Гітана

"Різарт до мене не байдужий! Він підійде до мене! Зараз, коли пісня скінчиться!"
Ірелька згадала, як затишно в його обіймах. Потім згадала насмішкуваті погляди шляхетних арджазійських дін. І сонце в душі почала огортати хмаринка занепокоєння й страху.
"Осяйний, хай краще не підходить, не зараз..." 
Високо вгорі в темно-сизо-синьому небі усміхалася половинка Ліки; зірки, затьмарені пульсарами, майже не проглядалися. Щоб їх побачити, потрібно віддалитися у сад на якусь галяву, а туди хоч і хочеться, та не можна.
Майже всі танцювали. Здавалося,  повітря набуло солодкого присмаку, а в ньому витало переконливе, сильне: 

   Я йшов через світи, 

   бо дім мій — там, де ти.

   Скажи лиш "так" —

   й залишуся назавжди!"

 О, вона сказала б "так", аби лиш її спитали!
Вона б так хотіла, щоб він залишився з нею, як співається у пісні!
Мрії змішалися зі згадками, прикрасилися романтичністю неймовірно чуйного, красивого, байдуже, що хриплуватого голосу Жехарда. Лише лавка відволікала холодом. Підставила під зад зігнуту ногу: все одно ніхто не бачить. Ага, якраз: війнуло вітром, перед нею зачорніла Гітана. Повітря запахло небезпекою.  Ірельку владно поманили рукою.
— Ходімо зі мною. 
— Н-навіщо? 
— Мені зле. Штюхове зілля! Мене нудить! А бути в саду самій не годиться: стемніло. Ти рятуватимеш залишки моєї репутації.
 Камінь лавки став нестерпно холодним. Ірелька злегка  підвелася. Гітана розцінила це як згоду, підхопила за талію і потягнула в глиб трояндових заростей. 
Опинилися на галяві, мокрій від роси, слабко освітленій Лікою. Недалеко витьохкував соловейко, святкова музика приглушилася віддаллю.
"Я вже розумію, як це, коли кажуть "ніби вітром здуло."
Гітана скрутилася в три погибелі неподалік. Їй було погано, вона стогнала й блювала. Недавно від подібного Дора "рятувала" сусіда, якраз час згадати урок. Ну і Гітани шкода. 
— Ваша високосте, — згадала, що перед нею принцеса.
Принцеса повернула на неї бліде обличчя. Коси, складені у високу зачіску, розкуйовдилися, круглі карі очі дивилися благально; лінсійка нагадувала нещасну пташечку.
— Забудь про титули. Гітана я. 
— Гітано, я можу вам  допомогти? Дозволите? Нудота пройде, а сп'яніння… не знаю.
— Гаразд. Тільки швидше. О, моя голова!  
Ірелька допомогла підвестися, і притримавши тонкі, проте сильні (досі пам'ятала хватку, в якій неслася садом) зап'ястя лінсійки,  провела круговим рухом над її чолом. Уявляла візерунки-плетіння й наспівувала в умі нехитрий мотив. В умі теж можна. Вголос Дора співала, щоб Ірелька чула. Ну і ще тому, що їй так більш подобалося. 
Потім провела біля живота.   
Гітані стало значно краще. Вона розслабилася, усміхнулася і подякувала; Ірелька заясніла теж: не знала, що це так приємно — полегшувати чиїсь страждання!
— Біль пройшов, тверезість не наступила. Те, що потрібно! — задоволено констатувала Гітана, закинувши голову до зірок і крутнувшись у танці.
…Насправді це не те, що потрібно, тверезість була б значно кращим варіантом, бо вона тричі змахувала рукою і згадувала штюха, намагаючись прибирати сліди свого перебування на галяві. А потім, підхопивши Ірельку, по-лінсійськи швидко замчала в старий трояндовий кущ. Зойкнули разом: Ірелька зі страху, Гітана від болю: гілки вчепилися в її руку, в передпліччя і зап'ястя, якраз туди, де найближче судини, а шкіра найніжніша. Згадалася Дора і хащі, по спині пробіг холодок; однак принцеса швидко звільнилася, блиснувши чимось гострим. На кам'яну доріжку поряд з кущем упали квітки і купа коротеньких, ніби пошматованих на салат, шматочків стебел з листками. 
— Ці троянди такі приставучі! Ще раз вчепляться — вирубаю до штюхової матері, я ж матиму право!
"Осяйний! Яка глибокі подряпини!" — Ірелька допомогла відкинути стебла, що причепилися колючками і недовірливо глянула на троянди. Ніби нормальні, цілком безневинні квіти. Назбирала в букет. Не залишати ж гинути? Краплі крові, що упали на листки, так там і залишилися, не ввібралися, як тоді, біля яблуні. Попостерігала, як Гітана себе зцілює. Раптом вона застигла:
— Мій агат! Я загубила улюблену намистину! Дві намистинки — нелюбиму також загубила! Їх слід знайти!
