Називайте мене Іріель

Професор Алент, на прізвисько Приймальна Комісія, окинув спокійним поглядом трьох дін, яких рекомендував магістр Теренс.
— Годитеся всі, крім... — ніби пропік штучним оком аж до потилиці і сказав те, чого Ірелька найбільше боялася: —  діни Ірель. Вона ще замала. 
— Але ж я достатньо доросла, гляньте в документи! — вирвалося в Ірельки.
— Я бачу вашу незрілість,  діно Ірель.
Всі подивилися на неї  оцінювальним поглядом. Терпіти не могла такі моменти!
"Це все через простацьке плаття", — прочитала в очах мами. — От бачиш, я ж просила одягнутися пристойніше”. 
Угу, пристойніше. В те плаття, в яке одягалася на Ладине день народження. Маленький нюанс: воно вже не пристойне, і навіть не ціле, то лише ілюзія Равда, що тримається дивно довго.
 Ірелька підвела підборіддя. 
— Шановний магістре, погляньте ще раз на ім'я, дату народження. І на оцінки! 
Приймальна Комісія вперто відсунув папери.
— Приходьте, діно, наступного разу. 

Отак. Стільки мріяла про магакадемію, так чекала, хвилювалася! 
Портал зробили за крок до приймальні. 
Ірельці ж хотілося зайти з парадного входу, роздивитися, зібратися з духом. А тут раз — і Дейра вже штовхає у плечі: швидше, мовляв, швидше, якраз немає черги. Угу.
Зараз уже можна роздивитися будівлі корпусів, тільки кому вони цікаві? Навіть Юча поникла. А потім видала ідею, від якої Руз здригнулася і запротестувала:
— Ні! Не буду я зачаровувати Приймальну Комісію! Ви бачили його штучне око?  Шукайте інше рішення! 
— Та я просто так сказала, — знітилася Ючана. — Чого ти завелася? Ну, подумаєш, штучне око… А взагалі він милий. 
Вона замовкла: повз пройшли дві старшокурсниці: дінайка й арджазійка, обоє у темних водолазках і коротких картатих спідницях. Повіки знизу густо підведені чорним олівцем, що дійсно додавало їм краси і загадковості. Поряд летіли стопки книг; поодиноке листя, що впало за ніч, перед ними роздувалося невидимим вітром
— Манки... — зітхнула Ючана.
Кеф, який вийшов з-за рогу, привітався з старшокурсницями помахом руки, провів поглядом стрункі ніжки і лиш згодом осяяв понурих відьмочок усмішкою. Недоречною. Руз показала це одним поглядом. 
Ючана пояснила, що сталося. 
— Потрібно його напоїти коньяком. Професор Алент, коли вип'є, добріє. Якось ми... Кхм, — Кеф познімав з волосся дівчат квіточки конюшини, якими манки, що проходили мимо, непомітно прикрасили їхні зачіски, прокоментував це: — От хитрунки! Квіти з клумб чіпати заборонено, а з газонів, виходить, можна. Коротше, Приймальна Комісія полюбляє земну каву, і підливає в неї коньяк. Я маю одну пляшечку і знаю таємний хід в учительську столову. Каву варять лише йому. Я підлию коньячку, він додасть... А потім ти підійдеш до нього ще раз. Професор Алент, напевно, був голодний. А як смачно поїсть, та вип'є кави з коньяком... І ми ще постараємося, щоб то був швидше коньяк з кавою...
— Споїти учителя?! На таке ніхто не піде! — заявила Ючана, та, яка радила його зачарувати.
— Піду, — хмуро сказала Ірелька. — Нічого не знаю, я тут вчитимуся уже в цьому році. Вік у мене нормальний, оцінки маю гарні.  Підлию своєю рукою, якщо це допоможе!
Для себе вона вже вирішила, що в село не повернеться. 

