Я прокинулася усміхненою, і це виявилося небезпечно.
Я лежала в гостьовій на ліжку з балдахіном, дивилася на мереживо тіней від віконниць на стелі й почувалася так, наче за ніч мене перелили в іншу посудину: легшу, прозорішу, з дірочкою для сонця. За вікном лінькувато сипав дрібний сніг, ніби й сам ще не вирішив, чи це справжня зима, чи так, на пробу.
Я торкнулася губ. Вони трохи потріскалися. Холодні губи, а під ними тепло, яке він боявся віддати.
Лесю, сказав він. Не Олесю й не адептко Сірко. Лесю.
Я втиснулася обличчям у подушку й тихенько, щоб ніхто не почув, запищала.
— Дуже відверто, — сказали згори.
Шептун лежав на балдахіні, звісивши хвіст, як чорну китицю, і дивився вниз із виразом старого лікаря, якому привели хворого з давно відомим діагнозом.
— Ти не спав?
— Коти не сплять, коли в домі хтось закохується. Це шкідливо для нервів. — Він позіхнув на всю пащеку. — Збирайся. На даху на тебе чекає урок. Він уже там добрих сорок хвилин.
— Сорок?
— Сорок одну. Ходить по колу. Мабуть, черепиці на парапеті перелічує.
Я вдяглася за три хвилини, заплела косу гірше, ніж зазвичай, бо руки не слухалися, і вилетіла в коридор, перестрибуючи сходинки. Серце калатало. Я знала, що маю дурнуватий вигляд, весела, розпатлана, з усмішкою на все обличчя, і мені було байдуже.
На даху було біло. Нічний іній змінився тонким шаром снігу, і кожен мій крок лишав на ньому чіткий слід.
Демид стояв біля парапету спиною до мене, в чорному пальті, з руками за спиною. Обидві рукавички були на місці.
— Доброго ранку, — сказала я надто легким голосом.
Він обернувся, і я спинилася за три кроки від нього.
Я знала це обличчя: холодне, рівне, замкнене на всі засуви, як двері в північному крилі. Зведені брови, губи стиснуті в пряму лінію. Сірі очі дивилися не на мене, а крізь мене, трохи вище плеча, на сходи в мене за спиною.
— Адептко Сірко.
Усмішка зійшла з мого обличчя не одразу. Ще секунду вона трималася, як ковдра, що поволі сповзає з ліжка.
— Ми ж учора… ви казали: Демид.
— Я багато чого казав, — відповів він. — Виснаження, хвилювання, надлишок дару. Ми обоє були не при собі.
Я чекала, що він усміхнеться. Він не усміхнувся.
— Тіньовий крок, — продовжив він тим самим рівним голосом. — Від парапету до димаря. Тримайтеся за якір.
— Демиде.
— Пане ректоре.
Повітря на даху раптом стало колючим, як мерзла солома. Я дивилася на нього й не бачила того, хто вчора пригортав мене так, що серце гупало мені у вухах. Переді мною стояв ректор, чорний, гладкий і непробивний.
— Що було вчора? — спитала я тихо, бо вголос голос би зламався.
Він довго мовчав. Вітер шарпав комір його пальта, сніжинки сідали йому на плечі й не танули.
— Вузол, — сказав він нарешті. — Сильні почуття посилюють зв'язок. Після поєдинку ви були виснажені, я хвилювався за вас, а вузол підсилював кожен порух. Ми обоє піддалися його впливу. Це поширений ефект. — Він помовчав, наче переводив подих. — Це був вузол, а не я.
Я ніколи не думала, що слова можуть бути як ляпас. Негучний, але такий, що потім довго дзвенить у голові.
— Зрозуміло, — сказала я.
— Адептко…
— Я сказала, зрозуміло, пане ректоре. — Я випросталася. — Від парапету до димаря. Якір.
І зробила тіньовий крок. Не думаючи, не співаючи, без жодної колискової. Тінь висмикнула мене з-під ніг, як килим, і за пів удару серця жбурнула до димаря, так що я мало не вдарилася лобом об цеглу. Я стояла, тримаючись за кладку, поки в очах не розвіялися чорні мушки.
Вийшло з першого разу. Уперше.
Я озирнулася. Він стояв на тому самому місці й дивився на мене, і на одну секунду в його обличчі проступило щось, чому я не мала назви. Потім воно зникло.
— Добре, — сказав він. — Ще раз.
Цього разу це «ще раз» не було похвалою. Просто наказом.
Я повторила крок ще дванадцять разів, і щоразу виходило рівно, мов під лінійку. Я не співала. Тепер моїм якорем було інше, зле й гладеньке, як камінь у кишені. Образа.
* * *
О десятій у ректорському кабінеті Вишневецький уже втретє переформулював те саме запитання.
— Шановна адептко, — сказав він, не відриваючи очей від нотатника, — я намагаюся з'ясувати, коли саме ви вперше помітили в себе світло.
— Коли мені було дев'ять, у мами на підвіконні за одну ніч ожив зів'ялий кущик м'яти. Я думала, це тому, що я його полила.
— Не жартуйте.
— Я не жартую. Я ще й киселем його полила, бо вода скінчилася.
Пані Гнідич кашлянула в кулак, і кашель був підозріло схожий на сміх.
У кабінеті було холодно. Вузькі вікна, стіни, оббиті темним деревом, вогонь у каміні ледь жеврів. Демид сидів за столом, зіжмакавши пальцями аркуш, ніби хотів розірвати його навпіл. На мене він не глянув жодного разу за всю розмову.
Нитка на моєму зап'ясті тихо нила. Я відчувала, як у ньому щось закручується, затягується, мов пружина. Страх? Злість? Чи просто втома? Не розбереш, бо вузол він тримав щільно заштореним.
Вишневецький закрив нотатник.
— Світлотінь, — сказав він, — згадується в трьох джерелах, і всі вони давні. У жодному не сказано, що носій може мати доступ до обох сил одночасно. Випадок унікальний. Палата зацікавлена. Дуже.
— Це загроза? — уперше за ранок озвався Демид.
— Це застереження, пане ректоре. Дар, якого не існує, привертає увагу. І не лише Палати. — Він підвівся. — Адептка Сірко може йти. На сьогодні досить.
Я вийшла й не грюкнула дверима. Це коштувало мені стільки зусиль, що довелося стиснути в кишені ключ.
* * *
— Він ідіот, — сказала Ксеня.
Я сиділа на підвіконні в коридорі третього поверху гуртожитку, обхопивши коліна. Ксеня у фартуху, з рукавом у борошні, тримала недочищену моркву й тицяла нею в мене, як учитель указкою в дошку.
— Він не ідіот. Він ректор.