(Продовження книг "Чари Буйного лісу" і "Повернення лінсів")
— Все, визнаю: ти маєш рацію, ніколи більше не називатиму тебе прабабусею, і звертатимусь тільки на ти! — Ірелька налетіла на спину Дори, що раптово зупинилася, зімкнула руки навколо її талії, і, відпочиваючи, припала щокою до шорсткого жилета, що все ще ледве чутно пахнув пиріжками.
Дора озирнулася, блиснула красивими білими зубами:
— Ловлю на слові. Гаразд, трохи відпочинемо.
О, нарешті! У Буйний ліс вони вступили одразу, як тільки його гілки розімкнулися після нічних сплетінь, і вже довго йшли швидко і не зупиняючись. Ранні птахи старанно славили сходження Світоча, смарагдове листя тихо шелестіло, поверталося плавно, мов хвилі; крізь них раз у раз проявлялося ясне блакитне небо. Зелень у Буйному лісі завжди свіжа, неповторно ароматна.
На високу траву під деревами пропускалися косі сонячні стовпи; ранні промінчики падали світлими плямами на одяг і золотисту шкіру Дори, що зараз задумливо пила воду з фляги. Інша її рука мимоволі погладжувала підозріло туго набиту сумку.
— Що ти напхала в мою торбинку, що вона така важка? — Ірелька лягла на розстелену спідницю, перетворивши її на покривальце. Виявляється, їй напрочуд легко звертатися до прабабусі на "ти".
— Нічого особливого, води та їжі на три дні.
— Ми ночуватимемо в Буйному?!! — Ірелька аж підвелася.
— Так.
— Але я боюся!
— Даремно, — Дора обдала її одним із коронних глузливих покровительських поглядів і відвернулася.
Ірелька задивилася на край її хустини. Вона завжди тихо дивувалася, наскільки гарні на ньому квіти й бутони, наскільки хитромудро підібрані відтінки та півтони. Темні тіні в глибині між зеленим листям розкішного, в чомусь таємничого вінка наводили думку про нічний Буйний, про його приховані чари, гарні, небезпечні й захопливі.
Насправді страшно лише трохи, більше цікаво. Останнім часом все частіше траплялися дивні речі. З того часу, як Дора почала брати Ірельку з собою, стало ясно, що добра і зрозуміла прабабуся насправді особистість невідома і незвичайна. Їхні спідниці, як тільки вони вступали до Буйного, запроторювалися в торбинку: Дора, а тепер і Ірелька, для походу в ліс завжди одягали зручні чорні штани, жилет довжиною до середини стегна, лляну сорочку з довгими рукавами, які звично підкочували до рівня ліктів.
При рухах у прабабусі виявлялася неймовірна грація напівчарівної істоти. Втім, вона була нею безперечно. Вік її теж дивна річ, він змінювався, як погода за вікном: Дора здавалася то старою–старою, то цілком молодою красивою жінкою, — залежно від того, де знаходилася і з ким. Але в очах Ірельки вона гарна навіть у тому вигляді, в якому знала її з дитинства.
— Це тому, що ти мене любиш, — усміхалася на цю заяву прабабуся. — Насправді я знаю, що виглядаю жахливо, але що вдієш, так треба.
Самій Ірельці скоро виповниться сімнадцять, хоча на вигляд не скажеш. Мама якось, не помітивши, що донька вдома, в тому, що Ірелька не така, як усі, все з ляльками грається і не виявляє інтересу ні до навчання, ні до тренувань із Мирель звинуватила Дору та її пиріжки з яблуками.
— Он Кариса тягне на вищий бал зі всіх шкільних предметів. Того й гляди, переможе і поїде на бал Дарів Землі.
— Підносити гостям фрукти, — пирхнула Дора.
— Світ побачить, море. У Найї побуває... — замріяно протягнула мама.
— Свої мрії здійснюй сама, — відрізала прабабуся. — Іріель має свою долю і свої бажання. Хоче гратися ляльками, хай грається. Не псуй їй дитинство.
— Чи не надто це дитинство затяглося? І чи не вмішалася в її долю ти сама? — запитала мама з докором та невдоволенням. Прабабуся нічого не відповіла, пішла, грюкнувши дверима. Ірелька тоді теж трохи образилася. Насправді вона не грає ляльками, попрощалася з ними того дня, коли стала дівчиною. Розсадила своїх красунь на полиці, і чіпала лише для того, щоб витерти пилюку. А на уроки до Мирель не ходила спеціально, бо та нахабно одружила на собі її дідуся, і він перестав приділяти внукам уваги стільки, як раніше. Сама лінсійка буквально купалася в загальному обожнюванні, до неї на тренування і так збігалося майже все село.
