Прокинулась я від запаху хліба.
Пахло вчорашнім хлібом, з тією кислинкою, яку дає закваска, коли хліб уже втомився бути гарячим. Щока лежала на чомусь шорсткому. Я розліпила одне око й побачила папір і сухі листочки. Achillea millefolium, деревій, «від крові й від туги», маминою рукою.
Кухня. Вежа Ворона. Лампа догоріла до дна й чаділа, а за вікном було сіро й мокро, як у мисці з-під борщу.
Я сіла так різко, що в шиї щось хруснуло. На плечах лежала ковдра з гостьової, з вишитими по краю зірочками. А поруч на столі лежала мамина шпилька: хтось витяг її з коси й поклав рівненько, як ножа біля тарілки.
Хтось. Ну звісно. Тут же стільки охочих.
Я вчепилася пальцями в голову. Коса з'їхала набік, у ній стирчали три гілочки чебрецю й чомусь сухий листок із гербарію. Вигляд у мене був, як у опудала на городі.
— Він стояв над тобою добрих двадцять хвилин, — озвалися з печі.
Шептун лежав на теплій цеглі, звившись клубком, і дивився на мене одним оком.
— Хто?
— Той, хто накрив тебе ковдрою, а потім витягав шпильку так обережно, ніби вона могла вибухнути. Він мене безсовісним називає, а сам стоїть, дивиться й не дихає. Усі ви тут однакові.
— Нічого він не стояв, — сказала я, але якось непереконливо.
— Ага, — сказав кіт. — Звісно. А горнятко?
Я глянула на стіл. Біля мене стояло глиняне горнятко з відбитим вушком, а переді мною друге, з синьою рибою на боці.
— Риба, — сказав Шептун таким тоном, що я так і не зрозуміла, сердиться він чи ні, — це Златина.
Я прибрала руки зі столу, наче він був гарячий.
— Я не знала.
— Знаю, що не знала. Тому й кажу.
Більше він нічого не додав. Пирхнув, повернувся до стіни, і по цеглі, мов по воді, розійшлося коло.
Я сиділа над текою й гербарієм, дивилася на засушену ромашку, яку мама колись сховала між сторінками, і не могла вирішити, чого мені хочеться більше: знову плакати чи сміятися. Тож зайнялася тим, що вмію: зварила собі кави. Мама казала, що травниця, яка зранку не п'є кави, лікує людей відварами з власних сліз.
Тека була важка, як невиплакане горе. Але вперше за три тижні вона мене не душила, бо хтось подбав, щоб я не несла її сама. І я знала, хто.
Дякувати вголос я не збиралася. Принаймні до обіду.
* * *
У трапезній було тісно й галасливо, як завжди перед заліком. Осінній залік у Сивій Варті складали в останній тиждень жовтня: після нього вдаряли справжні морози, а ті, хто провалився, їхали додому на підводах, закутані в ковдри й сором. Тож усі або вчили, або ридали, або їли за двох.
Ксеня їла за трьох. Перед нею височіла гора млинців, стояли миска сметани й кухоль, з якого пахло цикорієм.
— Я не нервую, — сказала вона замість привітання. — Я абсолютно спокійна. Щоб мені тісто не зійшло, якщо я хоч раз затремтіла.
Руки в неї ходили ходором.
Тимко мовчки підсунув їй мед. Він сидів поруч у вовняному шарфі, намотаному аж під вуха: мітка, схожа на відбиток долоні, ще не зійшла.
— Ти як? — спитала я.
— Їсти хочу, — гідно відповів він. — Це добрий знак.
За сусіднім столом Аделіна Збаразька сиділа рівно, як свічка в підсвічнику. Біляве волосся було заплетене в таку гладеньку косу, що на неї можна було б поставити склянку. Перед нею вистигав чай, до якого вона не торкалася, а дивилася вона не на мене, а на високий стіл, де сидів Демид.
Я теж подивилася, хоч і не хотіла.
Він сидів у чорному, прямий і незворушний, читав якісь папери, а хліб на тарілці стояв недоторканий. Щойно я це помітила, він підвів голову, ніби відчув, і наші погляди на мить зустрілися. Він ледь помітно кивнув, як кивають малознайомим, і знову втупився в папери.
Нитка на моєму зап'ясті потеплішала, як чай у долонях.
— Лесю, — тихо сказала Ксеня, — я не лікарка, але ти почервоніла.
— Це від кави.
— Ти пила каву три хвилини тому, і тоді була жовта.
Коли з-за столу викладачів підвівся Аркадій Лисогор, галас ущух сам собою. Білий плащ, сиве волосся, лагідна усмішка, у руці аркуш.
— Діти мої, — сказав він. Голос у нього був із тих, які не треба підвищувати, бо їх і так чути в задніх рядах. — Завтра на нас чекає осінній залік. Публічні поєдинки в Залі Порогу, відкриті для всієї академії. Пари я склав сам, бо вважаю, що кожен має побачити не свою слабкість, а силу, якої досі в собі не помічав.
Він читав прізвища, і вони падали в тишу, як камінці в колодязь. «Пекарчук і Орися Ткач». Ксеня видихнула просто в сметану. «Ряба в парі з Грабом». Тимко кивнув, наче йому оголосили вирок. «Збаразька».
Аделіна не ворухнулася.
— І адептка Сірко.
Уся трапезна разом обернулася до мене, наче хтось смикнув за нитку.
Я дивилася на Лисогора, на його добре, втомлене, батьківське обличчя.
— Пане проректоре, — сказав Демид, не підвищуючи голосу. Він уже стояв, і я навіть не помітила, коли він підвівся. — Адептку Сірко не допущено до публічних поєдинків без мого дозволу. Через особливості її дару.
— Саме через особливості, мій хлопчику. — Лисогор обернувся до нього з усмішкою, в якій не було й тіні суперечки. — Вишневецький просив показати Палаті, що адептка вміє себе тримати. Якщо вона не вийде на залік, це виглядатиме як страх. Або як спроба щось приховати. Ти ж не хочеш, щоб Палата так подумала?
Запала тиша, і я почула, як тріщить свічка на сусідньому столі.
— Я запишу, що був проти, — сказав Демид.
— Запиши, — лагідно погодився Лисогор. — Це твоє право.
Демид сів. Нитка на моєму зап'ясті на мить спалахнула, і його гнів увійшов мені під ребра, як розпечена голка. А тоді він його погасив, як гасять свічку, двома пальцями.
— Ну все, — прошепотіла Ксеня. — Тебе поставили проти єдиної дівчини, яка вміє заморозити суп на відстані.
* * *
Увечері на даху я вперше за кілька днів не змерзла.
Пахло снігом, хоча сніг ще не випав. Так пахне повітря, коли небо вже вирішило, а земля ще вдає, що нічого не знає. Над Вежградом висіли густі холодні зорі, а в щілині між хмарами виглядав місяць. Демид стояв біля парапету спиною до мене, у чорному пальті, з руками за спиною й у незмінних рукавичках.