Кінець свята

То був феєрверк. Перший в житті, грандіозний, як казали всі. Ірелька стояла осторонь, слухала його сплески, дивилася, як небо зривається барвистими зорями, як вони складаються в слова поздоровлення, в візерунки, квіти, як вони падають, розсипаються і народжуються знову, ще вище, ще кращі.
Але феєрверк не вразив: поряд не було Різарта. Та що там поряд, навіть у полі зору не було.  
А Равду сказала, що феєрверк чудовий.
Він повірив, хоча її щира усмішка  була лише відбиттям радості й непідробного захвату Руз і Ючани. Равд не пішов,  залишився стояти поряд. Він ніби сяяв зсередини, очі здавалися чорними перлинами, в яких дробився вогниками цей вечір.
А потім святкову юрбу взяла в полон бурхлива радість. Хочеш не хочеш, вона змушувала усміхатися, кликала танцювати; свято вирувало, затягувало в себе. Ючана знову застрибала, з нею Ларден і Кеф, також Руз і Дейра. Приєдналися, копіюючи їхні рухи, Лада і Жехард, за ними дві зеленоокі дівчинки.
А збоку на цю радість невдоволено дивилася елегантна жінка. Піймала погляд Ірельки, ледве помітно всміхнулася, зробила жест, і музика зупинилася.
Щоб об'явити про заручини Різарта і Гітани.

Ірелька знову сиділа на своїй лавочці. Утекла, сховалася, як почалися вітання з заручинами.
"Як це? Чому так?"
Коли об'являли, Гітана, яка плела про горе і ненависть до Різарта, стояла поряд з ним і усміхалася.
"Передумала передумувати"! 
Аж тепер стало все зрозуміло. От чому вона закидала про право вирубувати троянди. Невже мала рацію, і Різарт дійсно схильний до зрад? 
Він обіймав її при всіх. Вони приймали вітання зі щасливими усмішками. 
Ірелька витерла сльози, заставила себе заспокоїтися.
— Ой, діно, що у вас з обличчям? — почула збоку.
На неї дивилися прискіпливі  очі Вічної Тітоньки. Зелені і красиві, як у Різарта. Ірелька ринулась підводитися, однак напоролася на владне "Не вставайте!" і знову сіла.   
— Що ви маєте на увазі?
— Маю на увазі вираз вашого обличчя, юна діно. Невідповідний щасливій новині про заручини мого племінника. Чому не вітаєте його разом з усіма?
Ірелька здивувалася. Було щось в цьому вечорі нереальне. Вінценосні особи поводилися дивніше селян, ті й то бувають делікатнішими. 
Підійти привітати чи запросити на церемонію представлення не вважалося за потрібне. Не того Ірелька кола, чи бачиш. Але ради задоволення поколупатися в її свіжій рані — залюбки. 
— Я не знаю вашого племінника, — її голос звучав чемно. Тітонька, незважаючи ні на що, подобалася. Осяйний! Їй все одно подобалося все, що нагадувало Різарта. Довгасті очі, загнуті вії, схожий вигин нижньої щелепи й манери породи котячих. Напевно, Ірелька змогла б полюбити усіх його дітей…
— А це вже краще. І знати його вам необов'язково! 
Ірелька згідно кивнула. Тітонька здивувалася.
"Йшла б ти вже, тітко-кішко, га?" 
Проте вона не поспішала: 
— Весілля чекати довго — через рік. Не знаєш, чому так? 
Ірелька нервово стенула плечима.
— Бо король — Вічний? Йому байдуже до...
"До мене, до моїх почуттів." 
Знову стало боляче.
Музика лилася повільно, ніжна і красива. Хто танцював у парі, могли гойдатися під неї разом, дивитися в очі, тримати одною рукою за руку, а другу поставити на плече… Але на плечі Різарта рука Гітани, наразі це її  привілей. А вона, Ірелька, зараз тут, на межі підступного арджазійського саду, і її свердлять владним поглядом:
— До..?
— До часу, що минає?
Тітка похитала головою. 
— Ні, не тому, діно… 
— Ірель... — Мало не назвалася Ірелькою. Добре, вчасно зупинилася.
— Діно Ірель, він не Вічний. 
Вона раптом засмутилася, теж подивившись туди, де танцювали Різарт і Гітана. 
— Ніхто не Вічний. Ви знаєте, хто застелив килимок, на якому сидите?
Точно, на цей раз килимок тут є. Теплий, приємний і дуже гарний, а вона й не помітила.
— Хто? 
Тітонька не відповіла, пішла.
"Все, з мене досить! Я хочу додому! Додому, додому! Мені погано…"
Ірелька рішуче підійшла до Сгіреля, який розмовляв неподалік. Він оглянувся, усміхаючись, але, ледве зустрівшись поглядом, стривожився. 
— Щось сталося? На тобі лиця нема! 
Ірелька запевнила, що все нормально, просто хоче додому, ні, їй потрібно додому і саме зараз. А прощатися ні з ким не хоче. Пояснювати теж.
Сгірель все-таки викликав Ладу.
Лада відвела її вбік. Ірелька дякувала за вечір, благально дивлячись в очі і стискаючи долоні, але вона перебила.
— Так, Ірелько, заспокойся. Підведи підборіддя, голову не повертай, повір на слово: зараз на нас дивляться Вічні Тітоньки. Обидві. Не знаю, чим і як ти примудрилася впасти їм в очі. Але спробуй усміхнутися. 
— Навіщо? І... я не можу…
— Добре. Тоді так. А якщо я скажу, що заручини — фарс? Не вийде Гітана за твого Різарта. І Різарт до неї абсолютно байдужий. Тобі легше? 
— Звідки ти це знаєш? 
— Це всі знають. А от те, що ти в нього закохалася, знають тільки він сам і я. Якщо хочеш, щоб так і залишалося, не тікай в сльозах зразу після озвучення новини про заручини, бо дізнаються Вічні Тітоньки.  Не доставляй такої радості арджазійському двору. Потерпи, я скажу, коли можна піти. 
— Равде! — покликала в видимць. Равд появився. Знову той замкнутий професійний погляд. Налякалася б, якби і так не була не в собі.  
— Равде, намалюй усмішку юній діні. Будь ласка.  

"Я в масці. Я усміхаюся. Такою бачать мене інші. Такою бачить мене Різарт. Ось він обіймає Гітану (І чому вибрав саме її? Втім, я рада, що саме її, а не ту золотисту кокетку) і  озирається на мене. Зараз Різарт не той, що був зі мною біля озера. Той, що біля озера, йшов би до мене через світи, як співалося в пісні. А цей, навпаки, збудував ще одну стіну. Тепер дивиться на мене, шукає на моєму обличчі сліди страждання. Не знаходить.  І йому від того …боляче? Від моєї несправжньої усмішки? Я танцюю з Равдом так, як хотіла б танцювати з ним. Осяйний, мені легше! Різарт ненавмисне торкається плечем моєї лівої руки, закинутої на шию Равда. Я усміхаюся двічі — в масці і за маскою. А праворуч за мною спостерігає старша із Вічних тітоньок. Та, що підходила і бачила мої сльози. 
Танець скінчився, Різарт веде  наречену туди, куди йдемо ми. Тягнеться, як я й хотіла, у мій світ разом зі своєю збудованою стіною? Стоять поряд, Гітана мовчить, лише зиркає круглим карим оком. Різарт спостерігає, як Равд продовжує обіймати мене за талію. Я вкотре звертаю увагу на сіронця, якого Лада називала тигреням і відмічаю, що йому вельми подобається злити Різарта. Хоча вдає, що байдуже. Якийсь дивний театр! Всі за масками.
Тітонька Різарта, знайшовши в побаченому щось, що змусило задоволено посміхнутися, розвертається і йде. Гітана перепрошує і також здувається вітром до Альвіни. Ох ці лінси! По Ладі бачу, що можна прощатися і просити відправити мене додому. Що і роблю. 
— Я створю портал, — видає раптом Різарт. — Зроблю такий подарунок іменинниці, потурбуюся про її підопічних. Руз, куди тебе відправити? 
— Я ще трохи тут побуду, — Руз позадкувала, тягнучи за руку Кефа.
— Я теж, — Ючана побігла і доєдналася до танцюючих.
— Діно Іріель, а вам куди? 
Лада зустрілася зі мною запитальним поглядом. 
— В Степове, — видаю несподівано. — Знаєте, де це? 
— Поки ні, але Лада допоможе дізнатися, — Різарт, дивлячись на неї, схиляє набік голову.
Лада кліпає, розгублено всміхається і погоджується допомогти. Вона впевнена в ньому і в мені, налаштовує портал. Різарт легенько підштовхує мене до нього, і моя голова злегка крутиться. 
А чи впевнена в собі я?