Чутки в Академії Сивої Варти поширюються швидше за лихоманку, а лікувати їх важче.
Ми повернулися в четвер увечері. Сивий потяг висадив нас у Вежграді під мокрим снігом, і поки ми підіймалися стежкою до воріт, я встигла почути про себе чотири версії. За першою, ректор у Златограді прилюдно присягнув мені на вірність, як лицар королеві. За другою, я потай вийшла за нього заміж у скляному готелі. За третьою, я чарівниця, що приворожила Демида Чорногая зіллям із сірого маку. Четверту, широко розплющивши очі, виклав малий першокурсник біля воріт: мене нібито запечатали, а з Ради повернувся мій привид.
— Я не привид, — сказала я йому.
— Привид так само сказав би, — прошепотів він і втік.
Демид ішов поруч і навіть бровою не повів. Від самого Златограда він був похмуріший, ніж зазвичай, мовчав і двічі за дорогу виходив у тамбур «подихати». Він ніби боявся лишатися зі мною в одному купе довше, ніж треба, і я не могла зрозуміти, чи це сором за клятву, чи страх за мене.
На кухні у вежі нас чекали чайник і залізна миска з вершками.
— Це що? — спитав Демид.
— Я кинув клич, — гордо сказав Шептун. — Три дні мене ніхто як слід не годував. Кухарка з нижнього поверху плакала, але свою справу знає.
— Він каже, що це на честь нашого повернення, — переклала я.
— Він бреше.
— Я не брешу, я драматизую, — заперечив кіт. — Це різні мистецтва.
Демид дістав із полиці чашку, налив собі води з чайника й випив стоячи, як ліки. Дивився він у вікно.
— Спіть, адептко Сірко. Завтра пари.
— А ви теж ідете спати?
— Я йду працювати.
— Ви працюєте з шостої ранку, — сказала я. — Це називається «не спати», пане ректоре.
Він подивився на мене. Довго. Потім сказав зовсім тихо:
— Лесю.
Я чекала продовження, але його не було. Він лише похитав головою, ніби вирішив, що слова не варті зусиль, і пішов до кабінету. За хвилину я почула, як скрипнув стілець.
Я стояла на кухні, обхопивши долонями теплу чашку, і думала, що він чогось мені не каже. Вузол тут був ні до чого. Це було звичайне жіноче чуття: коли чоловік змовкає на півслові, у його голові лишається ціла непроговорена розмова.
* * *
Ранок пахнув бджолиним воском і конспектами. Першою парою були «Основи дарів», спільні з Тимком і Ксенею, і щойно я переступила поріг лекційної зали, на мене налетіли два вихори.
— Ми чули! — Ксеня обхопила мене за шию так, що в мене хруснуло в спині. — Ми все чули, весь гуртожиток чув! Ректор узяв тебе напарницею Варти! Прилюдно! Перед Радою! А Тимкова сестра в Златограді казала, що в Раді шепталися, ніби він ще й за руку тебе тримав...
— Сестра казала, що він би нікого так не тримав, — тихо додав Тимко й почервонів уже від самих цих слів. Він стояв за Ксенею, величезний, незграбний, і крутив у руках край шарфа, пов'язаного, як я знала, з Ксениних ниток.
— Я не знаю, що там шептали, — сказала я. — Тобто я там була, але шепоту не чула.
— Ага, — Ксеня примружила чорні очі. — А рукавичка?
— Яка рукавичка?
— Пані Бурштин із Кафедри Води розповідала в їдальні, що ректор зняв рукавичку, коли брав тебе за руку. Прилюдно. Ректор Чорногай. Без рукавички. Вона так і видихнула: «Без рукавички!» — ніби сама там стояла. Лесю, ти розумієш, що це означає?
— Що в нього теплі руки? — припустила я.
— Що в нього... — Ксеня набрала повітря й видихала так довго, що я злякалася, чи не спалахне вона зараз. — Забудь. Тимку, поясни їй.
— Я не... — Тимко ковтнув. — Я й сам не знаю. Я тільки знаю, що коли ти показуєш комусь... голу... оце... — Він перейшов на шепіт. — Це довіра.
Він вимовив «довіра» так, ніби страшнішого слова на світі не було. Ксеня подивилася на нього. Тимко подивився на Ксеню. Обоє одночасно відвернулися й одночасно знайшли за вікном щось надзвичайно цікаве.
Я перевела погляд з одного на другого. О, то ці двоє... Але промовчала, бо мені вистачало й власного сорому.
На лаву поруч із нами сіла світловолоса дівчина, і за моєю спиною вся аудиторія замовкла. Аделіна Збаразька. Біла, рівна, ніби висічена з льоду, у тій самій синій сукні, що й на вступному іспиті. Тільки очі були інші, з темними колами.
— Сірко, — сказала вона, дивлячись на дошку. — Мені треба з тобою поговорити. Після пари.
— Якщо це про дуель, то я ще не...
— Це не про дуель.
За всю лекцію вона більше не промовила ні слова. А Ксеня штурхнула мене ліктем під ребра так, що я пискнула, і прошепотіла:
— Якщо вона скаже щось погане, я її підпалю.
— Вона не...
— Я дуже акуратно. Тільки волосся.
* * *
Після пари Аделіна повела мене на галерею. Ішла швидко, цокаючи підборами по камені, і я ледве за нею встигала. Біля вікна, що виходило на засніжений двір, вона зупинилася.
— Мій батько, — сказала вона, — написав мені цього тижня.
Вона витягла з рукава складений аркуш і простягнула мені, не дивлячись. Папір був дорогий, кремовий, із витисненим гербом Збаразьких, крижинкою з трьома променями. Почерк рівний і гострий.
Аделіно. Сподіваюся, ти не поводишся з тією дівчиною як із подругою. Рада скоро знайде спосіб розв'язати це питання, попри Чорногая. Коли справу буде закінчено, ректор позбудеться цього тягаря й нарешті зрозуміє, хто має бути поруч із ним. Подбай, щоб на Балу Першого Снігу ти була саме там. Не підведи мене.
Я прочитала двічі.
— Тягар, — сказала я. — Це я.
— Це ти. — Аделіна забрала листа, склала й сховала. — Улітку я була вдома. І сказала там, що не хочу заміж за Чорногая. Що ректор мене не помічає. Що я його не кохаю, а просто звикла, бо мене так виховали. Тато відповів: «Це не питання кохання». Я вирішила, що він жартує. — Вона дивилася на двір, де хтось ліпив снігову бабу з капустяною головою. — Я була на слуханні.
— Ти була на слуханні?
— На гостьовій галереї. Я нікому не казала. Хотіла подивитися, чи правда, що всі його так слухаються... — Вона не договорила. — Я бачила, як тато говорив про запечатування. Знаєш як? Як про заміну шибки. Він тебе навіть не звинувачував, Сірко. Йому просто зручніше прибрати тебе з дороги. А ти дивилася на ректора, як... — Вона перевела подих. — Як людина, яку ведуть на страту, а вона шукає в натовпі знайоме обличчя.