Аделіна розплющила очі на третій день.
Доти лазарет пахнув ромашкою, камфорою і суворістю пані Гнідич. Вона тримала Аделіну під теплими ковдрами, щогодини міняла грілки, поїла гірким відваром горицвіту, а на мене, коли я прийшла о шостій ранку з торбою кореня оману, гаркнула:
— Поклади там! І не стій у мене над душею, Сірко, вона не померла!
— Я стою не над душею, а над корінням.
— Мені однаково. Дай сюди.
Я дала. Пані Гнідич перебрала корінь пальцями, понюхала й кивнула, що в неї означало «непогано». Було в ній щось від моєї мами: та сама нетерплячка, з якої виростає ніжність.
Аделіна лежала біла, як її подушка. Світле волосся розсипалося по ковдрі, на губах лишалася ледь помітна синява. Я сіла збоку на табурет і, не знаючи, чим себе зайняти, почала вишивати. У торбі в мене завжди лежали клубок і голка. Стібок за стібком, по краю власної хустки. Мама казала: коли руки зайняті, голова відпочиває.
Першими ворухнулися пальці Аделіни.
— Сірко, — прохрипіла вона.
— Я тут.
— Ти... — Вона закашлялася. — Дай води.
Я піднесла чашку. Вона зробила кілька ковтків, відкинулася на подушку й довго дивилася в стелю.
— Я була в саду, — сказала вона нарешті. — Було темно. Мені здалося, що хтось кличе мене на ім'я.
— Ти пам'ятаєш, що було далі?
— Холод. — Вона здригнулася. — Не такий, як узимку. Інший. Наче з мене витягали... — Вона знову замовкла і раптом різко повернула голову. — Я жива?
— Жива.
— Це ти мене витягла?
— Ми всі. Ректор, Ксеня, Тимко.
— А ти?
— Трохи. — Я знизала плечима. — Я не з тих, хто кидає людей у снігу в бальній сукні. Вона ж недешева.
Аделіна якось дивно кашлянула, і я зрозуміла, що вона сміється. Тихо, крізь біль, до сліз.
— Дурна, — сказала вона. — Яка ж ти дурна, Сірко.
Вона заплющила очі. Я чекала. Чекати я вмію, це в травниць змалку.
— Я нічого не бачила, — прошепотіла вона. — Спершу мені передали записку. Вона лежала на столику біля танцювальної зали, скручена й перев'язана срібною стрічкою. Там було написано: «Прийди до фонтана. Батько просив переказати тобі слово». Я вийшла. Нікого не було. Тільки сніг і ліхтарі.
— Почерк ти впізнала?
— Ні. Рівний, незнайомий. А папір пахнув... — Вона наморщила лоба. — Чимось солодкувато-терпким. Я не розібрала. Чи то травами, чи то церквою.
Я стиснула голку.
— Ти ще комусь про це казала?
— Тобі першій.
Я озирнулася. У палаті було порожньо, пані Гнідич кудись вийшла. Тільки Шептун виліз з-під ліжка в сусідній палаті з виглядом кота, який щойно знайшов скарб.
— Тут вершки, — повідомив він. — У шафі. Пані Гнідич ставить їх на ніч для порушників режиму. Я вважаю себе порушником режиму.
— Не зараз, — прошепотіла я.
— Саме зараз, — урочисто відповів він.
— Що з тобою? — спитала Аделіна.
Я здригнулася. Вона дивилася на мою руку: я, сама того не помічаючи, ритмічно стискала й розтискала пальці на голці.
— Нічого. Повторюю подумки трави.
— Ти завжди так робиш, коли нервуєш, — сказала Аделіна. — Я помітила ще на вступному. «Деревій, ромашка...» — Вона пробурмотіла мої слова, і я відчула, що червонію. — Я думала, ти божевільна.
— А тепер?
— А тепер думаю, що це досить практично.
На виході з палати мене перехопила пані Гнідич. Узяла за лікоть, як беруть за шкірку кошеня, і відвела до шафи з бинтами.
— Ти їси? — спитала вона замість привітання.
— Їм.
— Спиш?
— Буває.
— А він? — Вона не уточнила, хто саме. — Я тричі питала його, чому він сіріє, і тричі він відповів «нічого». У нашого ректора це слово означає «дуже багато». Пильнуй його, Сірко. Ти поруч, тобі видніше.
— Це вузол його виснажує? — спитала я.
Пані Гнідич довго мовчала, перебираючи рулон марлі.
— Не так, як мав би, — буркнула вона нарешті. — І це тривожить мене більше, ніж якби саме так.
І вийшла, не давши мені спитати, що це означає.
* * *
Опівдні вони прийшли всі разом: Ксеня з кошиком гарячих пиріжків, Тимко з вазоном цукрових фіалок, який ніс у руках, наче немовля, і Демид. Переступивши поріг палати, він затримався у дверях з таким виглядом, ніби не знав, з якої ноги ступити. На ньому був той самий чорний мундир, застебнутий під горло. Під очима темніли тіні, як від кіптяви.
— Панно Збаразька, — сказав він.
— Ректоре.
— Як почуваєтеся?
— Живою.
— Кращої відповіді не буває. — Він підійшов і став біля узніжжя ліжка, і я відчула, як вузол на моєму зап'ясті ледь помітно смикнувся. Він боровся, тільки не з нею, а з собою: що сказати і як. — Я прийшов не лише провідати вас. Я прийшов спитати.
Аделіна підтяглася на подушках.
— Питайте.
— Адептка Сірко переказала мені, що писав вам батько, — рівно сказав Демид. — Мені треба знати, з ким він водиться.
— Переказала? Я сказала їй це мимохідь, на галереї, а вона жувала булку. — Аделіна повернулася до Демида. — Улітку, ректоре, коли я була вдома, мене одного вечора розбудили голоси внизу. Тато приймав гостя. Не в кабінеті, а в східному крилі, куди ніхто не заходить. Я спустилася сходами. Побачила тільки постать на порозі, у білому плащі з каптуром. Гість уже йшов, і тато сказав йому вслід: «Дякую, друже з Варти. Усе буде за планом».
— З Варти, — повторила я.
— Я не розпитувала. Тато б мене вбив. Я й так того вечора вдала, що спала. Але слово «Варта» запам'ятала. Знайоме слово, а прозвучало, як про ворога. — Вона вдихнула. — Відтоді вдома все змінилося. Тато почав говорити про запечатування. Про те, що Палата давно мала покінчити з тіньовиками. Що вузол Чорногая — ганьба. Що Чорногаєві треба знайти дружину.
— Тебе, — сказала я.
— Мене. — Вона криво всміхнулася. — Мене, яка боїться ректора, як собака вогню.
Демид сказав дуже тихо:
— Я ніколи не хотів вас лякати.