалася мама. — Не всім же бути магами. 

Мирель погодилася, Равд назвав кілька інших навчальних закладів, достатньо відомих і пристойних, в яких магічний потенціал не потрібен.

Ірелька раптом відмітила, що всі, навіть Руз, активно підіграють мамі, приховуючи правду. 

“Так, звісно, все правильно. Я ж сама цього хотіла.”

Мирель взагалі перегнула палицю: заявила, що в селі краще, ніж у місті, почала розповідати, яке миле у Зірки теля. В барвах, з щирим захватом: їй подобалося все сільське, і це повівало фанатичністю і вквітчалося непотрібними за столом деталями. 

“Вона навмисне чи що?” — Ірелька аж взялася за голову.

Різарт же, навпаки, з цікавістю слухав, потім заходився розповідати про собачку Арчика,  комічно описувати  його подвиги і його самого.

Руз і Юча, які знали всіх, кому той собачка пакостив, хихотіли.

— Ти не про Гітиного Орхідейчика часом? — потер носа Сгірель. — Якщо підозра, що тато — хорт, а мама — зайчиця, або навпаки, то точно про нього. 

— О, Орхідейчик! Там стільки унікальності, милоти та  грації, — що це щось, — додала Дейра і спародіювала: “Лише гляньте на ці вуха, вони — як пелюстки екзотичної квітки”! Тільки мені здається, що в його родовід затесалася ще й вівчарка.

— Або вовк, — вставила Руз і пирхнула від сміху.

— Песик радий абсолютно всім, але одного хазяїна не знає, — вела далі Дейра. — І голос має вельми грізний.

Лада не слухала, думала за своє, Жехард теж; згодом він кивнув Сгірелю, і обоє поспішили назад у приймальню. Різарт вийшов з ними. Равд і Кеф теж попрощалися. Дейра зробила портал мамі, запевнивши, що Ірельку додому відправить пізніше.

Руз і Ючана зникли за дверима своїх кімнат. 

А Ірельку тягнуло пройтися.

У коридорі пусто і тихо. Освітлювальні пульсари попливли під стелею, ніби вказуючи напрям. Плавні лінії на стінах вилися туди ж. Сходи, витесані з агату, напівкруглі, вивели вгору. Ірелька рідко там бувала. Знову пішла лабіринтом коридорів, туди, куди струменіли пульсари. Зупинилися, пірнувши в арку незнайомої вітальні. На світло-сірі стіни, шкіряні меблі, картини, шафи з книгами падали відблиски магічного вогню, що тихо потріскував і колихався в каміні. Колихалися тіні у кутках. В дух нової, але нежилої кімнати вплітався запах, який одразу розпізнала.

 “Різарт. Він тут,”  — Ірельку пройняла радість. Підійшла до каміна, трохи тремтячи, хоча від нього йшло тепло. Майнула думка, що для ілюзії їй потрібен інший парфум. І слідом згадалося, що аромат троянд блокував арджазійську магію, і, якщо закоханість магічна, Різарт зараз має бути до неї байдужим. Радість потьмяніла. Осяйний, як же не хотілося, щоб він був байдужим, тільки не це!

— Ти схожа на сонячний промінчик, Іріель. Тонкий, невагомий; його не спіймати, не доторкнутися… але коли бачу тебе, на серці теплішає, — почула ззаду його голос.

“Не байдужий!” — зраділа і подумки подякувала Осяйному. А вголос сказала майже безпристрасно:

— Не доторкнутися? Чому ж?  

— Не можна, ти розтанеш. Такі правила…

Ірелька насторожено оглянулася.

— Правила чого? 

“Правила мрії? Ти ж не можеш, ну не можеш про неї знати!” 

— Не мрії, ні, — король зробив крок назустріч. Ірелька округлила очі: Різарт про неї таки знає?  

— Правила життя.

— Правила життя королів на селян не діють! — видала Ірелька, підвівши підборіддя. 

“Що для вас життя, для нас — мрії”.

Від останньої думки стало сумно.

Погляд зачепився за блиск  діамантових ґудзиків. Крихітна, непомічена ним деталь, що начисто перекреслювала простоту, з якою, було видно, намагався сьогодні одягнутися Різарт. Погляд піднявся вище, застиг на вигині його губ, прикувався до іскорок в зелених очах. В таких красивих очах…

Ірелька рвучко обернулася до вогню, погладила лікті, ніби змерзла.

Різарт підійшов, обійняв легко. І наповнив щастям.

 П'янким, ароматним і чарівним, ніби огорнув той туман рідкісної квітки з Буйного лісу.

— Отже, перевірено: я можу торкнутися, і ти не розтанеш, — він погладив її руки вище ліктів.