* * *

Він роззирнувся. Очі зелені й повні сліз. 
Серце стиснулося.
Осяйний, це ж той випадок, коли людина воліла б побути на самоті. Хоч би не помітив!
Стало страшно й вдихнути, а увага витягувалася, намотувалася на кожен рух, кожен жест короля, набувала солоду, передавала його Ірельці й прив'язувала до себе; навіть якби потрібно було відступити чи заплющити очі — здавалося,  не змогла б цього зробити. 
Він зробив п'яний крок до найближчого дерева, притулився, закинувши голову, ніби для того, щоб не вилилося з очей. 
Який же він молодий і сумний!
— Плач, дурню, — прошепотіла прабабуся.
Різарт не плакав.
Дора стиснула губи.
— Плач! — зітхнула з жалем, і цей видих повіяв несподіваним вітром, король одвернувся до дерева, … і на нього упала велика крапля , спочатку одна, друга, потім третя. За мить періщив дощ.
Ірельку він обтікав. А дерева, кущі, трави нещадно мокріли, полоскалися, никли, і так само мокрів, полоскався і ник король.
Дора обняла Ірельку ззаду, поклавши підборіддя на плече біля шиї. Шкіру обдало чимось гарячим, вологим. 
— Доро, ти плачеш? 
— Так. 
— Чому? 
— Зі співчуття. Хіба тобі його не шкода? 
— Шкода, але не так, щоб аж плакати. 
— Ти просто не розумієш…
Злива почала вщухати. Король підійшов ближче. Ірелька завмерла, розглядаючи кожну рису його обличчя, кожну лінію тіла під мокрим одягом. 
Різарт і чарував, і лякав своєю привабливістю та силою. А ще навіть у лісі, навіть у момент слабкості був до тремтіння невідомим і недосяжним. 
Пас рукою — його одяг та волосся висохли. Розчароване зітхання обох. Король завмер, наче почувши.
Обидві застигли. У Ірельки з'явилося ще кілька додаткових секунд на розгляд красивого обличчя. Великі, злегка подовжені очі стали сухими і блискучими, ніздрі злегка роздулися, погляд ковзнув лісом.
Знову пас, поява порталу, крок — і порожнеча. Нема видіння, розтало. Як шкода! 
— Ндонн-донн-донн... — заспівала Дора, звільняючи їх від невидимості. 
Ліс став огидно слизьким, мокрим, Ірельці здавалося, що навіть солоним, як сльози. 
— І що це було? — запитала  задумливо. 
— Він знову втратив когось, — зітхнула прабабуся, відводячи мокру гілку. 
Після п'яти хвилин ходьби ліс  став сухим. 
— Ну що, присядемо трохи? Доїж свій фрукт, носишся з ним, — усміхнулася Дора.
Яблуко теж здавалося солонуватим, але Ірелька кусала і заплющувала очі, згадуючи Різарта, його обличчя в  обрамленні мокрого волосся, рельєфні м'язи під тонкою, майже прозорою тканиною, що прилипла до тіла.
Дора, здавалося, зрозуміла, про кого вона думає. 

— Виростеш, і Різарт у тебе закохається. Ти знищиш його самотність, — раптом видала. 
— Що?! — здивувалася Ірелька. 
— Та жартую я. Хоча все може статися; але ти маєш розуміти, що на селянку він уваги не зверне, тож треба вчитися, і вчитися добре. Не лише науки, Іріелько, а й життю. І бойовим мистецтвам —  це зробить тебе  красивою і сильною, навчить давати відсіч замість того, щоб плакати в подушку.
Ірелька здивовано і обурено округлила очі.
— Так, я все знаю. І ще, Ір, до школи ти пішла пізніше через особливості свого розвитку, а так у тебе наступний рік був би випускним. Всі ми знаємо, що ти легко засвоюєш шкільну програму, просто лінуєшся. Якщо постараєшся, складеш іспити найкраще, саме тебе пошлють на бал Дарів Землі. А там буде його Різарт. 
Ірелька пирхнула, але це було вдавання. Насправді те, про що говорила прабабуся, їй дуже подобалося. Вона потребувала цих слів.
Порив невідомого раніше  пронизливого хвилювання притиснув тонке-дзвінке тільце Ірельки до прабабусі.
—  Я тебе люблю, — прошепотіла тихо. 
— І я тебе, внученько, — обняла її Дора.
— А ти справді мені прабабуся? — Ірелька вдихнула запах каштана, мигдалю й ванілі, що оповив її разом з обіймами. 
— Ну... — Дора підозріло зам'ялася, а завжди ж швидка і чітка у відповідях. Дівчинка відсторонилася.
— У тебе вії чорні! — помітила  обурено. — Брови теж. І шкіра не стара!
—  Хіба це погано?
— Ні, але у мене вії світлі! 
— Я вже думала про це. Попросимо у Лади засіб для фарбування брів та вій. І волосся, якщо захочеш. 
— Що?! — ще раз вразилася дівчинка.
— Ніщо! — Дора торкнулася пальчиком її носа і скомандувала: — Ідемо далі, час не чекає. Ніщо! — Дора торкнулася пальчиком її носа і скомандувала: — Ідемо далі, час не чекає.
Ірелька зітхнула: 
— А в тебе справді ноги болять? Чи ти замовляєш у Лади крем  заради аромату? 
— О, ти справді дорослішаєш! Починаєш ставити правильні запитання. Так, я обожнюю запах цього крему, подобається наносити його на шкіру, але й ефект відчуваю. Ти поки юна, умилася — і красуня. А  справжню жіночу насолоду догляду за собою узнаєш трохи пізніше, все ще попереду.
Прабабуся бадьоро підвелася, подала руку Ірельці, сильно потягла на себе, і вона майже підстрибнула з місця. 
А в селі зазвичай було навпаки...