Дежавю

Крізь відчинене вікно вливалася ранкова прохолода  пізнього літа, навіяного солодким духом височезних стебел кукурудзи з молодими качанами і розтривоженим ароматом уже зацвілих купчаків, посіяних край вікна. Кудкудакали кури, цвірінькали горобці, літали ластівки.

Ірелька потягнулася, вийшла надвір. Спориш сивий від роси. Дора сипонула зерном — кудкудакання різко стихло.  

Ірелька підійшла до умивальника, умилася. Звична бадьорість від холоду, штрикання в розніжені зі сну підошви сухих грудок. 

“Як тут добре,” — відмітила про себе. 

Мама має рацію,  ночівля у Дори — втеча з-під її контролю. Набридли постійні докори і пронизливі погляди. Ірелька кохає Різарта, визнала це, змирилася, і ніхто інший їй не потрібен.   

— А у нас несподіванка, —  Дора, останнім часом сумна, усміхалася. — Ходімо, допоможеш. Я нарешті знайшла Пустунку.

 Єдина курка з ім’ям (а щоб його заробити, виявляється, досить мати влізливу вдачу) висиділа курчат! 

— Ніби назло саме тоді, коли час іти, — Дора вручила Ірельці приготовлений шкарубкий ящик.

І знову на її обличчі хмаринка суму й суворості, погляд у далечінь, ніби вона уже уявно блукає на невідомих дорогах.

— А час іти… куди? — схилила Ірелька голову.

Прабабуся кудись збирається, перебирає речі, вчора щось писала.

Відповідати на запитання Дора не захотіла, вильнула:

— Куди — подавати документи в магічну академію! Кому — тобі. Коли — завтра!

Кінчики пальців трішки затерпли. Ірелька глитнула. Вона що, боїться завтрашнього дня? 

Притиснувши до себе ящик, попрямувала за Дорою.

 Вступити до академії — можливість не лише навчатися, а й вирватися з дому, побачити світ! А якщо… якщо не вийде?

“Все вийде! Боятися свого страху, це як страх помножити на страх. Цим, навпаки, можна притягнути неприємності, а вони мені непотрібні. Тому взагалі про завтра краще не думати. Он — несподіванка квокче.

Дора забралася на сіно, в напівтемний куток дерев’яного сараю, чим розтривожила Пустунку. 

— Тихо-тихо-тихо, — примовляла, підіймаючи квочку разом з курчатами. З під розпушеного пір’я лиш лапки стирчали. Ірелька підібралася ближче, вправно підклала ящик, Дора швидко накрила ряднинкою; стривожена Пустунка заспокоювалася, проте кілька курчат залишилося на сіні, тепер бігали і цяпотіли.

— Може, приспати їх?

— Знову ти поспішаєш користуватися магією! Приберігай її для особливого випадку.

Ірелька спіймала курчатко, пухкеньке й жовтеньке, мов живий клубочок на тоненьких холодних лапках.

— Тук-тук! — У відчинені дощаті двері заглянула Ючана. — Славно сяйте! Що тут коїться?

Ірелька показала їй курча.

— Глянь, у нас поповнення господарства!

— А-а-а! Яке воно миле! — Юча підійшла, смішно зсутулилась, простягнувши жменькою долоні. Ірелька поклала в них курча.  

—  Я ніколи не тримала в руках курчат! О, яке гарнюнє!

Юча зацмокала повітря біля притихлої пухнастої грудочки і видала:

— Його треба зросити моїм парфумом з ванількою! 

Ірелька засміялася.

— Я вам зрошу! — Дора поспішно відібрала курча, кинула в ящик і запитала, з ким Юча прибула.

— З Ладою, вона біля троянд. Ви вже знайомі з її Люкою?

— Ти про квітку? Люка — тому що злюка? Назвали, традиційно відкинувши одну букву? — Дора оглянулася через плече — уже несла ящик в курник.

— Ну, Люці сподобалося, — Ючана трішки образилася. Напевно, вона й придумала це ім’я. — На кущі, до речі, є ще п’ять квіток, але звичайних. А на твоїх? 

— На моїх нема, — Ірелька зітхнула. Проте, вгледівши Ладу, заясніла. 

Сьогодні вона одіта у вишиту лляну сукню, підперезана пофарбованою в яскраво-зелений колір мітлою. На  шиї підвіска, на руках браслети. В один, зі скельцем, залетів і знову вилетів Відблиск. Лада усміхалася, але очі залишилися суворими. 

Недивно: Буйний знову об’явили небезпечним.

— Ірелько, мало не забула, тобі дещо передали, — вона розтисла кулак. На долоні тьмяно блиснув агат.

Нелюбима намистина із собачки!

— Чому не береш? Бери, якщо лінси дарують агат, це означає, що тебе вважають своєю. У разі небезпеки він нагріється і лінс чи лінсійка примчить на допомогу. Агату мало не буває, ситуації бувають різні.

— Угу, дякую, — Ірелька взяла.  Не втрималася, понюхала. Запах парфумів з суничками. Раз побував у Ладиних руках, то можна взяти. Один, на світлому ремінці, вже є. Буде ще темний — до пари. Контраст це добре.

Ніби в підтвердження, прибігла Юча, вже з чорненьким курчатком. 

— Воно якесь тихе і сумне, — пояснила. — Ладо, хочеш потримати? 

Лада взяла його, погладила. 

— Хюньшен…

— Що? Як ти сказала? — засміялася Юча.

— Хюньшен — курча одною з земних мов. І так я називала одну лінсійку. Колись… 

 Скрипнули двері — вийшла Дора.

Юча швиденько схопила курча, побігла, щоб повернути, поки Дора не бачила.

— До речі, про хюньшен. Відблиску, порахуй, будь ласка, лебедів?  — сказала Лада і оглянулася до Ірельки:—У Буйний — ні ногою, пам’ятаєш? 

Ірелька кивнула.

Світ змінювався. Мала відчуття, що невідома загроза обов’язково дасть про себе знати. Лише пізніше.

 А щоб не боятися наперед, слід чимось зайнятися.

Дора забажала поговорити з Ладою наодинці. 

 Ірелька з Ючаною пішли збирати упалі за ніч груші.

Розбиті при падінні — у відерце (підуть на варення), яким пощастило вціліти — у миску з водою. Щоб з превеликим задоволенням з’їсти просто зараз.

— Чуєш, Ірелько? Я ж завжди хотіла там вчитися… Бути одною з манок.

— Манок?

— В Сіроні позаочі так називають студенток. На їхніх аурах мітка магічної академії, ”МА”. От і називають манками. Вони ходять такі таємничі, круті… Як манна каша. Жартую. Для мене студенти магакадемії завжди були тими, хто манить. Горді, сильні і красиві. Але їхня зовнішність часто — ілюзія. Лише новонароджені справжні, і то не всі. — Ючана надкусила чергову грушку. Ірелька могла б заперечити, що не лише новонароджені, донки також справжні, але не стала.