На його долоні лежав ключ.
Маленький, залізний, із позеленілою від часу борідкою. До кільця був прив'язаний клаптик вицвілої стрічки, а на стрічці хрестиком вишитий листочок. Один-єдиний. Лавровий? Ні. Вишневий.
Мамині вишні в Ліщинові цвіли у квітні. Вона вишивала такі листочки по краях серветок і ніколи не пояснювала чому.
— Тиха полиця, — прохрипів пан Охрім. — Нижня шафа за каталогом. Там, де «Трави заборонені». Ганна просила... відімкнути тобі, коли прийдуть по неї. Або по тебе. Я не знав, що це буде за... за...
Він закашлявся, і на губах виступила червона піна.
— Не говоріть, — сказала я. — Будь ласка.
— Тримай.
Я взяла ключ. Його пальці розтислися самі, і голова відкинулася мені на руку. Очі закотилися. Груди ще піднімалися, але неглибоко, ніби переступаючи зі сходинки на сходинку.
Демид уже був поруч. Він підхопив старого під плечі, і я побачила, чого це йому коштувало: жили на шиї напнулися, обличчя стало восковим.
— Я понесу, — сказав Вишневецький, виринувши з диму без окулярів і з перекошеним коміром. — Ви не донесете, пане ректоре.
— Я...
— Ви білий як стіна. Дайте мені й не сперечайтеся. Це вимога Палати.
Дивна річ: Демид не заперечив. І це налякало мене більше за вогонь.
* * *
Біле полум'я загасили, коли в архіві вже не лишилося чому горіти. Ксеня потім розповідала, що вони з Тимком і половиною гуртожитку гасили його піском, водою і лайкою, і що вода діяла на цей вогонь, як лайка на впертого мула. Урешті допоміг Тимко. Він просто поклав долоні на підлогу, і земля здибилася від стіни до стіни товстою грудою, мов ковдра, і задушила все, що горіло.
Пана Охріма віднесли до лазарету. Пані Гнідич вигнала з палати всіх, крім мене, бо я тримала в руках його закривавлений кожух, а в неї на цю ніч скінчилося терпіння. Вона зашила йому скроню, взяла руку в лубки й сказала тільки одне:
— Живий. Не питайте, чи виживе. Спитайте через три доби.
Поки вона мила руки, я сиділа на ослоні й дивилася на ключ. Він лежав у мене на долоні, теплий від мого тепла, і здавався надто маленьким для такої ваги.
— Пані Гнідич, — сказала я. — Можна я...
— Ні, — не обертаючись, відповіла вона. — Спати. Обоє. Я з коридору чую, як у нього гуде в голові. Ви ж обоє знаєте, що сон — найкращі ліки?
— Знаємо.
— І що ви зробите?
— Підемо до бібліотеки.
Пані Гнідич обернулася. Обличчя в неї було втомлене, невмите, суворе, і я раптом подумала, що вона, мабуть, теж колись когось не вберегла.
— Перекажіть йому, — сказала вона тихіше, — що я бачила його зап'ястя. Нитки там стали інші. Тонші. Це не...
— Що?
— Нічого. Ідіть. Тільки подивіться на нього, дитино, так, як дивляться на хворого, а не на ректора.
* * *
Після пожежі бібліотека пахла димом з-під підлоги. Не гаром, а чимось чужим, мокрим і сіруватим, і від цього запаху в мене паморочилося в голові.
Ми спустилися сходами до зал. Лишили позаду читальню, пройшли темним проходом між стелажами, повз статую якогось мудреця з відбитим носом. Демид ніс ліхтар. Шептун ішов попереду, туди, куди світло не сягало, і я щоразу бачила тільки пару срібних очей над підлогою.
— Мовчи, — сказав він мені, перш ніж я встигла розтулити рота. — Тут пил. Я кіт. Я чхну.
— Я й не збиралася нічого казати.
— Ти збиралася. У тебе було обличчя людини, яка зараз скаже щось розумне.
— Ти вчора без дозволу спав на моїй сукні.
— Ця сукня була найкращою подушкою в моєму житті.
Демид, мабуть, чув тільки мої репліки. Він не всміхнувся, але куточок його рота здригнувся, і від цього в грудях у мене потеплішало. Навіть зараз, серед цієї пустки.
Тиха полиця виявилася не полицею, а нішею в стіні за стелажем із каталогами: темною, вузькою, з низькими дверцятами, схожими на пічні. Я присіла й устромила ключ.
Він повернувся легко. Надто легко, ніби замок змащували щороку.
— Двадцять років, — прошепотіла я. — А замок не заіржавів.
— Охрім, — сказав Демид. — Він сюди приходив.
На нижній полиці лежали три речі: пучок сухого чебрецю, перев'язаний червоною ниткою, чорна дерев'яна шпилька, близнючка тієї, що була в мене в косі (я зрозуміла це ще до того, як торкнулася), і зошит.
Звичайний зошит у темній обкладинці з потертими кутиками. На обкладинці олівцем, ще майже дитячим, трохи похилим почерком було написано: Г. В. Не читати.
Я сіла на підлогу просто там, у проході. Ноги більше не тримали.
— Лесю.
— Це мамин почерк, — сказала я. Голос вийшов на диво рівний. — Вона так писала «В», із хвостиком. Так само підписувала мені рецепти, коли я була мала.
Демид сів поруч. Не торкаючись, але так близько, що я відчувала його плече біля свого. Від нього пахло димом, ялівцем і трохи сирістю сходів. Він поставив ліхтар між нами.
— Я можу піти, — сказав він. — Якщо хочете побути сама.
— Ви не можете піти, — сказала я. — Вузол.
— Я стану за стелажем.
— Демиде.
Уперше за ці дні я назвала його на ім'я просто так, без жодної причини. Він це почув.
— Лишайтеся, — сказала я. — Будь ласка.
Він кивнув. Я розгорнула першу сторінку.
* * *
«Четверте вересня. Мене призначили в помічниці до пана Лисо... (далі закреслено). Наш учитель каже, що в мене рука на живе і що світла в мені більше, ніж мало б бути. Не розумію, що він має на увазі. Учора вперше лікувала птаха з переламаним крилом. Він ожив і полетів. Я пів години плакала, дурна.»
Я перечитала «Лисо...» і закреслене. Я мовчала так довго, що Демид, який дивився мені через плече, ледь чутно видихнув.
Але закреслено було ретельно, у кілька шарів. Якби там стояло чуже ім'я, його ще можна було б розібрати. Тільки те, що я бачила, було не чорнилом. Слово було обпалене, ніби хтось провів над ним полум'ям і спалив один-єдиний рядок.