Ректор, якого я прокляла

Частина 2. Глава 10. Триста перший крок

Він дихав, як дихають після довгої хвороби: обережно, ніби не вірячи, що повітря не скінчиться.

Я не могла відвести від нього очей. Мені було страшно до нього торкнутися, і я торкнулася. Поклала долоню йому на рукав, просто на сукно, і відчула, як під ним б'ється серце. Швидко, чесно, живо.

— Ви чуєте? — спитала я. — Чуєте різницю?

— Чую, — сказав він. Голос ще був хрипкий, але вже його власний. — Я тижнями ходив, наче в мокрому кожусі. Думав, це вузол. Думав, він мене поїдає.

— Це срібло.

— Це... — Демид замовк. Подивився на амулет, що лежав у пилюці, і погляд у нього став повільним і чужим. — Це може бути збіг.

Я сиділа на підлозі й кліпала.

— Що?

— Лесю, послухайте. — Він підняв долоню, як заспокоюють норовливого коня. — Срібло гасить дар. Це правда, ваша мати пише те саме. Він дав вам срібло, щоб приглушити біль вузла. Він знав про срібло, бо він світлий і добре знає старі рецепти. Можливо, він просто не врахував, що воно діє не лише на вас. Що на мене воно діє вдвічі сильніше, бо вузол...

— Він не помилився.

— Ви цього не знаєте.

— Він сказав: «Не знімай його, заради ректора». Ви ж чули, там, на пероні, перед від'їздом до столиці. Коли я зняла його на хвилинку за обідом, він попросив надягнути знову. На балу він питав, чи я його ношу. Тільки це й питав! Не чи болить у вас, не чи стало вам краще. Чи я його ношу.

— Він піклується.

— Він стежить.

Слово впало між нами, як ніж на камінь.

Демид підвівся. Повільно, обережно, наче перевіряв, чи тримають ноги. Рукавичка лежала на підлозі, де він її скинув, і він нахилився й натягнув її, не дивлячись на мене.

— Аркадій Лисогор, — рівно сказав він, — прийшов до мене тієї ночі, коли загинув мій батько. Мені було сімнадцять. Я стояв на порозі вежі й не міг зрозуміти, чому всі говорять пошепки. Він сів поруч на сходах і сказав: «Тобі не обов'язково розуміти це зараз». І просидів зі мною до ранку. Мовчки. Нічого не питаючи.

— Демиде...

— Через кілька років він зробив те саме, коли загинула Злата. Усі розбіглися, а він сидів. Це він тоді навчив мене, що можна три дні не їсти, а потім усе-таки сісти до столу, і це не зрада. — На цьому слові голос у нього надломився, лише на мить. — Ви кажете мені, що чоловік, який був мені батьком, коли я не мав жодного, вбив мого батька й мою сестру.

— Я кажу, що він дав мені срібло, яке вас душить.

— Це не доказ.

— У маминому щоденнику...

— У щоденнику немає імені. Ви ж бачили. Усі імена випалено. — Він ступив до мене. — Я можу повірити, що «білий пан» існує. Я вірю. Але в нашій Академії біле носять усі світлі. Вишневецький. Половина кафедри.

— Не половина. Тільки одного з них мама називала «учителем». І тільки одному з них ви довіряєте так, що навіть не даєте мені договорити.

— Бо ви його не знаєте!

— А ви?

Це було несправедливо. Я знала це, ще коли розтуляла рота. Але було пізно: слово вилетіло й зависло між нами.

Він завмер. Не відступив і не розгнівався, а це було б легше. Просто стояв, і очі в нього стали зовсім сріблясті, порожні й гладенькі, як у кішки.

— Ідіть спати, адептко Сірко, — сказав він.

Не «Лесю». Просто «адептко».

Це було гірше за удар.

— Не командуйте мною.

— Це не наказ. Це порада. Ви втомилися, ви вночі прочитали про матір те, чого не варто читати вночі. І ви звинувачуєте людину, яка...

— Яка що? Яка забирала у вас подих? Ви ж щойно дихали, Демиде! Ви півтора місяця схожі на привида, ви щойно вперше розправили плечі, а тепер кажете «збіг»?

— Бо інакше... — Він різко замовк.

— Інакше що?

— Інакше в мене нікого не лишається.

Він сказав це тихо, майже нечутно. Але чи то вузол передав, чи то я вже надто добре його знала: за цими словами стояло стільки болю, що він відгукнувся в моїх власних ребрах.

Тільки я була зла. Зла на нього, на Лисогора, на маму, що мовчала двадцять років, на цю прокляту темну бібліотеку.

— Знаєте що, — сказала я. — Лишайтеся. Лишайтеся зі своїм Аркадієм Лисогором, з його чаєм і «дитиною моєю». А я піду, хоч би й проти ночі, бо більше не можу тут дихати.

— Лесю.

Я сховала зошит під пальто. Шпильку з Тихої полиці схопила й затиснула в кулаці. Амулет піднімати не стала.

— Вузол, — сказав Демид мені в спину, і в його голосі була така неприхована тривога, що я мало не обернулася. — Лесю, ніч. Ви ж знаєте, скільки кроків.

— Рахувати я вмію.

Я вийшла з бібліотеки.

* * *

Надворі було чорно й тихо, як на дні колодязя. Ішов дрібний, сухий, колючий сніг. Він не падав, а ніби висів у повітрі. Сива Варта спала. Не світилося жодне вікно, тільки далеко на північній вежі блимала жаринка ліхтаря нічного вартового.

Я йшла вздовж стіни, сама не знаючи куди. Ноги несли мене до воріт, ворота виходили на дорогу, а дорога вела вниз, до Вежграда. Тільки вниз — це ще не означає кудись.

Я рахувала кроки, як колись рахувала стібки на маминій сукні, коли не могла заснути. Це заспокоювало. Майже.

Позаду клацнули двері бібліотеки. Я не оберталася. Я знала, що він вийшов. Знала, що стоїть на порозі в чорних рукавичках, дивиться мені в потилицю й вирішує, що робити: гукнути чи стерпіти. Я відчувала, як він себе стримує. Крізь вузол це звучало, як голосний шепіт.

Шептун зістрибнув із якоїсь стіни й пішов поруч, не кажучи ні слова. Це було неприродно. Шептунові завжди було що сказати.

— Не відмовляй мене, — сказала я.

— Я й не збирався.

— Ти мовчиш.

— Я слухаю повітря. — Він ішов, не торкаючись снігу, і його сріблясті очі світилися в темряві. — Повітря каже, що ти вперта. Що він упертий. Що ви обоє будете дуже нещасні й дуже праві. У мене від цього зникає апетит.

— У тебе апетит не зникає ніколи.

— Сьогодні зник. Прошу занотувати.

Холод перестав бути просто холодом. Він став навмисним. Піднявся від землі, обплутав щиколотки, поліз під пальто. Я не знала, мороз це чи вузол.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше