* * *

Перша таємниця Буйного. Найчудовіша яблуня, яку Ірелька тільки бачила у своєму житті. Навіть подряпини від колючих гілок перестали боліти, коли помітила великі яскраво-червоні яблука, що сяяли чи то від роси, чи то самі по собі.
Дерево росло посеред круглої, порослої смарагдовою травою галявини в розсипі вже опалих плодів; таке витончене, оповите трепетом підсвіченого листя, тихим шепотом, солодким ароматом, свіжим від яблук на дереві й трохи винним від впалих на землю.
Дора суворо мовчала. Пряме біле волосся, сірий, спрямований в далечінь погляд. Ірелька відвела їй пасмо. Гарне обличчя з правильними рисами, шкіра темніша за коси, темніша за біло-рожеву шкіру руки Ірельки; зосереджений погляд і зморшка між бровами робили прабабусю холодною, чужою. Вона глянула на правнучку, ледве ворухнула губами.
— Залишайся тут, мовчи. І не рухайся.
У її фартусі, що нагадував велику кишеню, вже були принесені яблука.
Дора піднялася в повітря, попливла низько над землею, але не торкаючись трави; під яблунею зависла горизонтально.
Чудова картина незабаром сильно набридла: Дора довго висіла під деревом у тому ж положенні. Листя шаруділо без вітру, соковиті плоди блищали, час тягнувся — і нічого не відбувалося годину, другу. Стояти було важко. 
"Шурх", — упало яблуко в долоню Дори.
"Пум" —  впустилося на землю замість нього принесене з собою, а лісове відправилося до фартуха. І знову очікування. Світоч піднявся високо, дратував насичений душний запах лісу, долало бажання випити води, хотілося зробити крок і розвалитися на траві. Вона ж прохолодна, волога й спокуслива. У роті пересохло, а яблука на вигляд такі соковиті... Поруч з'явився вовк. Подивився жовтими очима у її бік. Ірелька промовчала. Не побачив її. Повільно пройшов повз. 

Прабабуся висіла вже нижче і майже горизонтально, але ні до чого не торкалася.
"Ось чому вона носить штани, і її волосся коротко обрізане."
"Шшух". "Пум".
Дора стала власницею ще одного яблука.
Опівдні, коли особливо важко було стояти, й Ірелька вже хотіла здатися і присісти, з'явилися змії. Спочатку захиталася така зваблива трава, потім почулося коротке шипіння. Рухатися різко перехотілося.
"Шурх, пум". — Дора не звертала увагу на гадів. Лісове яблуко знову потрапило до фартуха.
Надвечір нарахувала їх з десяток. Гадюки відповзли назад. Дора підлетіла до Ірельки, відвела подалі, промовила одними губами: "Молодець", пересипала в її торбинку яблука.
— А тепер найважче. Я обійду галявину по колу. Пам'ятаєш, що казала тобі вранці? Не втручайся: це дуже давні небезпечні чари.
Вона  знову заспівала, провівши рукою над її головою, і ступила в хащі, гучно проговоривши три слова невідомою мовою.
Хотілося закричати. Те, що відбувалося, було жахливо! Хащі, мов живі, дряпали Дору, рвали одяг, а вона йшла, мовчки, стиснувши зуби. Незабаром зникла з очей. Ірелька дивилася на слід, що від неї залишився на гілках, землі, траві. І на те, як він зникав, як вбиралися в кору шматки тканини, клаптики волосся, червоні плями. Після того, як уже нічого не залишилося, хаща нишпорила, продовжуючи шукати, наближалася до дівчинки, але не бачила її. 
Ірелька чекала. Час, здавалося, повз равликом. З якою швидкістю могла рухатися Дора?
"Якщо я не повернуся, не втручайся."
"Ти повернешся, повернешся! Давай, Доро, люба моя прабабусю, я з тобою, я поряд!"
А її не було. Світоч десь там за мерзенними чагарниками вже схилявся до горизонту, нерви натягнуті, як тятива для стріли відчайдушного крику. Але дівчинка мовчала, ковтаючи сльози та стискаючи кулачки.
"Ти повернешся, Доро!"
Вона з'явилась. Точніше — воно. Щось закривлене повільно виповзало з хащі. Ірелька придушила в собі порив підбігти і допомогти, зупинена холодним чистим поглядом Дори.
"Що таке — стати дорослою? Відкрити невідомі раніше грані. У світі, у рідних, у собі."
Дора повзла, не зупиняючись, на знівеченому обличчі Ірелька бачила впертість.
"Надихатись прикладами тих, хто демонструє небувалу силу волі."
Сльози співчуття покотилися по блідих щічках. Дора майже наблизилася.
"Я дочекаюся його," — прошепотіла, переможно посміхнувшись і продовжуючи шлях.
"Я не знаю, кого вона дочекається, не знаю, навіщо їй лісові яблука. Але я знаю, що робити далі. Спочатку обробити її рани вмістом флаконів. Потім — до дубка. Ми обов'язково встигнемо. А секрет стежок Буйного мені вже відомий." 
Дора торкнулася її ніг, Ірелька присіла. Вже не страшно. Вона зробить усе, як треба.