Ректор, якого я прокляла

Частина 2. Глава 4. Право Варти

— Від білого пана, — повторила я. — Якого білого пана?

Пріська озирнулася. Так озираються не люди, що шукають у натовпі знайомого, а звір, почувши, як хруснула гілка. Її очі пробігли по ряду, по мосту, по чайках на перилах.

— Я не знаю його імені, дитино. Вона не казала. Казала: «Краще вам не знати, Прісько, бо ви ж не втримаєте язика». — Стара коротко, сухо засміялася, і радості в тому сміху не було. — А я й не втримала б. Я тоді вже була стара, а вона молода, і я їй: «Ганнусю, що за пан такий?» А вона мені: «Пан, що вчить і любить, і те, й те однаково гарно». І заплакала. Я її такою ніколи не бачила. Вона в нас не плакала, навіть коли впала з вишні й зламала руку.

— А потім?

— А потім нічого. Однієї ночі пішла. Забрала плащ, шпильку цю, торбу з травами. Батьки наказали всім казати: померла, захворіла в Академії, поховали. Труну опустили в склеп без неї. Я на похороні кричала: «Там порожньо!» Мене вивели, і я зрозуміла, що вчасно помовчати — теж наука.

Мені забракло повітря, і пальці Пріськи були тут ні до чого. Кожне її слово лягало в давно приготоване в мені місце, як ключ у замок: мамині краплі, мамина заборона їздити до Златограда, мамина звичка ніколи не сідати спиною до дверей.

— Вона довго від нього тікала? — спитала я.

— Не знаю. Бачила її тільки раз, на ярмарку, через рік. Стояла з якимось ковалем, у хустині, з животом. — Пріська вдивлялася в моє обличчя. — Це ти була? В животі?

— Я, — сказала я. — Мабуть, я.

Старе обличчя зморщилося, і вона раптом притягла мою руку до свого лоба, як притягують до вуст хлібину. Руки в неї пахли яблуками і димом.

І тоді нитки на моєму зап'ясті стрибнули.

Я зойкнула. Біль ішов крізь вузол здалеку, не зовсім мій, гострий, як голка під нігтем. Хтось біг. Хтось задихався, перестрибував через сходинки, відкидав людей з дороги. Я навіть чула, як він лається, зовсім не по-ректорськи, одним коротким словом, якого я від нього ніяк не чекала.

Демид вилетів з-за повороту біля мосту без плаща, з розкуйовдженим волоссям і без рукавичок. Без рукавичок, посеред Рибного ринку. Юрба розступалася перед ним і одразу змикалася за спиною: люди відчували щось недобре, ще не встигнувши нічого побачити. Він зупинився за кілька кроків від мене, дихаючи, як кінь після перегонів, і подивився на мене, на Пріську, на розсипані яблучні кружальця.

— Ви ціла? — спитав він.

— Я купую яблука.

— Ви... — Він замовк. Зціпив зуби. Кивнув. — Ви купуєте яблука.

Пріська зіщулилася на діжці, ніби хотіла стати ще меншою. Я бачила, як вона дивиться на його голі руки, на тонкі чорні нитки, що виповзли на зап'ястя, на сірий холод в очах. Вона чула про Чорногаїв. Усі в Златограді чули.

— Не бійтеся, бабцю, — швидко сказала я. — Він не кусається.

— Ще й як кусається, — пробурмотів Шептун, виринаючи з-під прилавка з оселедцем у зубах. Самого кота бачили тільки ми двоє. Пріська бачила лише оселедця, який плив над бруківкою, і перехрестилася.

Демид зітхнув. Нахилився, підняв перекинутий кухлик і простягнув старенькій монету. Золоту.

— За яблука, — сказав він. — За всі. І за клопіт.

— Пане, це забагато...

— Тоді решту залиште собі, і ми ще прийдемо. — Він ледь помітно вклонився їй. Ректор Чорногай, у Рибному ряду, перед бабцею в хустці з вишнями.

Пріська переводила погляд із нього на мене, і щось у її обличчі змінилося. Вона поправила хустку.

— Я тут щодня, — прошепотіла вона мені. — Завтра, післязавтра. Приходь, Ганнусю. Тобто... Лесю. Приходь, коли їх не буде поруч. — Вона скосила очі на Демида. — Це не ти накоїла. Це все старе. Тобі тільки здається, що ти винна.

Вона схилилася над кошиками, і я зрозуміла, що розмову закінчено.

* * *

— Ви залишили записку, — сказав Демид, коли ми йшли набережною. Вітер із Золотави смикав його сорочку, а він навіть не згадував про рукавички. — «Не ревнуйте до оселедців».

— Закреслено.

— І написано знову. Зверху.

— То ви читали?

— Я знайшов її на подушці, коли відчув, як у вас заніміла рука. І бігав мостами. — Він нарешті помітив, що в нього голі руки, ніби тільки тепер, і витяг з кишені рукавички. — Двічі звернув не туди.

— Ви звернули не туди? Ви?

— Цим не варто пишатися, адептко.

— Я й не пишаюся. Я запам'ятовую.

Він глянув на мене, і куточок його рота знову смикнувся. Цього разу він навіть не спробував цього приховати.

Поки ми йшли, я розповіла все: про шпильку, про хустку з вишнями, про «пана, що вчить і любить». Він слухав і не перебивав, тільки дедалі міцніше стискав щелепи. Коли я дійшла до «білого пана», він зупинився посеред мосту.

— Білий, — повторив він. — Слідчі Палати носять білі мундири. Жерці світла носять білі стрічки. Вербицькі носили біле. Адепти Кафедри Світла теж.

— Тобто це майже кожен.

— Майже кожен. — Він потер перенісся. — Вона не хотіла, щоб ви знали його ім'я. Тому й тікала. Тому й краплі. Нам потрібне не лише ім'я. Нам потрібен доказ.

— Пан Охрім казав...

— Пан Охрім далеко. А завтра слухання. — Він подивився на золоті бані, що палали проти заходу. — Ідіть умийтеся, поїжте й лягайте. Я не хочу, щоб ви завтра заснули на слуханні. Збаразький тільки цього й чекає.

— Вам теж треба поїсти.

— Я їм.

Він не їв. Я відчувала це крізь вузол цілий вечір: порожнечу під ребрами, яка мені не належала.

* * *

Зала Королівської Ради Магів нагадувала собор, у якому замість святих повісили герби. Високі арки, вітражі з сірого скла, і на кожному свій дар: полум'я, крапля, листок, вихор, око світла. На самому краю темніла чорна пляма, яку майстер старанно зробив схожою на дефект скла. Посередині стояв довгий стіл підковою, а за ним сиділи пани й пані в мантіях, і всі дивилися на мене.

Мене поставили посередині, на вишиту на килимі велику зірку, точнісінько в її центр. Праворуч стояв Демид, у чорному, застебнутий на всі ґудзики, з обличчям людини, яка замість голови принесла на засідання цегляну стіну. Ліворуч слідчий Вишневецький притискав до грудей свою теку. Збаразький сидів у першому ряду з виглядом чоловіка, який уже оплатив вирок і чекає тільки квитанції.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше