Холодне сонце або троянди під банками

— Славного ранку, ваша величносте, — почув Різарт крізь пташиний спів, дивний такий: "фіть-фіть-фіть, тук-тук-тук, тьох-тьох, дзелень, тьох". 
Розплющив очі. На нього з-під вій лагідно й бурштиново дивилася Іріель. І так легко, тепло стало, ніби промінчик Світоча торкнувся самого дна душі, наповнив світлом і незнаним раніше настроєм; Різарт здавався собі легким, аж невагомим, і сильним, як ніколи. 
На Іріель падали сонячні зайчики, навколо зеленіла жива стіна з листя, воно тихо тріпотіло, і ті зайчики танцювали по усміхненому обличчі, розпущеному волоссі й простому лляному платті. Щаслива усмішка Іріель стала ще ширшою.
Він потягнувся до неї з ясним усвідомленням і цілковитою згодою, що ця дівчина створена для нього, для того, щоб цілував її рожеві м'які й солодкі губи, цілував довго, стискав ніжні плечі, гладив шовкове волосся і вдихав аромат, одночасно вишуканий і простий. 
"Бо це природність", — подумав Різарт.
В пташиний щебет вплелося неприродно кришталеве "дзень-дзень" і "стук-стук", а він не зважав, все цілував, цілував…
— Ваша величносте, перепрошую за раннє вторгнення, але до вас наречена, — в красу й гармонію звуків, дій і відчуттів, в його невагоме щастя ввірвався хриплуватий голос старого слуги. І все зруйнував.
Іріель відсахнулася, усмішка зникла, бурштинові очі стали сивими, холодними… 
Різарт прокинувся. 
Він був не в лісі, а в своєму палаці.
— Приснилося.
За вікном виспівували пташки. Поряд сонно заворушилася Еліна, відгорнула зі щоки рудий кучерик.
— Ваша величносте! Ваша наречена… — слуга від нетерпіння і говорив, і делікатно стукав у двері.
— Не смійте її до мене пускати! — гримнув Різарт. Закрив долонями обличчя. 
"Хоча про що я? Лінси уміють проходити крізь стіни. Потрібно обговорити додаткові умови нашої угоди, окреслити межі. Стоп. Це ж не угода!"
Еліна сполохалася, сперлася на лікті:
— Різ, мені… сховатися? 
— Ні, спи, все гаразд.
"Фіть-фіть-дзень-дзелень, тьох-тьох-тьох."
Штюх. Гітана досі рветься до розмови, а він не зрозумів, бо спав, заколисаний співом.
Активував видимць.
— Нарешті! —  Гітана явно роздратована. — Сяючого дня, наречений! Я забираю собачку, як умовилися і відбуваю в Ін. 
— Угу.
— З Романою розберешся? Це, кажуть, її песик. 
— Розберусь. Не могла зачекати, розбудила в таку рань?
— Не могла! 
Гітана перервала зв'язок. Різарт зітхнув. 
Настрій сну вивітрився. Замість Іріель, його лагідного промінчика, на подушці, заклавши руки за голову, лежала вогняна Еліна. Шовкове простирадло повторяло контури її шикарного тіла. 
"Красива," — відмітив. І відмітив, що подумав про це без почуттів. Де він, хміль кохання? Де його керована магія? 
Еліна чекала продовження нічних баталій, по блиску очей і ледь помітній усмішці бачив. А він… він не хотів її.
"Що зі мною? Та звідки ця байдужість?"
Еліна, не дочекавшись уваги, підвелася, зібравшись піти. 
Різарт не відпустив. Обережно торкнувся кінчиків грудей, погладив, ковзнув рукою вниз по животі. Бажання прокинулося, дяка Осяйному, як і раніше. Але безколірне і неп'янке.
Еліна вмить опинилася під ним; він знав, чого вона хоче і міг це дати. Почуття почуттями, а набуту віками майстерність у Різарта не відібрати, його коханка стогнала від задоволення; він навіть усміхнувся ніжно,  цілуючи наостанок. Тільки ця усмішка була відбиттям її насолоди, а не його. Так учора усміхалася Іріель, дивлячись не на феєрверк, а на радість подруг.
"Знову думаю про цю селянку," — констатував, відкидаючись на подушку. 