Ірелька рішуче пробиралася  вузьким темним коридором вслід за Кефом. Вона вступить до магакадемії!
Щось у тому, як поводився професор Алент, було неправильне.
А те, що Ірелька зараз збирає світлим платтям павутину і пилюку, вдихає запах сирості й іржі з труб, що тягнуться поряд, здавалося правильним. І нестрашно, що магічна академія постала з виворотного боку: серце билося швидше, розум ясний, рухи чіткі.
— Ірелько, я розумію, що ти нервуєш, але не обов'язково вицокувати, як конячка, — це таємний хід, як-не-як, — Трішки згорблений капловухий Кеф оглянувся, очі зблиснули у темряві.   
“Як конячка! А Кеф не підбирає слова”, — відмітила, неприємно здивувавшись.
Хоча так, потрібно поводитися тихіше. 
Ірелькині азіонки змінили підошву, кроки стали нечутними.  
— Ми прийшли, — шепнув Кеф. Він трохи нервував і чомусь нагадував пацючка. — Тільки обіцяй, що нікому про цей хід не розповіси. І не користуватимешся ним без мого відому. 
— Обіцяю. Навзаєм ти також не ставитимеш лишніх питань стосовно того, що тут зараз відбудеться. І мовчатимеш; ні Равд, ні Руз нічого не повинні знати!
Кеф іронічно підвів брови. 
— Гаразд. Лише намагайся бути тихою. Я нас зневидимлю. 
— Ні, зневидимлю нас я. Це не обговорюється! — заявила Ірелька тоном старшої сестри, підняла руку, провела у себе над головою, потім над трохи здивованим Кефом. 
Професор Алент був один, смакував каву, сидячи в зручному кріслі, а не біля столу, і зовсім не збирався спати. Виглядав смутним. Смутним і заснув... 
 Ірелька поправила йому голову, і, як і обіцяла, своєю рукою підлила коньяк. 
— Мало, лий ще, — шепнув Кеф. 
Ірелька, що вже закоркувала пляшку, застигла, сумніваючись. І саме в цей момент з’явився портал. 
Кеф схопив за руку: жінка, що з нього ступила, створила захисний купол, його краще не торкатися. Тепер залишалося стояти й чекати. 
У світлі похмурих подій розхвалена краса академії відступила на другий план, Ірелька не зважала на розкішний інтер'єр столової кімнати — не до цього. Однак сукня Вічної Тітоньки — а з’явилася саме вона — в очі впала. І червона помада, і грайливі локони. 
Дивно було бачити, як Романа присіла біля професора, як, не розбудивши, деякий час дивилася на нього і про щось думала.
Потім змахнула рукою, він прокинувся, розплющив повіки.
— Я сплю, і мені сниться прекрасний сон, — сказав, не поворухнувшись. — Романа Алозійська біля моїх ніг.
Романа, шурхочучи платтям, і війнувши витонченим парфумом, підвелася:
— Угу, спиш в робочий час і над чашкою кави. З коньяком. Не виспався вночі? 
— Ви ревнуєте, ваша світлосте? Тому явилися? Заспокойтеся. Одноокий я потрібен хіба що вам. І то ненадовго, — він теж підвівся, пройшовся до стрільчастого вікна. Підвіконня низьке, десь на рівні колін; у вікно заглядало гілля кленів, було видно і небо, і землю, тобто, газон зі зграйкою студентів. — Ви тут, щоб дізнатися, що селянка Ірелька, як ви вимагали, десь плаче в куточку, бо не вчитиметься в нашій академії. А шкода: має непоганий потенціал. 
"От воно що!" 
— Он як? — А ти сказав їй, що вона його не має?
— Ні, — Алент оглянувся. — Це було б брехнею. Я просто замовчав правду. На щастя, про магічний дар ніхто не запитував.
— А як же ти відмовив?
— Сказав те, що побачив, — Алент узяв чашку, відпив.
— І що ти побачив? 
Професор замріяно всміхнувся:
— Юність.
Романа підтиснула губи і ображено повела підборіддям.
— О, ваша світлосте… Я не про те, — Алент підійшов до неї. Хвиля ніжностi змінила його голос.  — Ви досі чарівна, Романо.
— Не потрібно компліментів, Аленте.
Професор глитнув, посуворішав:
— Дійсно, не потрібно. Хто я, і хто ви. Але, зауважте, я пішов проти голосу совісті — ради вас. Це — востаннє. З навчанням Дейри й Жехарда я допомагав, тому що ваше прохання було направлене на добро, на розвиток. А зараз — на шкоду.  Чому Ірель не повинна навчатися магії?
— Бо вона вискочка, селянка! Таким не можна дозволяти зрівнюватися з тими, у кому тече кров королів!
Ірелька стиснула губи. 
"От як!"
— Але ж лінси…
— Лінси — інші. Ми не копіюємо аури, як вони! Ми не змінюємо наших обранців, їхню силу, вік! Нас потрібно бути гідними одразу!
Професор відвернувся. Знову підійшов до вікна. Романа ступила крок до нього, але зупинилася. 
Ірелька не могла обурюватися. Навпаки, чомусь стало шкода Роману.  Ваптом зрозуміла, що локони, плаття — все для одноокого Алента. Навіть червона помада. 
— Щодо віку. Юність діни Ірель особлива, — сказав він. — Як у вашого племінника і частково — у вас.
— Он як!
— Так. Може, ви передумаєте?
— Ні, не передумаю. Ти не дозволиш діні Ірель навчатися у магакадемії. Ти обіцяв!
Вічна Тітонька з незворушним обличчям створила портал і щезла.
 Алент похитав головою, допив каву і вийшов.
Ірелька і Кеф нарешті змогли покинути кімнату. 
Уже в таємному ході зняли невидимість і перевели дихання. 
— Отже, ти, Ірелько, з несподіванкою. Зацікавила великих осіб світу цього, володієш магією, що, як і лінсійська, не залишає сліду,  феноменально юна і на додачу здатна на не зовсім правильні вчинки?
Ірелька застогнала, крутнулася, закинувши голову й стиснувши кулаки:
— А вчинки Романи, твого професора — дуже правильні?! — Погляд зачепився за два крихітні вогники. Вгорі на трубі таки сидів справжній пацюк. Як же без них у таємному ході? — Ходімо звідси, там Руз зачекалася уже. 
Кеф пішов попереду.
— Вічна Тітонька ти бачила, яка? — він, здавалося, не обурювався, а захоплювався нею. — Арджазійки ревни-иві! А до Приймальної Комісії все одно підійди ще раз, він людина настрою, але, як бачиш, непоганий. Може, щось придумає.
Проте Ірелька вже думала сама.
Романа називала її Ірель. Так вона випадково їй назвалася, і таке ім'я дійсно є; Ірельку було б правильно називати Іріелькою, однак те, що "і" пропускається, якось не вважалося важливим. А от в документах має значення кожна буква… 
Равд тим часом дав знак зупинитися, сам заглянув у щілину в стіні.
— Наші у холлі. Магістр Теренс, твоя мама… Романа з двома дінами… Професор Алент пішов до себе.
Ірелька заходилася обтріпувати плаття. На жаль, деякі плями — від іржі.
— Кеф оглянувся: 
— Допомогти? Я не Равд, але…
— Равд, справді! — осяяло Ірельку. — Покличеш його?