Ректор, якого я прокляла

Частина 2. Глава 7. Ворог мого ворога

Аделіна розплющила очі на третій день.

Доти лазарет пахнув ромашкою, камфорою і суворістю пані Гнідич. Вона тримала Аделіну під теплими ковдрами, щогодини міняла грілки, поїла гірким відваром горицвіту, а на мене, коли я прийшла о шостій ранку з торбою кореня оману, гаркнула:

— Поклади там! І не стій у мене над душею, Сірко, вона не померла!

— Я стою не над душею, а над корінням.

— Мені однаково. Дай сюди.

Я дала. Пані Гнідич перебрала корінь пальцями, понюхала й кивнула, що в неї означало «непогано». Було в ній щось від моєї мами: та сама нетерплячка, з якої виростає ніжність.

Аделіна лежала біла, як її подушка. Світле волосся розсипалося по ковдрі, на губах лишалася ледь помітна синява. Я сіла збоку на табурет і, не знаючи, чим себе зайняти, почала вишивати. У торбі в мене завжди лежали клубок і голка. Стібок за стібком, по краю власної хустки. Мама казала: коли руки зайняті, голова відпочиває.

Першими ворухнулися пальці Аделіни.

— Сірко, — прохрипіла вона.

— Я тут.

— Ти... — Вона закашлялася. — Дай води.

Я піднесла чашку. Вона зробила кілька ковтків, відкинулася на подушку й довго дивилася в стелю.

— Я була в саду, — сказала вона нарешті. — Було темно. Мені здалося, що хтось кличе мене на ім'я.

— Ти пам'ятаєш, що було далі?

— Холод. — Вона здригнулася. — Не такий, як узимку. Інший. Наче з мене витягали... — Вона знову замовкла і раптом різко повернула голову. — Я жива?

— Жива.

— Це ти мене витягла?

— Ми всі. Ректор, Ксеня, Тимко.

— А ти?

— Трохи. — Я знизала плечима. — Я не з тих, хто кидає людей у снігу в бальній сукні. Вона ж недешева.

Аделіна якось дивно кашлянула, і я зрозуміла, що вона сміється. Тихо, крізь біль, до сліз.

— Дурна, — сказала вона. — Яка ж ти дурна, Сірко.

Вона заплющила очі. Я чекала. Чекати я вмію, це в травниць змалку.

— Я нічого не бачила, — прошепотіла вона. — Спершу мені передали записку. Вона лежала на столику біля танцювальної зали, скручена й перев'язана срібною стрічкою. Там було написано: «Прийди до фонтана. Батько просив переказати тобі слово». Я вийшла. Нікого не було. Тільки сніг і ліхтарі.

— Почерк ти впізнала?

— Ні. Рівний, незнайомий. А папір пахнув... — Вона наморщила лоба. — Чимось солодкувато-терпким. Я не розібрала. Чи то травами, чи то церквою.

Я стиснула голку.

— Ти ще комусь про це казала?

— Тобі першій.

Я озирнулася. У палаті було порожньо, пані Гнідич кудись вийшла. Тільки Шептун виліз з-під ліжка в сусідній палаті з виглядом кота, який щойно знайшов скарб.

— Тут вершки, — повідомив він. — У шафі. Пані Гнідич ставить їх на ніч для порушників режиму. Я вважаю себе порушником режиму.

— Не зараз, — прошепотіла я.

— Саме зараз, — урочисто відповів він.

— Що з тобою? — спитала Аделіна.

Я здригнулася. Вона дивилася на мою руку: я, сама того не помічаючи, ритмічно стискала й розтискала пальці на голці.

— Нічого. Повторюю подумки трави.

— Ти завжди так робиш, коли нервуєш, — сказала Аделіна. — Я помітила ще на вступному. «Деревій, ромашка...» — Вона пробурмотіла мої слова, і я відчула, що червонію. — Я думала, ти божевільна.

— А тепер?

— А тепер думаю, що це досить практично.

На виході з палати мене перехопила пані Гнідич. Узяла за лікоть, як беруть за шкірку кошеня, і відвела до шафи з бинтами.

— Ти їси? — спитала вона замість привітання.

— Їм.

— Спиш?

— Буває.

— А він? — Вона не уточнила, хто саме. — Я тричі питала його, чому він сіріє, і тричі він відповів «нічого». У нашого ректора це слово означає «дуже багато». Пильнуй його, Сірко. Ти поруч, тобі видніше.

— Це вузол його виснажує? — спитала я.

Пані Гнідич довго мовчала, перебираючи рулон марлі.

— Не так, як мав би, — буркнула вона нарешті. — І це тривожить мене більше, ніж якби саме так.

І вийшла, не давши мені спитати, що це означає.

* * *

Опівдні вони прийшли всі разом: Ксеня з кошиком гарячих пиріжків, Тимко з вазоном цукрових фіалок, який ніс у руках, наче немовля, і Демид. Переступивши поріг палати, він затримався у дверях з таким виглядом, ніби не знав, з якої ноги ступити. На ньому був той самий чорний мундир, застебнутий під горло. Під очима темніли тіні, як від кіптяви.

— Панно Збаразька, — сказав він.

— Ректоре.

— Як почуваєтеся?

— Живою.

— Кращої відповіді не буває. — Він підійшов і став біля узніжжя ліжка, і я відчула, як вузол на моєму зап'ясті ледь помітно смикнувся. Він боровся, тільки не з нею, а з собою: що сказати і як. — Я прийшов не лише провідати вас. Я прийшов спитати.

Аделіна підтяглася на подушках.

— Питайте.

— Адептка Сірко переказала мені, що писав вам батько, — рівно сказав Демид. — Мені треба знати, з ким він водиться.

— Переказала? Я сказала їй це мимохідь, на галереї, а вона жувала булку. — Аделіна повернулася до Демида. — Улітку, ректоре, коли я була вдома, мене одного вечора розбудили голоси внизу. Тато приймав гостя. Не в кабінеті, а в східному крилі, куди ніхто не заходить. Я спустилася сходами. Побачила тільки постать на порозі, у білому плащі з каптуром. Гість уже йшов, і тато сказав йому вслід: «Дякую, друже з Варти. Усе буде за планом».

— З Варти, — повторила я.

— Я не розпитувала. Тато б мене вбив. Я й так того вечора вдала, що спала. Але слово «Варта» запам'ятала. Знайоме слово, а прозвучало, як про ворога. — Вона вдихнула. — Відтоді вдома все змінилося. Тато почав говорити про запечатування. Про те, що Палата давно мала покінчити з тіньовиками. Що вузол Чорногая — ганьба. Що Чорногаєві треба знайти дружину.

— Тебе, — сказала я.

— Мене. — Вона криво всміхнулася. — Мене, яка боїться ректора, як собака вогню.

Демид сказав дуже тихо:

— Я ніколи не хотів вас лякати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше