Частина 1. Глава 11. Демид. Срібна нитка

Я рахував.

Чорнильні плями на столі, свічки, з яких одна коптіла через скручений гніт, аркуші зимового кошторису: дрова, вугілля, крупи, мило для лазарету, скло для теплиці, яке Ряба ще у вересні розбив ліктем. Кроки від столу до вікна і назад. Тринадцять туди, тринадцять сюди, я знав це, навіть не дивлячись під ноги.

Рахунок тримає тінь на місці. Цього навчив мене батько, коли мені було шість і я вперше задушив усі лампи в домі, злякавшись грози. «Рахуй, Демиде. Числа не бояться». Відтоді я рахую все підряд, і давно вже не помічаю, що роблю це.

Було за північ, коли обпекло зап'ястя.

Біль я знаю, і її біль теж навчився впізнавати: порізаний у теплиці палець, збите на тренуванні коліно, голову, що вічно болить до обіду, бо вона не снідає. Тепер було інакше. Наче хтось м'яко, але цупко взяв мене за горло зсередини і не відпускав. У грудях стало тісно й волого, як у погребі навесні.

Я поклав перо.

Це було не моє.

Під рукавичкою на лівому зап'ясті ворушилися чорні нитки, мов волосинки на протягу. Я стягнув рукавичку. Вузол жеврів тьмяно, як жар перед тим, як згаснути, і пік рівно, наполегливо, зовсім без злості.

Так болить, коли людина плаче й не видає жодного звуку.

Я натягнув рукавичку назад і взяв перо. Олія для ламп, сорок кварт. Тридцять. Двадцять сім. Цифри розповзалися, і зрештою я викреслив увесь рядок і встромив перо в каламар так, що воно тріснуло.

* * *

Вранці вона прийшла на дах вчасно, і це мене насторожило.

Адептка Сірко ніколи не приходила вчасно. Вона з'являлася на кілька хвилин пізніше, з розплетеною косою, з якоюсь гілочкою в кишені й таким виразом обличчя, ніби це я винен, що сонце в нас сходить так рано. Сьогодні вона вже стояла біля парапету, коли я піднявся, і дивилася вниз, на Вежград, на дими, що тяглися з димарів рівно, як нитки з веретена.

Під очима в неї лягла синява, і ластовиння на носі через бліду шкіру здавалося темнішим.

— Доброго ранку, адептко Сірко.

— Доброго, пане ректоре.

І більше нічого: ні шпильки, ні її звичного «а для кого як». Я стояв і чекав, як чекають грому після блискавки, а грім так і не прийшов.

— Тіньовий крок, — сказав я. — Від парапету до димаря. Тримайтеся за якір.

Вона кивнула й заплющила очі. Губи в неї ворушилися: вона наспівувала свою колискову, ту, де сон ходить коло вікон. Тінь під її ногами зібралася, загусла, як чорнило в ложці, і на мить мені здалося, що зараз вийде.

Не вийшло. Тінь розлилася назад по камінню, а адептка Сірко розплющила очі й подивилася на свої руки, ніби їй їх підмінили.

— Ще раз.

Удруге тінь навіть не ворухнулася. Утретє смикнулася, підкинула її на пів кроку вбік і впустила на коліна. Вона вдарилася об камінь, і моє коліно озвалося глухо, із запізненням.

Я мав би сказати «ще раз». Я сказав інше:

— Досить. На сьогодні досить.

Вона підвела голову. Сірі очі були запалені й сухі.

— Ви ж казали, що до сонцестояння в мене не буде жодного вільного ранку.

— Казав.

— То що змінилося?

Ти плакала всю ніч, а я рахував олію для ламп.

— Сонце сьогодні сходить пізніше, — сказав я. — Невигідний ранок для тіні.

Вона довго на мене дивилася. Тоді встала, обтрусила спідницю, ту саму латану зелену, яку носила вже шостий тиждень і яка мені, здається, почала снитися, і пішла до сходів.

Біля люка обернулася.

— Пане ректоре, ви колись чули прізвище Вербицька?

Вітер шарпнув мені комір.

— Його всі чули, — сказав я. — Рід засновників.

Вона кивнула, ніби саме цього й чекала, і зникла в люку. Я слухав, як її кроки віддаляються гвинтовими сходами, і, звісно, рахував їх, аж поки не стихли.

* * *

Пан Охрім Савула відчиняв бібліотеку о сьомій. Я прийшов раніше й чекав на ґанку, поки він, кахикаючи, не спустився зі своєї мансарди з в'язкою ключів і порожньою люлькою в зубах.

Побачивши мене, він зітхнув так, як зітхають старі люди, коли розуміють, що замість сніданку на них чекає розмова.

— Пане ректоре.

— Пане Охріме. Ви дали адептці Сірко справу з архіву.

Він не став заперечувати. Він узагалі ніколи не заперечував, і через це з ним неможливо було посваритися. Відімкнув двері, пропустив мене всередину, у запах шкіри, клею й старого паперу, який заспокоював мене з дитинства. Тут я сидів, коли не стало батька. Тут Злата ховала від мене свої романи про піратів.

— Я дав їй те, що належало їй, — сказав Охрім, запалюючи лампу на конторці.

— Ви дали їй одну сторінку.

— Я дав їй обличчя матері. Решту вона мусить узяти сама. Або хтось має їй принести. — Він глянув на мене поверх окулярів. — Я старий, Демиде. Мені в нижній архів спускатися, як у Наву.

Коли я був хлопцем, він кликав мене на ім'я. Після призначення перестав. Тепер почав знову, і мені це не сподобалося, бо означало, що говоритимемо не про бібліотеку.

— Ганна Вербицька, — сказав я. — Розкажіть.

Охрім сів і пожував люльку.

— Найкраща на курсі. Найкраща з усіх, кого я вчив, а вчив я і твого батька, і Лисогора, і пів Королівської Ради. Світло в неї було тепле, не біле й сліпуче, як у Вербицьких заведено, а тепле, як піч. Вона ним траву в теплиці відходжувала. Казала, що люди ті самі трави, тільки балакучіші.

Я вже чув ці слова. Тиждень тому в лазареті, над Рябою, адептка Сірко сказала пані Гнідич майже те саме.

— Двадцять років тому Вербицьких не стало, — сказав я. — Пожежа в маєтку. Так написано в хроніці.

— Так написано, — погодився Охрім. — А Ганну поховали в порожній труні. Тіла не знайшли, списали все на вогонь.

Він замовк, і я не став чекати, поки він заговорить сам.

— Вузол, — сказав я. — Першої ночі ви сказали, що останній такий випадок був двісті років тому. Але не сказали, чим він закінчився.

Охрім довго мовчав. Потім підвівся, зник між стелажами й повернувся з тоненькою книжечкою в оправі з телячої шкіри, такою витертою, що назви вже не розібрати. Розгорнув на закладці.