Ірелька зазирнула в торбинку. Крім фляг для ройцу, там червоніли яблука. Багато яблук.
— Можеш їсти, але не всі: вони мені потрібні, — попередила Дора.
— Ну, тоді я краще пиріжок. Котрий з м'ясом?
— О, ти пройшлась і заговорила, як Мирель. Тебе корисно з собою брати. — Дора зняла хустку і пов'язала на шию. Абсолютно біле волосся виявилося коротким, прямим, навіть не досягало плечей.
Ірелька втратила мову: прабабуся зняла головний убір?! Її волосся — підстрижене?!
Дора всміхнулася.
— Їж, їж. Додасться сил. На нас чекає довга дорога. А тобі доведеться ще багато чого дізнатися, зрозуміти та сприйняти... Ти стаєш дорослою.
І знову похід.
"Що таке ставати дорослою?" — розмірковувала Ірелька на ходу, відсуваючи гілки, зачеплені Дорою. Багато чого передумала. Їй подобалося її дитинство. Подобалося ходити до школи, займатися невибагливою домашньою роботою, гратися з подружками. Вони, щоправда, одна за одною відпадали, відмовлялися від їхніх раніше цікавих занять. Її оточення подорослішало. І не лише зовні. Кариса почала до огиди старанно вчитися, Лючина говорити й думати лише про хлопців. Ірелька згадувала про Ладу, відьму, що разом із Дейрою врятувала село від кегретів, вилікувала спину дідуся і, з'являючись у них, щоразу приносила цікаві книжки, дивовижні фрукти та чудові різноманітні солодощі.
Незнайомий смак фруктів змушував фантазувати про невідомі місця, що існують за межами їхнього затишного, але маленького світу. Лада, норовлива, але така чудова невістка Мирель, горда арджазійка Дейра наситили її життя новими відчуттями, смаками, запахами. Люди з великого світу, красиві, сильні, загадкові, манили у доросле життя. Хотілося стати такою, як вони.
"Виростати, звичайно ж, цікаво, але..."
Істина вислизнула, коли Дора зупинилася і квапливо заспівала:
— Донн-донн-дол...
Її долоня обвела уявне коло довкола голови Ірельки, потім довкола своєї. Поруч почулося шарудіння: кілька метрів попереду дорогу переходили ведмеді. Довелося завмерти, проводжаючи їх очима.
Розглянути повністю не вийшло, але блискуче око, тихий рик і мигцем побачене ікло найбільшого звіра домалювали картину достатньо, щоб відбити бажання опинитися ближче.
"Ставати дорослою цікаво, але небезпечно," — закінчила думку, коли знову продовжили шлях. Чим глибше в ліс, тим більші звірі. Як добре, що поряд Дора! Ні, дорослішати ще якось не хочеться. Що це дає? Сумку важче, шлях довший, вимоги вищі. Ось раніше ходили недалеко, зустрічали стадо ройстанів і відразу поверталися. Дора наповнювала один флакончик ройцем — і все. А зараз скільки флаконів? Десять?
На наступному привалі Ірелька дістала яблуко, почала їсти, але Дора раптом зупинила.
— Тихо.
Знову почувся захисний спів.
— Дожовуй і ковтай, — прошепотіла Дора, всміхаючись. — Але більше не їж. Зараз тут відкриється портал. Нас не помітять, не бійся.
І справді, на маленькій галявині в зеленому сяйві з'явився широкоплечий чоловік із каштановим волоссям. Був високий і вродливий; дуже, дуже вродливий. Він стояв, трохи схиливши голову й опустивши очі. Одягнений в білу тонку сорочку, розстебнуту на грудях, і у вузькі чорні штани, що облягали сильні ноги. Взутий в шкіряних чоботях; на стиснутих кулаках блищали персні. А на голові — золота корона. От як можна було не помітити зразу її масивні гострі верхівки?
— Король? — прошепотіла вражено Ірелька.
— Вічний король, — поправила прабабуся шанобливо-співчутливо.
#3447 в Фентезі
#839 в Міське фентезі
#6992 в Любовні романи
#1596 в Любовне фентезі
Відредаговано: 14.02.2024