* * *

Дейра заходилася розширювати стіл, Лада — переміщати стільці.
— А де Ліра і Дір? Вони вже підросли? —  Ластін підбіг до колисок і гірко розчарувався: — Вони ще маленькі!  І знову сплять! Ви казали: підростуть, будеш бавитися… А вони досі не виросли! 
Над озером почалися спускатися сутінки. Дубок відростив гілку трохи довше, гілка погладила Ластіна по голові. Малий засміявся. Дубок підступив ближче, листя засвітилося, освітлюючи стіл. 
З тихим шурхотом закривався Буйний ліс.
Руз заходилася розвішувати на дубі, а потім і в повітрі різнобарвні освітлювальні пульсари. 
Появився Равд у зграйці ілюзій метеликів, що теж світилися в темряві, один полетів до Ластіна. Він зловив, діловито поклав до кишені, побіг за другим. Ючана вискочила з-за столу, почала ганятися за метеликами разом з хлоп'ям.
—  А ти не занадто велика для таких забав? — кинула Дейра.
—  Тут спійманий метелик перетворюється на мармеладку! Справжню!
—  О! Я теж хочу! — до Ючани приєдналася Руз, потім Кеф. 
Дейра похитала головою.
Ірелька залишилася: до неї підійшов Равд, кахикнув.
Іменинниця чомусь підвелася. Правильно зробила: маг левітував пакунок, перев'язаний кокетливою, червоною в білий горошок стрічкою.
З коротким "Вітаю!" протягнув, але не віддав, з смішком забрав назад. Ірелька теж засміялася: вечір справді видався чудовим.
Різарт замилувався нею, Данз і Мирель також, остання аж зітхнула.
Равд відступив крок назад, театрально привернув увагу кахиканням і зробив пас.
Одяг на Ірельці змінився. Замість простої сукні — блідо-жовте диво з арджазійського шовку, вже не коротке, як туніка, а цілком пристойної довжини.
Ірелька розгубилася. 
— Ах, оце так ілюзія! — підбігла Руз. — А мені? 
— І мені! — заявила Ючана.
— Якого кольору? 
— Рожевого! Ще пишніше! І можна — темніше! Так, дякую!
— Жовтого! Ах, яка краса! — Дівчата, самі як метелики, побігли в темінь кружляти під все яснішими і ряснішими зорями, збивати росу босими, помітила Лада, ногами. 
Вона усміхнулася. 
А Різарт — нахмурився. Бо на Ірельці  було справжнє плаття. Вона й сама це знала, однак вдавала, що не здогадується. 
— Прийміть подарунок і від мене, мила діно! 
Всі затихли.
— Оп! — сказав Різарт, і в його  руках з'явилася коробка значно красивіша, ніж у Равда. Сама полетіла до Ірельки, повільно розкрилася і…
— Азіонові черевички! — Дейра заплескала в долоні. — і насторожилася: — Тату, вони ж справжні? 
— Справжні!
Рішана нахмурилася: 
— Не варто дарувати такі дорогі подарунки!
— Для Вічного Короля це недорого, повірте,  — повернулася до неї Дейра, приклавши руку до грудей. — А відмовлятися наполегливо не раджу! Тільки не від азіонових черевичків! Ірелько, взувай! 
Всі направили погляди на іменинницю, що почала взуватися в, якщо вірити Дейрі, справжнє диво, а Лада скосила очі в дальній кінець стола. 
Прабабуся Дора сиділа, спершись на лікті, щось тихо мугикала, перед нею в келих наливалося колекційне вино. Само! Ніхто з гостей зараз не міг магічити, всіх цікавив подарунок.
— Якраз! Так зручно! 
— Хм! А то! Все, Равде, татко поклав тебе на лопатки!
— Щось ти розтаткалася, доню.
"Не смій називати мене татком!" — процитували одночасно Лада І Дейра.
Різарт розсміявся. 
Лада помітила, що Дора тим часом  осушила келих.  Левітувала пляшку ближче до себе. Натомість перед прабабусею Ірельки виникла половина запеченої індички, друга — перед Мирель і Данзом, які жартівливо заявили, що голодні, як вовки.
Прибули ще Сгірель з Ллірелєм, Жехард, а трохи пізніше — Ларден.  Дора відбула додому. Лада не затримувала її, лише вручила пакунок з солодощами і несподівано для себе обійняла. Дора затрималася в обіймах. З нею коїлося щось невідоме. І взагалі, попри те, що Лада могла бачити крізь ілюзії, відчувала, що Дора насправді інша.

Все було так гарно, що Ірелька на якусь мить відійшла від усіх на короткий дерев'яний місточок, щоб побути одна.
Щасливо зітхнула: світ —   прекрасний!
— Що ще потрібно юній діні для повного щастя? —  з вечірньої темноти вийшов  Різарт. 
— Що ще? — Ірелька оглянулася, на хвильку задумалася, потім заявила: — Сколихнути зорі! 
— Ого, — Різарт пройшов на місточок.
— Озерні зорі. Побовтати ногами у воді, — пояснила, усміхаючись. — От лише я не маю сил зняти ваші черевички.
— Я допоможу.
Різарт схилився до її ніг. 
"Невже це відбувається зі мною?" — Ірелька злегка підійняла ніжку. Такі сильні і водночас ніжні пальці.
Піймала дивний погляд з-під лоба. Вигляд юний, ніби ровесник Равда. А погляд глибокий, магнетичний. Ірельці здалося, сумний. Можливо, цей сум розпізнавала тільки вона. 
— Тепер другу. 
Ірелька послухалася.
Ніколи нікому не признається, що бачила, як він плакав. 
— А тепер у воду. Вона тепла, не бійся: я підігрів.
— А ви? 
— А я… Я теж! 
Різарт роззувся, підкотив штани і прилаштувався поряд. Обоє засміялися. 
— Як давно я цього не робив! — Різарт розкрив полу камзола, як під крило взяв. 
— Так тепліше. 
— Угу, — Ірелька лукавила: їй не було холодно. Однак пригорнутися хотілося, і вона це зробила: сьогодні її день, сьогодні можна. — Ви все озеро нагріли? 
— Ні, все озеро — небезпечно. Може прокинутися той, хто спить на його дні. А ще не час його будити.
— Ви про кого? — запитала розгублено. Вся поринула у свої відчуття його. Дотику руки, що обіймає за плечі, дотику води, що омиває ноги, звуку його голосу, якщо прикласти вухо до тонкої шовкової сорочки, його запаху. Й одночасно споглядання того, як гойдаються зорі на кругах, що ідуть від них. Це все потрібно запам'ятати; все — до останньої дрібниці.
— Про дракона, звісно. Ти не знаєш легенди Перлинного озера?
— Вперше чую.
Різарт став розповідати.
— Давним-давно у світі Коло жили дракони. Могутні розумні магічні створіння...