Він дихав, як дихають після довгої хвороби: обережно, ніби не вірячи, що повітря не скінчиться.
Я не могла відвести від нього очей. Мені було страшно до нього торкнутися, і я торкнулася. Поклала долоню йому на рукав, просто на сукно, і відчула, як під ним б'ється серце. Швидко, чесно, живо.
— Ви чуєте? — спитала я. — Чуєте різницю?
— Чую, — сказав він. Голос ще був хрипкий, але вже його власний. — Я тижнями ходив, наче в мокрому кожусі. Думав, це вузол. Думав, він мене поїдає.
— Це срібло.
— Це... — Демид замовк. Подивився на амулет, що лежав у пилюці, і погляд у нього став повільним і чужим. — Це може бути збіг.
Я сиділа на підлозі й кліпала.
— Що?
— Лесю, послухайте. — Він підняв долоню, як заспокоюють норовливого коня. — Срібло гасить дар. Це правда, ваша мати пише те саме. Він дав вам срібло, щоб приглушити біль вузла. Він знав про срібло, бо він світлий і добре знає старі рецепти. Можливо, він просто не врахував, що воно діє не лише на вас. Що на мене воно діє вдвічі сильніше, бо вузол...
— Він не помилився.
— Ви цього не знаєте.
— Він сказав: «Не знімай його, заради ректора». Ви ж чули, там, на пероні, перед від'їздом до столиці. Коли я зняла його на хвилинку за обідом, він попросив надягнути знову. На балу він питав, чи я його ношу. Тільки це й питав! Не чи болить у вас, не чи стало вам краще. Чи я його ношу.
— Він піклується.
— Він стежить.
Слово впало між нами, як ніж на камінь.
Демид підвівся. Повільно, обережно, наче перевіряв, чи тримають ноги. Рукавичка лежала на підлозі, де він її скинув, і він нахилився й натягнув її, не дивлячись на мене.
— Аркадій Лисогор, — рівно сказав він, — прийшов до мене тієї ночі, коли загинув мій батько. Мені було сімнадцять. Я стояв на порозі вежі й не міг зрозуміти, чому всі говорять пошепки. Він сів поруч на сходах і сказав: «Тобі не обов'язково розуміти це зараз». І просидів зі мною до ранку. Мовчки. Нічого не питаючи.
— Демиде...
— Через кілька років він зробив те саме, коли загинула Злата. Усі розбіглися, а він сидів. Це він тоді навчив мене, що можна три дні не їсти, а потім усе-таки сісти до столу, і це не зрада. — На цьому слові голос у нього надломився, лише на мить. — Ви кажете мені, що чоловік, який був мені батьком, коли я не мав жодного, вбив мого батька й мою сестру.
— Я кажу, що він дав мені срібло, яке вас душить.
— Це не доказ.
— У маминому щоденнику...
— У щоденнику немає імені. Ви ж бачили. Усі імена випалено. — Він ступив до мене. — Я можу повірити, що «білий пан» існує. Я вірю. Але в нашій Академії біле носять усі світлі. Вишневецький. Половина кафедри.
— Не половина. Тільки одного з них мама називала «учителем». І тільки одному з них ви довіряєте так, що навіть не даєте мені договорити.
— Бо ви його не знаєте!
— А ви?
Це було несправедливо. Я знала це, ще коли розтуляла рота. Але було пізно: слово вилетіло й зависло між нами.
Він завмер. Не відступив і не розгнівався, а це було б легше. Просто стояв, і очі в нього стали зовсім сріблясті, порожні й гладенькі, як у кішки.
— Ідіть спати, адептко Сірко, — сказав він.
Не «Лесю». Просто «адептко».
Це було гірше за удар.
— Не командуйте мною.
— Це не наказ. Це порада. Ви втомилися, ви вночі прочитали про матір те, чого не варто читати вночі. І ви звинувачуєте людину, яка...
— Яка що? Яка забирала у вас подих? Ви ж щойно дихали, Демиде! Ви півтора місяця схожі на привида, ви щойно вперше розправили плечі, а тепер кажете «збіг»?
— Бо інакше... — Він різко замовк.
— Інакше що?
— Інакше в мене нікого не лишається.
Він сказав це тихо, майже нечутно. Але чи то вузол передав, чи то я вже надто добре його знала: за цими словами стояло стільки болю, що він відгукнувся в моїх власних ребрах.
Тільки я була зла. Зла на нього, на Лисогора, на маму, що мовчала двадцять років, на цю прокляту темну бібліотеку.
— Знаєте що, — сказала я. — Лишайтеся. Лишайтеся зі своїм Аркадієм Лисогором, з його чаєм і «дитиною моєю». А я піду, хоч би й проти ночі, бо більше не можу тут дихати.
— Лесю.
Я сховала зошит під пальто. Шпильку з Тихої полиці схопила й затиснула в кулаці. Амулет піднімати не стала.
— Вузол, — сказав Демид мені в спину, і в його голосі була така неприхована тривога, що я мало не обернулася. — Лесю, ніч. Ви ж знаєте, скільки кроків.
— Рахувати я вмію.
Я вийшла з бібліотеки.
* * *
Надворі було чорно й тихо, як на дні колодязя. Ішов дрібний, сухий, колючий сніг. Він не падав, а ніби висів у повітрі. Сива Варта спала. Не світилося жодне вікно, тільки далеко на північній вежі блимала жаринка ліхтаря нічного вартового.
Я йшла вздовж стіни, сама не знаючи куди. Ноги несли мене до воріт, ворота виходили на дорогу, а дорога вела вниз, до Вежграда. Тільки вниз — це ще не означає кудись.
Я рахувала кроки, як колись рахувала стібки на маминій сукні, коли не могла заснути. Це заспокоювало. Майже.
Позаду клацнули двері бібліотеки. Я не оберталася. Я знала, що він вийшов. Знала, що стоїть на порозі в чорних рукавичках, дивиться мені в потилицю й вирішує, що робити: гукнути чи стерпіти. Я відчувала, як він себе стримує. Крізь вузол це звучало, як голосний шепіт.
Шептун зістрибнув із якоїсь стіни й пішов поруч, не кажучи ні слова. Це було неприродно. Шептунові завжди було що сказати.
— Не відмовляй мене, — сказала я.
— Я й не збирався.
— Ти мовчиш.
— Я слухаю повітря. — Він ішов, не торкаючись снігу, і його сріблясті очі світилися в темряві. — Повітря каже, що ти вперта. Що він упертий. Що ви обоє будете дуже нещасні й дуже праві. У мене від цього зникає апетит.
— У тебе апетит не зникає ніколи.
— Сьогодні зник. Прошу занотувати.
Холод перестав бути просто холодом. Він став навмисним. Піднявся від землі, обплутав щиколотки, поліз під пальто. Я не знала, мороз це чи вузол.