Ірелька злякалася. Відшукати маленьку річ у густій траві? У темряві? Гітана вірила, що знайде: мов вітром, понесла туди, звідки тільки що вимчали.
— А ви впевнені, що ми з'явились там, де були? — Ірелька роззирнулася; Гітана теж.
— Не впевнена, — вона засміялася.
 Музика звідси чулася набагато тихіше. Зате соловейко просто заливався. Збоку ясніла колона й шмат даху альтанки. А раніше її не було. Ірельці нестримно захотілося туди.
— Але не хвилюйся я задію магію пошуку, — Гітана змахнула рукою і наставила долоню. Рух, як з танцю, що навчала Мирель.
Якраз під коротке на цей раз "Фіть-фіть-фіть-тьох". 
Агат не появлявся. Змахнула ще раз, знову потрапляючи в такт співу, потім ще. Виглядала смішно.
Ірелька за її спиною роздратовано повторила її рух два рази, зітхнула, і пішла, потім побігла в альтанку. Замість Гітани з нею мав би бути Різарт! Але на нього навіть глянути не було змоги. Так чекала цього свята, а воно таке…  гамірне й нудне. Спочатку підставили з танцем, тепер тягають по забороненому саду. 
Але не добігла: з вигуком "Я знаю, де вони!" Гітана знову її спірвала і понеслася в зовсім інший кінець саду.
— Нам до господарських будівель, — сказала на хаотичному лінсійському льоту. Разом з шурхотом й подекуди тріскотом гілок Ірелька відмітила звук, з яким рвалося мереживо на їхніх сукнях. Цей тріск змусив лінсійку зменшити швидкість. 
— А будівлі ті в саду? — голос Ірельки став холодним і різким. Як набридли ці блукання! Якою вона появиться на людські очі? Дейра, напевно, вже її шукає.
— Ні, під садом.
— Тоді навіщо вам я? 
— Бо ти гарно пахнеш. А намистини мої вже здогадалася де? 
— Може, замість мене візьмете ось це? — ткнула їй троянди.
— Ні.
...Зупинилися під високим дубовим тином. Неподалік виднілася освітлена пульсарами, прикрашена святковими ліхтарями, стрічками і навіть квітами масивна брама. Пахло свиньми. Невже тут є свині?! Біля такого витонченого й величного палацу Різарта мають хіба метелики літати й пташечки, що он витьохкують.
— Ми зайдемо всередину? — Ірелька зробила крок назад і потрапила каблучком в щось мяке. Свинячий гній! Просто серед трави. І де взявся? У-у-у. Заходилася витирати.
— Що, вступила? Видно, сьогодні тут хтось мстивий вигрібав. Мені казали, що Вічні Тітоньки останнім часом просто нестерпні. Будь-що — і карати. 
Ірелька вже знала, що карають тут чорновою роботою, Ючана теж на свинарнику побувала. 
Гітана кинула погляд на Ірелькине взуття і аж застигла: — На тобі — азіонки?! Де ти їх взяла? 
— Подарували. Якщо подобаються, можу показати магазинчик, де бачила подібні, моя сукня звідти, — Ірелька підвела букет, який тримала, як віник. Троянди мали вигляд не кращий, ніж вони.
— В районі новонароджених?
— Угу. 
— Дякую, не потрібно, — Інтерес Гітани зник, вона пішла до брами, там в світлі пульсара знову змахнула рукою й підставила долоню. Намистини не появлялися. Ірелька обережно підійшла ближче.
— Не розумію, що відбувається, я все роблю вірно… Ага, твої черевички зовсім чисті!  — раптом аж схилилася Гітана, ткнувши пальцем в напрямку її взуття. — Точно — азіонки! 
— Я просто їх витерла. Запах залишився. Бажаєте перевірити? — Ірелька мило усміхнулася і з готовністю зробила рух, ніби зараз покаже каблучок.
— Ні, —  Гітана кахикнула, згадала, що вона, хоч і п'яна, та принцеса, розігнулася.
Ще один магічний помах. 
За брамою почувся грубий собачий гавкіт, що швидко наближався.
"Ой, мамо!"
Ірелька позадкувала. Пес, напевно, величезний.
— Стояти! — зупинила її Гітана. — Не боятись! Тут тин бачиш який? Ми захищені. І я лінсійка, я — стрімка, врятую. 
"Угу, пам'ятаю твою стрімкість. Ще невідомо, що небезпечніше". 
Гавкіт повторився зовсім близько, в браму щось гупнуло. 
Ірелька зі страхом вставилася під неї, сподіваючись вгледіти лаписько монстра. Почулося гарчання, возіння... 
І в щілину насилу просунулася  гостра мордочка знайомого білого песика.
 Песик зацікавлено, майже дружньо глянув, потім згадав, що він страшний, і грубо загавкав. Але з нього лише засміялися; він замовк і зник. 
— Де ж мої намистини? — занила принцеса, повторила помах.
Скоро Ірелька його вивчить напам'ять. Песик заскавчав, забився в браму. Свині проснулися, невдоволено зарохкали.
— Стійте! Ваша високосте, він їх проковтнув!