В Агатовій печері

У свій дім Лада повернулася з важким серцем. Ліра спала, Ельміра читала поряд на канапі, смакуючи виноград. Побачивши Ладу, приклала палець до вуст. 
Лада підійшла до колиски. Коли Ліра прокидалася, мама завжди була поруч. Але як спала — ні. Вічні тітоньки, та й лінсійки запевняли, що не можна довго спостерігати, як дитина спить, хоч і хочеться. Ліра прицмокнула, ще ширше розкинула рученятка з крихітними, ніби прозорими пальчиками. Нігтики знову відросли.  
"Моє ти сонечко!" 
Пухкеньке таке сонечко. Уже наздоганяє товстунчика Діра. Волоссячко темне, тонюнє, збилося на лобику докупи. Ліра усміхнулася вві сні. Лада теж заясніла; потім зітхнула і відійшла до вікна.  Глянула на молодий сад, на Жехардів дубок. Жехардів, бо він першим знайшов жолудь біля озера і сам посадив. 
Дубок ріс порівняно повільно і не проявляв ніяких чарівних ознак. Може, тому що Буйний ліс далеко. Але все одно з цим деревцем поблизу вікна дитячої кімнати спокійніше.
— Жехард не приходив? — прошепотіла, обернувшись до Ельміри.
Вона заперечно похитала головою, глянула на Ладу і стривожилась:
— Щось трапилося?
— Та ні, нічого. Покличеш, як Ліра прокинеться? Мені потрібно ще раз відлучитися. 
Ельміра кивнула, йди, мовляв, все буде, як слід.
Лада знала, де Жехард: в Агатовій печері. Перенеслася туди. 
Обіймаючи себе за плечі й слідкуючи поглядом за ходом звивистих ліній на агатових стінах, повільно пішла коридорами до кімнати, що за замовчуванням вважалася їхньою. 
Зловила себе на тому, що  вважає печеру своїм другим домом. І не лише вона; сюди тягнулися дівчатка і Дейра, у приймальні  часто буває Сгірель. Тут влаштовувалися так звані теоретичні заняття для їхніх відьмочок. 
— Сяй, Ладо! — з-за повороту вигулькнула Ючана. — Я на кухню: питимем чай. Ти з нами? 
— Ні, дякую, я до себе. Ти… Жехарда зустрічала?
— Так. Його вис…
— Ючо! 
— Жехард хмурий, як ніч! 
Ючана побігла. 
Лада зупинилася, набираючись хоробрості й рішучості. Може, агатові стіни допоможуть все владнати?
 …Жехард сидів у кріслі. Лада застигла в дверях. 
План "найкращий захист — напад" уже готовий був провалитися. Рішучість зрадливо розтанула, залишилися лише важкість і почуття вини. Лада зачинила двері, накинула завісу тиші і, намагаючись бути безпристрасною, запитала:
— Чому ти не зачекав на мене, коли робив портал з… 
— …з міста, названого в твою честь?
— Жехарде! Це не так!
— Впевнена? 
Лада підійшла, опустилася в крісло напроти. 
— П'яте королівство — для новонароджених, Жехарде. "Ми за новий лад!" в Сіроні скандували ще до моєї появи, між собою місто так і називають: Новий Лад! — руки мимоволі склалися в молитовний жест. Помітила це, просилила пальці крізь пальці, стиснула до побіління.
— Але чому, чому ти була там?! — Жехард стукнув кулаками по бильцях крісла. — І мене ж попереджали, що ти там будеш! Не одна людина кидала "Стовідсотково!", а я не вірив!  Що тобі до палацу Лардена? Чому мені не повідомила?
— А хто просив зв'язуватися  лише в разі крайньої потреби, бо, чи бачиш, справи королівства?! — Лада аж підхопилася з місця і ткнула рукою в бік Арджайзи.
Жехард теж підвівся.
— Маленьке уточнення: нашого королівства! А у тебе, бачу, інша крайня потреба — дбати про королівство Лардена! А конкретно — королівську спальню! То ж була вона, коли ілюзія зникла, так? — Жехард аж нахилився вперед.
"І звідки він знає? Кімната ж високо, ті, хто спостерігав з землі не могли нічого бачити!"
— От, значить, що тебе хвилює?! Плітки, не моє падіння? Ти навіть не запитав, як я почуваюся без Ягідки! Це ж ви з Романою переконали мене її не чіпати! Моя безпека вас хвилювала, про зовнішній вигляд дбали! А я ж без неї могла… 
Жехард ковзнув до Лади,  затулив рота долонею:
— Не кажи, навіть не кажи, Ладо! Якби ж ти знала, що я пережив, дивлячись, як ти падаєш, і як тебе рятує інший, обіймає інший, а я, твій чоловік, мов зав'яз у часі! І ще й на виду у всіх! 
— То був нещасний випадок! А Ларден просто почувався відповідальним. Пусти мене! — Лада вирвалася, як тільки його рука ослабла. Однак його дотики одразу позбавили гніву і запалу.
Жехард сховав руки за спину, відвів погляд. А Ладі вже хотілося навпаки, щоб не ховав; хотілося  закутатися, як у ковдру, в їхню ласку, в їхнє тепло, а голову сховати на його грудях. Як же важко залишатися гордою з власним чоловіком! 
 Жехард змахнув кистю — телепортував Ягідку. Вручив.  
— Начхати на думку інших, на плітки. Просто бережи себе. Для мене і Ліри.
 Цей його погляд, цей голос! На Ладу нахлинула хвиля полегшення і щастя. Вона змила всю важкість, страх, всі сумніви, і цим не обмежилася: підхопила й кинула з обіймами в уже розкриті обійми.
 До штюха гордість! 
Лада собі не належала, коли цілувала щоки Жехарда, підставляла для поцілунків свої, ловила губами його губи і відповідала взаємністю. Цей порив один до одного змітав на своєму шляху усі видимі й невидимі перепони. Не просто здував — перетворював на мізерні й неважливі. Навіть те, що ґудзики покотилися-постукали по долівці, не дивувало і не хвилювало.
— Здається, я щось пропустила, коли готувала зілля для скасування дії твого чаю вічної любові, — констатувала Лада значно пізніше, коли, втомлені й задоволені, лежали обійнявшись, і дивилися один на одного.
— Твоє зілля нейтралізувала киселиця. Навіть не так: з твоїх рук, Ладо, — він округлив очі, — навіть киселиця — приворотне зілля. Обіцяй не готувати її нікому, крім мене!  
 Лада дуже серйозно пообіцяла і нарешті розповіла, як усе було. Що спочатку відмовлялася від запрошення Равда.
— Я підозрювала, що тобі це не сподобається, Жехарде. Але останнім часом я наче тільки те й роблю, що підкоряюся. Складається враження, що моїм життям керує хто завгодно, але не я.  Спочатку день народження, яке перенесли в арджазійський палац, і, хоч обіцяли представити двору моїх дівчаток, я цього не дочекалася. Питання: чому?
Жехард підвівся, сперся на лікоть і заявив: 
— З ревнощів. Ревнують, коли люблять. Ти гарна, як сонечко, а захотіла сховатися у своєму власному світі й сяяти лише для обраних.
Лада розсміялася.
— Ну й нісенітниці! Що ти вигадуєш, Жехарде? Твій погляд на ситуацію неадекватний, бо ти мене любиш! 
— Але тобі ж неважко зробити так, щоб тебе любила і моя рідня? Відкрий для неї серце. Чому ти відмовилася відвідувати вечори ард-букетики Вічних Тітоньок? Вони вельми популярні, кожна діна вважала б за честь на них побувати. І Тітоньки ж продумують їх, стараються.
— По-перше, тому й не рвуся, що вони і так популярні й прекрасно без мене обійдуться, а по-друге, у мене — Ліра! 
— Народження Ліри було б вагомою причиною для відмови, якби ти не знаходила часу для своїх дівчаток-відьмочок, — Жехард легенько ударив  її по носі. — І для експериментів у лабораторії. Ти помітила, як змінився танець на твоєму святі? 
— Так, помітила. Додалися елементи з лінсійських тренувань, а рухи кистю нагадали вправи для розминки пальців…
Поки Лада говорила, Жехард згідно кивав.
— Один порух взагалі магічний був. А я гадала, арджазійські діни лише квіточки вишивають та пліткують. Бубу-етика. Обсудити всіх, хто порушив їхні неписані правила. 
Жехард засміявся.
— Колись так і було. А потім Романа дізналася, що Мирель заходилася навчати донків, і взяла з неї приклад. Зараз там багато цікавого. І ще: цього року до магічної академії вступатимуть четверо шляхетних дін. 
— Та ну?! 
— Угу. Вважай, ти й твої відьмочки надихнули. Арджазійки не такі прості, як здаються, Ладо. З ними краще ладити.
Лада підвелася, закрившись простирадлом.
— Але ця їхня етика, звичаї, традиції… Вони гнітять і сковують волю! Туди не ходи, того не роби!
— З одного боку сковують, з іншого — зміцнюють й, кхм … оберігають подружній зв'язок.  Здебільшого, — Жехард потер носа. Лада посміхнулася, згадавши колишню арджазійську любовну магію. Непогана така компенсація в розсаднику суворих правил. 
— І ми умовилися, що ти любитимеш моїх родичів, а я — твою справу і твоїх друзів. Мені легко їх любити. А тобі?
— Мені не дуже. Ну уяви, що Ірелька тобою командує? Подобається? 
— Уявив. Не подобається. Але, знаєш, вона може…
Лада засміялася і  відчула, що за нею хтось спостерігає, хижо так, незвично. Глянула у вікно. Нікого. А відчуття, ніби оте командирське арджазійське око уже тут, ніби Руз знову квітка. Тільки не делікатна й доброзичлива, а жорстка й осудлива. 
 Поправила простирадло,  підтягнула вище. 
— Ард-букетика. Яке дивне колюче слово!
— Це Романа вигадала. Її переконували назвати вечори ард-букетами, але вона не захотіла. Жіноча логіка: чому це квітка — жіночого роду, а скупчення цих квіток —  чоловічого? 
Лада усміхнулася.
— І дійсно, чому? В чомусь тітонька має рацію… — вона замовкла: Жехарда зацікавили її обриси під простирадлом, він підсунувся ближче, почав ці обриси гладити — і все, думки зникли. Єдине, що могла сказати, це:
— Я кохаю тебе, Жехарде.
— Я тебе теж. 
Він цілував її довго, то невагомо і лагідно, то наполегливо і глибоко; простирадло давно скотилося — не до нього, бо голова крутиться, а кімнату застилає туман бажання, уже спокійного і ніжного, коли хочеться отримувати насолоду просто від близькості, від того, що вдихаєш запах шкіри, торкаєшся її.
...І знову по голій спині  — холодок стороннього погляду і безмовне посилання звідкись від вікна. Що вона не уміє кохатися. Потрібно дряпати до крові, кусати, так, щоб Жехард кричав, стогнав, щоб далеко було чути. А ти  млява, ніяка.
Лада озирнулася. Нікого, нічого. Три листочки троянди  заглядають в шибку. Та й місце захищене, безпечне. Однак чиясь присутність вчувалася, заважала.
— Жехарде, а… арджазійські діни, що, в ліжку дряпаються? До крові? — запитала несподівано. 
Він здивувався, завмер.
— Ну… Бувало, помічав у декого подряпини. І … кхм.. крики чув, — Жехард продовжив її пестити.
— А я тебе не дряпала! Ти розчарований?
— Ще й як дряпала, Ладо. Душу, — він вказав на груди. — Тепер мусиш гоїти. Куди ти? Не тікай! —  він застогнав: Лада, накинувши простирадло, пішла до вікна. В шибку заглядало вже п'ять листочків.
— Що за дивина? Так близько не було троянд! … О!
— Що там? — підійшов і  Жехард.
Троянди під вікном були: недавно посаджені. Банки, якими їх накривали, відкинуті в траву, лиш одна хитається, як насмішка. І та упала. Бо квіти неймовірно виросли!
— Троянди стрімко пішли в ріст. Страшно стрімко! У світі Коло таке колись було? 
— Ні. Але місце, де ми зараз, незвичайне, — Жехард заходився цілувати плече.
 І знову те беззвучне посилання: Ладі слід негайно викинути простирадло, віддатися просто зараз, тут, біля вікна, покусати губи, що до неї тягнуться. До крові. Йому сподобається. І їй сподобається.
Лада рвучко закрила штори. В щілину протиснувся пучок денного світла з запевненням, що вона слабачка.
— Я хочу додому, Жехарде, до Ліри. Негайно. Відчуваю, що вона незабаром прокинеться, мушу бути біля неї!