Ректор, якого я прокляла

Частина 2. Глава 6. Бал Першого Снігу

Він постукав у двері одним пальцем, і я мало не впустила сукню.

— Адептко Сірко.

— Так.

— Ви не спите.

— Ні.

— Я проходив повз. — Пауза. — Хоча у вежі з одними сходами повз нікого не проходять. Ви ж це розумієте.

Я притулилася лобом до дверей. Дерево пахло воском і трохи його димом.

— Розумію, — сказала я. — Дякую за коробку.

За дверима стало так тихо, що я почула, як десь унизу з крана крапає вода.

— Якщо не підійде, — нарешті сказав Демид, — я пошлю по кравчиню. Вгадати було важко. Я мірив на око.

— На око.

— На око. З відстані трьохсот кроків.

Я засміялася. Це мене остаточно обеззброїло: людина вимірює мене на око з трьохсот кроків і розповідає про це тим самим тоном, що й про ціни на овес.

— Підійде, — сказала я. — Я ще не міряла, але бачу, що підійде.

— Тоді на добраніч.

— На добраніч, ректоре.

Він пішов. Я слухала кожну сходинку, поки все не стихло. Потім сіла на підлогу й обійняла коробку.

— На мене ти ніколи так не дивилася, — зауважив Шептун.

— Ти не шиєш суконь.

— Міг би. Я вмію тримати нитку лапою.

* * *

Бал почався із заходом сонця, а сніг випередив оркестр.

Я стояла на сходах Великої зали й дивилася, як за вікнами повільно, великими пластівцями падає перший сніг, ніби хтось нагорі витрушує подушку. Світло ліхтарів на подвір'ї ставало м'яким і жовтим, а стежки ховалися під білим. У залі горіли тисячі свічок, і скрипки виводили вальс.

Сукня шелестіла на кожному кроці, як листя вночі. Зорі на ліфі ледь світилися, коли я рухалася, так слабко, що, мабуть, бачила їх тільки я. Косу я не заплітала. Ксеня, поки пудрила свої кучері, зібрала мені волосся у вільний вузол на потилиці й устромила в нього мамину шпильку. «Хай і мама буде на балу», — сказала вона й чомусь шморгнула носом.

Сама вона стояла внизу в червоній сукні, а поруч Тимко, у жилеті, в якому скидався на поважний пеньок, тримав її під руку так обережно, ніби вона була зі скла. Обоє дивилися на мене знизу вгору.

— Ну що, — гукнула Ксеня. — Жива?

— Поки що, — сказала я.

— Спускайся. Ніхто тебе не з'їсть. А як хтось скаже щось погане, я його спалю.

— Тільки волосся, — нагадав Тимко.

— Тільки волосся, — зітхнула Ксеня. — Ти ж мене знаєш.

Я спустилася. На останній сходинці мене зустріла тиша.

Вона пішла залою хвилею, від середини до країв: стихали розмови, збивалися скрипки, хтось поставив недопитий келих. Люди оберталися. Я бачила обличчя, цікаві, здивовані, заздрісні, злі. Жінки в шовках, чоловіки в чорних сюртуках, викладачі в парадних мантіях. Мене оглядали від шпильки до черевиків, які я начистила до дзеркального блиску.

А тоді натовп розступився, і я побачила його.

Демид стояв біля колони в чорному камзолі з тонкою срібною вишивкою на комірі й білій сорочці, застебнутій під горло. Рукавички були на місці. Волосся, зазвичай недбале, він зачесав назад, і вперше з вересня я побачила його обличчя все, до останньої риски: гострі вилиці, тонкий шрам, сірі очі, які у світлі свічок здавалися майже срібними. Він був блідий, трохи більше, ніж слід. Але дивився на мене так, що сукня раптом стала легшою за повітря.

Він рушив до мене через усю залу, неквапом, і люди розступалися, а оркестр на балконі, ніби відчувши, що зараз не до музики, зовсім замовк.

Він зупинився за крок від мене й подивився: спершу на ліф, де сяяли срібні сузір'я, потім на шпильку, потім мені в очі.

— Я не помилився з розміром, — сказав він трохи хрипко.

— Ні.

— І з кольором.

— І з кольором.

— Це добре. — Він кашлянув і простягнув руку в рукавичці. — Адептко Сірко. Дозволите?

Я поклала пальці йому на долоню.

— Я не вмію танцювати, — прошепотіла я.

— Знаю.

— То навіщо...

— Бо це Бал Першого Снігу. А ви моя напарниця. — Його очі ледь-ледь усміхнулися. — До того ж я вмію за двох.

Скрипки заграли знову.

Він вів мене, як веде течія: не тягнув, а лише підказував, куди йти. Я двічі наступила йому на ногу. Він навіть не скривився. Я подумки рахувала «раз-два-три» й збивалася, і на третьому колі він нахилився й тихо сказав мені на вухо:

— Не рахуйте. Слухайте.

— Що слухати?

— Мене.

Я перестала рахувати. Крізь вузол на зап'ясті билося його серце, спершу повільно, потім швидше, ніби він теж збився з рахунку. Моє билося в такт, і я не знала, хто до кого підлаштувався. Вогники свічок розпливалися в золоті смуги, обличчя навколо зливалися, і чітким у світі лишалося тільки його обличчя, надто близьке, з ледь чутним запахом ялівцю.

— На вас дивляться, — прошепотіла я.

— Нехай.

— Вони шепочуться.

— Нехай шепочуться. Я чув і гірше.

— Вам не соромно?

— Мені? — Він трохи відхилився, щоб подивитися на мене. — Адептко, я танцюю з найкращою ученицею Академії в сукні, яку сам купив. Соромитися мені нема чого.

— Ви купили?

— Знайшов кравчиню в Златограді. Звичайне доручення, не більше. — Пауза. — Гаразд. Вона ще й колола мене шпильками.

— Шептун казав, що шпилька була у вас у зубах.

— Він розповів вам про шпильку? — Погляд у нього на мить став убивчий. — Я з ним поговорю.

— Він закопається у вершки.

— Це й буде покаранням, — серйозно сказав Демид, і я пирснула сміхом просто йому в плече.

Він мовчки міцніше стиснув мою руку, і ми закружляли далі.

* * *

Коли музика скінчилася, я стояла посеред зали з палаючими щоками й розуміла, що не почула жодної ноти з того, що грали. Чомусь усі аплодували. Демид коротко, сухо вклонився й відпустив мою руку. Він уже збирався відійти, коли за його плечем виріс білий плащ.

— Дитино моя, — тепло промовив пан Лисогор. — Дозволите потурбувати? Ректоре, ви ж не заперечуєте, якщо я вкраду вашу напарницю на один танець? Старий чоловік має право на маленьку радість.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше