Дракони — добрі?!

Ларден зводив стіни. Дора прийшла доволі рано, але робота вже кипіла. 
Рід відчув її присутність. прилетів майже одразу.
— Ізідоро? Ізідоро?
Не соромився кликати: все одно навкруги лише трави, пташки та комахи. Повертав морду то в один бік, то в інший,  кружляв неподалік. Але радіус пошуку вибрав правильний.
Ізідора проявилася.
— Вітаю, Рід. А ти молодець, відчув мене.
— Ти також, Ізідоро. Сидиш на тому місці, де полюбляє сидіти Ларден. 
— Покличеш його? — Дора не підвелася, лише закусила травинку.
— Що, Ізідоро, сіла в росяну траву, тепер не хочеш появлятися на людях? — дракон зменшився, вмостився поряд.
— От скажи Рід, чи пристойно дракону бути настільки уїдливим і проникливим? У Світлих Туманах усі такі? — Дора не могла відвести очей від його дивно милої чорної фізіономії. 
Дракону її погляд сподобався.
— Та жартую я. А ти відповідаєш питанням на питання, Ізідоро. Але я проігнорую цю зверхність, і цілком усвідомлено відповім дуже скромно. Не всі, я — особливий. Тому Ларден мене і вибрав.
— А не ти його? — примружилася Дора.
— А чи пристойно бути такою уїдливою і проникливою? — відбив дракон. 
Дора піймала себе на тому, що усміхається попри те, що настрій мала  не найкращий. 
— Політати не хочеш? Наразі Ларден нервує і сам лупає камінь. Хвилин через двадцять втомиться, покличу. Коли підійметься на цей пагорб, подобріє остаточно. А ти тим часом підсушиш свій гарненький зад. 

Кажуть, цінуєш те, що втрачаєш. Більше і гостріше цінуєш. 
Світ Коло, привітний, милий, оповитий турботою Адора, являв наостанок нові землі, ніби демонстрував свої кращі сторони. 
Ніколи б не подумала, що Рід виявиться таким зручним і — так, приємно теплим. Спочатку летіли над озером. Ніжно-білий туманець, м’яка блакитна, з домішкою бірюзи далина. Дракон то здіймався високо, то опускався до мерехтливої води, такої чистої, що Дора чітко бачила край берега підводне каміння, тіні від нього і навіть від дрібних піщинок — на мить. Дракон злітав увись, показував безкрайню зелень рівнин, лісів і далеких гір — і опускався низько-низько, так, що можна було вгледіти окрему травинку чи польову квітку, зловити солодкі пахощі пухнастих бузкових кульок будяків, що безпечно цвіли у захисті колючого листя, а потім знову направлявся в небо. І Дора дивилася згори на світ, огорнутий любов’ю Осяйного. І ще — коханням одного мага.
Бо автовиправлення Адора є нічим іншим, як його коханням. До неї, до Дори.
 Ступаючи в Світлі Тумани, він залишив його тут, зумівши перетворити на величезну силу, яку не осягнути розумом. А тепер ця сила дає збій: почуття Адора минає. І винна в цьому Дора. Вона знала, що так буде, коли порушувала слово, на яке погоджувалася серцем, але вголос вперто не сказала.
Дракон понісся над річкою проти її течії, в сосновий бір; червонясті стовбури різнули очі і ніби підсилили біль, що піднявся з дна душі. А може це біль придав кривавих барв невинному пейзажу? Разом ожили виразні картинки згадок. 
“Обіцяй, що дочекаєшся мене,” — Плащ Адора тріпав вітер, який рвав уже три дні і три ночі, очі здавалися чорними вуглинами.
А Дора мовчала.
Вона ображалася, злилася, їй хотілося плакати, кричати. Бо він покидав її.
 І не порадився, коли приймав рішення, яке стосувалося їх двох.
Плакати й кричати захотілося й тепер. Рід це відчув, піднісся вище, в холод, до гряди сивих з білими вершинами гір, де туман гойдався, крав, розмивав тіні, і веселково відбивав сяйво сонця; де небо проймала дзвінка бірюзовість, гори — похмура сірість, контрастність і ще — переконлива міць скель.
 Холод і запах озону бадьорили, тверезили і трохи знеболювали вперто яскраві спомини. 
…Що він в ній знайшов, сама не знає. Колючість і недовіра мали б відлякати, як і багатьох до нього. Дору навіть звичайною не назвеш — бита життям простолюдинка. Ні вроди, ні магічних здібностей, ні манер.
— Ти надто нерозумна і зухвала, знаєш? — казав Адор при першій зустрічі. — Молодість, єдине, що маєш, пирхне і зникне, бо ти проста смертна. Діно, єдина твоя прикраса — здатність безпечно дивитися в очі тоді, коли більшість не витримують і опускають погляди. 
Маг злився: Дора грубо послала його чимдалі, бо її розбудили від чудового сну. Маленька поправка — вона знала, що заснула на забороненій території: біля руїн старолінсійського замку, але все одно послала. На зауваження Адора відповіла, що якщо сюди можна йому, то і їй теж. 
Маг змахнув рукою — земля тріснула, розверзлася. Те, що тріщина зачепила і недоторканні руїни, його не бентежило. Дору підхопив невидимий вихор, здійняв й затримав над прірвою. 
 “Не боятися!” — скомандувала собі. Все одно життя у неї не було солодким. 
І вона не боялася. 
Маг, блискаючи очима, розказував і показував, яка між ними прірва. А вона заявила, що при всій своїй силі він все одно не заподіє їй шкоди.
— Чому це? Я можу просто зараз розвіяти вихор, — і ти полетиш вниз! 
Очі у Адора великі, темні, розумні. Обличчя овальне, ніс крупний, з горбинкою, губи тонкі, іронічні. Дуже коротко стрижений, Одяг дорогий. 
“Нема шансів, зовсім нема,” — подумала тоді Дора, і це проймало більше, ніж те, що висить над прірвою. Бо маг їй сподобався; однак вона вже здогадалася, що перед нею сам Адор, який не визнавав кохання.
А прозорий вихор нагадував міцні обійми, його обійми.  
— Розвієте вихор — і ваша величезна сила, і всі діяння протхнуться душогубством! І самі станете іншим, уже не будете таким красивим і привабливим! Будете відразливим!
Адор притягнув вихор до себе, розвіяв, і, хизуючись силою, знову змахнув рукою — земля зсунулася, попередньо виплюнувши все, що упало: окреме каміння, частини давніх стін. 
— Діно, вважай, слова “красивий і привабливий” компенсували твою зухвалість. Забирайся звідси, поки я добрий, — Адор пішов до руїн.
Дора зрозуміла, що ніколи більше його не побачить і, стиснувши кулаки, закричала вслід, що, так, магічних здібностей у неї немає, але це ніякий не недолік. Що вона б освоїла магію, якби та була переведена в знаки, якби її можна було вивчити, як літери й цифри! 
Осяйний, тоді вона не вміла ні читати, ні лічити при тому, що  майже всі навколо уміли! Просто їй наснилися знаки, схожі на літери, і невибаглива монотонна, чарівно красива мелодія, під яку вона літала над травами й квітами. 
Маг оглянувся. Одна нога на останках зруйнованої стіни, плащ завіявся вітром на фоні блакиті. Скинув руку — Дору занесло аж під сосновий ліс, ще й у кущ шипшини. Вибираючись з нього, Дора ще довго кричала образливі слова, гадала, що не чув, бо здалеку його фігурка здавалася маленькою, як її долонька.