* * *

Цілий день дороги лісом! Майже непереривний, із двома зупинками на збирання ройцу. Сумка Ірельки не стала легшою, – отрута ройстанів досить важка. Дора несла свої яблука сама — Ірельці не довіряла, бо вона вже з'їла дозволену кількість.
Надвечір мало того, що втомилася невимовно, ліс  погустішав, почав чіплятися за волосся, одяг; стало темніти. Але Дора йшла вперед, а її прив'язала до себе своїм поясом і ще за руку раз за разом брала. 
"Веде, неначе козеня", — обурювалася Ірелька подумки, але покірно йшла за Дорою. Коли пробралися до галявини, серед якої росло лише одне молоде деревце, у лісі почувся характерний шум гілок, що спліталися на ніч. Дора направилася до того самотнього деревця.
— Вилізай на дубок, швидко, — скомандувала біля нього.
На дубку виявилося дивно зручно, так, мов гілля вигнулося у потрібне їй положення. Ірелька заплющила очі і слухала, як Дора співала, обходячи по колу навколо дубка. Потім, судячи зі звуків, вона теж на нього забралася. Навколо стало тихо, мов ніякого лісу не існувало. Ірелька відкрила очі, і з подивом виявила, що за цю коротку мить відпочила, а гілки й листя  дубка таки змінили розташування, сформувавши укриття на кшталт кулі. І навкруги не темно, навпаки, дерево випромінювало м'яке золотаво-зелене світло. Дора усміхалася.
—  Він помітно виріс, цей дубок. Найсильніше деревце з тих, що посадила Дейра. Ще рік тому ми тут не помістилися б удвох. А тепер спи.
Заснула одразу.
Прокинулася від мелодійного, але надто гучного співу незнайомої пташки прямо над головою. Інші в лісі щебетали якось приємніше, і не тільки тому, що не над вухом. Дора внизу робила ревізію торбин. Ірелька, радіючи, що сіра співачка–будильник затихла, знову заплющила очі, зупиняючи приємний настрій сну, що розтанув у пам'яті солодким туманом. Могла закластися, що їй снився Різарт, все тіло солодко нило, губи теж, відчуття було таке, ніби вона дійсно торкалася ними до його губ. Передчуття щастя.
"Ти дорослішаєш," — згадала слова Дори.
"Що таке — дорослішати?" Пташка знову заспівала. 
Ірелька розплющила очі, потяглася, спустилася з дерева. Дора вже сиділа, схрестивши ноги, була зосередженою. Ірелька мовчки примостилася поруч, не відволікаючи, дістала пиріжок.
 — Нагадую, коли ступаєш до Буйного, треба завжди пам'ятати про те, за чим йдеш, — нарешті заговорила прабабуся. Ірелька відмітила, що вона  говорить дивно, беззвучно, але все чутно. — І знати місце, куди хочеш потрапити. Ти пам'ятаєш, де ми ночували минулої ночі, значить уже знаєш туди стежку. Сюди, до дубка, теж зможеш знайти. Я покажу тобі ще одне місце. Твоє завдання — поводитись якомога тихше, не рухатися, просто чекати, що б не відбувалося. Це місце, де ми зараз, потаємне, живе. Те, що я робитиму, потрібно і лісу, і нам. Якщо мені знадобиться допомога, обробиш спочатку ось із цього флакона, потім — із цього. А з оцього вип'єш сама, це додасть тобі значних сил. Після допоможеш мені дістатися дубка, вранці повториш обробку. Аж тоді напоїш зміцнювальним зіллям і мене. До підвалу Дейри у нас має вистачити сил, а потім буде легше. Якщо я не повернуся — просто йди додому, ні в якому разі ні в що не втручайся, інакше мої чари тебе не захистять. І мовчи, повторюю: місце це — живе. Все, приводь себе до ладу, їж — на нас чекає складний день.
Через таку суворість гарного настрою після солодкого сну як не бувало. Перед тим, як вирушити в густу хащу, Дора подякувала деревцю, знову провела рукою навколо правнучки й себе, наспіваючи дивне "донн", наділа фартух, міцно зв'язала вузлом нижні кінці, і кинула беззвучно:
— Ходімо.