​​​​​​З нею не одружишся — не рівня. І не розважишся. Міг лише спостерігати за нею, з таємним задоволенням відмічати, що потяг взаємний. Навіть в альтанці його відчула, бігла назустріч.
Ранішнє світло, що косо падало з вікна, здалося незрозуміло неправильним, а тіні від нього сиво-блакитними, важкими й холодними. І на душі — важко й холодно. Так буває, коли робиш щось невірно.

— Початок кінця, — сказала Ірелька філософськи. З подарованої Різартом троянди на стіл упала перша пелюстка. Кілька тижнів вони купалися в її обожнюванні, свіжі, ніби тільки зірвані. Здавалося, так буде завжди. 
— Та ні, чого б то, — Лада обійняла її за плечі. — Початок початку. Ми їх посадимо. Де б ти хотіла, щоб росли ці троянди? 
Ірелька глянула недовірливо, відхилившись убік. Чомусь здавалося, що до неї всі дивно говорять. Навіть Лада.
Хто б в наступний день після свого дня народження знайшов час, що перевірити, як почувається її підопічна? 
— Не тут. — "Мама сьогодні не лише дивна, а й зла." —  У Дори. Під вікном моєї кімнати.
— Правильно, південно-східний бік. Там трояндам буде затишно. Бери букет і ходімо, покажу тобі, як ми з бабусею робили це на Землі.
Дора зустріла їх на подвір'ї. Вона теж дивно глянула на Ірельку. З вишні зірвався пожовтілий листок, левітував у її руку. Дора крутнула його між пальцями, подивилася з-під лоба. Ніби це Ірелька винна в тому, що листок зірвався й пожовтів. Дозволу посадити троянди запитала чисто для годиться: знала, що Дора підтримає всі її забаганки.
І от Ірелька тримала в одній руці квітку, в іншій — гострий ніж.
— Зрізай отут. І отут, — Лада сиділа на спориші, схрестивши ноги і мружачись на сонці.
Ірелька скопіювала її позу:
— Мені шкода.
— Відрізай! — Голос Лади заспокійливий, наполегливий і лагідний. Вона підійняла руки, потягнулася, як кішка. 
— Хто тебе покликав, Ладо? Дора? 
— Я сама прийшла, Ірелько, — Лада опустила руки, її спокій змінився на серйозність, навіть суворість. — Ти маєш дар, ти відьмочка, і я знаю, що тобі зле. А відьмочкам не можна бути нещасними. Відрізай! 

Ірелька змахнула ножем.
Р-раз! І покотилася голівка квітки.
"Прощавай, моя мріє". 
Р-раз! Упала друга. 
"Різарту до мене байдуже. А як же інакше?"
Лада тихенько підвелася, відійшла.
Р-раз!
"Квітку в лісі побачила, у її чари повірила!"
Р-раз!
"Випадковий гість на випадковому святі. А я собі надумала!"
Р-раз!
Ірелька шморгнула носом.
Покотилися сльози. 
Р-раз!
"Досить бути наївною."
Почала плакати.
Покотилася ще одна квіткова голівка. І ще одна. Поки не повідрізала всі.
Лада тихо протягнула ще один букет: блідо-персиковий, пом'ятий. Той, що вчора назбирала у саду.
— Ці троянди також краще посадити, якісь вони страшненькі.
Коли наплакалася, закинула голову. Половина неба звичайного, блакитного з перистими хмаринками, половина — хмуре. Найбільша сиза хмара розмістилася на заході, з-під неї визирало блакитне сонце. Ірелька закліпала: сонце дійсно мало холодний відтінок, але проміння від нього — біло-золотисте, тепле.
"Як може сонце мати холодний відтінок? Це неприродно!" 
"Та може ж. І я такою буду". Ірелька зібрала в долоні голівки троянд, вдихнула їхній аромат. 
— Ладо! — покликала вже спокійно. — А можна додати в мої парфуми аромат цих пелюсток? 
Лада стенула плечима.
— Чому б і ні? Якщо  хочеш, перенесемося в Агатову одразу, як посадимо квіти. У вас є порожні скляні банки?
...Нарешті можна випростатися.
Стебла квіток вже посаджені, ввіткнуті у землю і накриті скляними ковпаками. Ірелька  поливатиме і стежитиме, щоб вони залишалися відгородженими від світу, щоб їм було затишно. Так вони й під снігом збережуться, пустять коріння, а весною зацвітуть.