* * *

Він випростався, підняв погляд. Очі зелені й повні сліз. Зробив п'яний крок до найближчого дерева, притулився, закинувши голову, ніби для того, щоб не вилилося з очей. 
"Це Різарт, батько Дейри і Жехарда, —  Ірелька згадала, що чула про нього. —  Який же він молодий і сумний!" 
— Плач, дурню, — прошепотіла прабабуся.
 Різарт не плакав.
Дора стиснула губи.
 — Плач! — зітхнула з жалем, і цей видих повіяв вітром на короля, він одвернувся до дерева, … і згори почали падати великі краплі! 
Ірелька не намокла, дощ обтікав її. А дерева, кущі, трави полоскалися струменями з небес, ставали нещадно мокрими, пониклими, як одяг і плечі короля. Дора обняла Ірельку ззаду, поклавши підборіддя на плече біля шиї. Шкіру обдало чимось гарячим, вологим. 
— Доро, ти плачеш? 
— Так. 
— Чому? 
— Зі співчуття. Хіба тобі його не шкода? 
— Шкода, але не так, щоб аж  плакати. 
— Ти просто не розумієш…
Злива почала вщухати. Король підійшов ближче. Ірелька затамувала подих, розглядаючи кожну рису його обличчя, кожну лінію тіла під мокрим одягом. Він зробив ще крок назустріч, все усередині мимоволі стислося. Різарт лякав. Був просто жахливим у своїй привабливості, силі та величі. Навіть у лісі, навіть у момент слабкості був до тремтіння невідомим і недосяжним. 
Пас рукою — його одяг та волосся висохли. Розчароване зітхання обох. Король завмер, наче почувши.
Обидві застигли. У Ірельки з'явилося ще кілька секунд на розгляд ідеально красивого обличчя. Великі, злегка подовжені очі стали сухими і блискучими. 
Знову пас, поява порталу, крок — і порожнеча. Нема видіння, розтало. Як шкода! 
— Ндонн-донн-донн... — заспівала Дора, звільняючи їх від невидимості. Ліс став огидно слизьким, мокрим, Ірельці здавалося, що навіть солоним, як сльози. 
— І що це було? — запитала  задумливо. 
— Він знову втратив когось, — зітхнула прабабуся, відводячи мокру гілку. 
Після п'яти хвилин ходьби ліс став сухим. 
— Ну що, присядемо трохи? Доїж свій фрукт, носишся з ним, — усміхнулася Дора.
Яблуко теж здавалося солонуватим, але Ірелька кусала і заплющувала очі, згадуючи Різарта, рельєфні м'язи під тонкою тканиною сорочки, шалено красиве обличчя в обрамленні мокрого волосся. Дора, здавалося, зрозуміла, про кого вона думає. 
— Виростеш, Різарт у тебе закохається і більше не буде самотнім, — раптом видала. 
— Що?! — здивувалася Ірелька. 
— Та жартую я. Однак все може статися; ти маєш розуміти, що на селянку він уваги не зверне, тож треба вчитися, і вчитися добре. Не лише науки, Іріелько, а й життю. І бойовим мистецтвам —  це зробить твоє тіло сильним і красивим, навчить давати відсіч замість того, щоб плакати в подушку.
Ірелька здивовано і обурено округлила очі.
— Так, я все знаю. І ще, Ір, до школи ти пішла на два роки пізніше через особливості свого розвитку, а так у тебе наступний рік був би випускним. Всі ми знаємо, що ти легко засвоюєш шкільну програму, просто лінуєшся. Якщо постараєшся, складеш іспити найкраще, саме тебе пошлють на бал Дарів Землі. А там буде Різарт. 
Ірелька пирхнула, але це було вдавання. Насправді те, про що говорила прабабуся, їй дуже подобалося. Вона потребувала цих слів.
Порив невідомого раніше пронизливого хвилювання притиснув тонке-дзвінке тільце Ірельки до прабабусі.
—  Я тебе люблю, — прошепотіла тихо. 
— І я тебе, внученько, — обняла її Дора.
 — А ти справді мені прабабуся? — Ірелька вдихнула запах каштана, мигдалю й ванілі, що оповив її разом з обіймами. 
— Ну... — Дора підозріло зам'ялася, а завжди ж швидка і чітка у відповідях. Дівчинка відсторонилася.
— У тебе вії чорні! — помітила  обурено. — Брови теж. І шкіра не стара!
—  Хіба це погано?
— Ні, але у мене вії світлі! 
— Я вже думала про це. Попросимо у Лади засіб для фарбування брів та вій. І волосся, якщо захочеш. 
— Що?! — ще раз вразилася дівчинка.
— Ніщо! — Дора торкнулася пальчиком її носа і скомандувала: — Ідемо далі, час не чекає.
Ірелька зітхнула: 
— А в тебе справді ноги болять? Чи ти замовляєш у Лади крем  заради аромату? 
— О, ти справді дорослішаєш! Починаєш ставити правильні запитання. Так, я обожнюю запах цього крему, подобається наносити його на шкіру, але й ефект відчуваю. Ти поки юна, умилася — і красуня. А  справжню жіночу насолоду догляду за собою узнаєш трохи пізніше, все ще попереду.
Прабабуся бадьоро підвелася, подала руку Ірельці, сильно потягла на себе, і вона майже підстрибнула з місця. 
А в селі зазвичай було навпаки...