Частина 1. Глава 10. Союз

Вночі в Вежі Ворона нас було троє: двоє людей і кіт. Це була не нарада, а змова, і всі троє про це знали.

— Закрий штори, — сказав Демид.

— Вони закриті.

— Закрий ще раз.

Я закрила. Кабінет ректора на другому поверсі вежі після півночі мав вигляд, який у ньому ніхто не бачив: свічки погашено, лише лампа на столі, чашки з чебрецевим чаєм, і на цілому величезному дубовому столі розгорнуті папери, подряпані його дрібним, схожим на бісер почерком. Демид сидів у кріслі без плаща, розстебнувши верхній ґудзик сорочки, рукава закачано до ліктів. Рукавичок не було. Я вже не зважала. Він, здається, теж.

Шептун стояв на спинці крісла, як вартовий на мурі.

— Починаймо, — сказав ректор. — Факти. Без здогадів.

— Факт перший, — підхопила я, сідаючи навпроти. — Тимко пішов у теплицю близько опівночі. Знайшли його перед світанком. Хто завдав удару, невідомо.

— Факт другий, — Демид підняв Златин лист. Тепер він лежав у тонкому шкіряному конверті, акуратно розправлений. — Моя сестра знайшла в старій книжці папір із підписом, який знала. Вона не хотіла вірити. Вона боялася сказати мені.

— Факт третій: у неї на шиї була така сама мітка.

— Так.

— Факт четвертий, — тихо додала я. — Той, хто це робить, не чекав сім років. Він просто тримався тихо.

Демид підвів очі.

— Чому ви так вирішили?

— Бо тінь у Тимка не вбили, а забрали. Сіра мітка не така, як слід від удару. Це відбиток руки, яка взяла і потягла. Якби той, хто це робив, діяв усі сім років, я б чула про зникнення. Якщо в академії раптом хтось сивіє й падає, це розпитують. А ми про це ніколи не чули.

— Бо ми не питали, — сказав Демид. — Тіньова кафедра була закрита.

Мовчанка. Лампа тихо потріскувала.

— У нас в Ліщинові, — повільно промовила я, — є така приказка: якщо в колодязі раптом з'явилася дохла миша, не питай, хто кинув. Питай, хто знав, де колодязь.

— Мудра приказка.

— Моя мама говорила: «Хто знає колодязь, той знає, хто його труїть».

Шептун відкрив один срібний очей.

— Це була дуже гарна приказка. Для людини, яка не годує кота.

— Помовч.

— Мовчу, мовчу.

Демид провів долонею по обличчю. Під очима в нього залягли глибокі смуги.

— Хто знав про Злату, — сказав він. — Хто мав доступ до тіньовиків. Хто міг заходити в теплицю вночі. Три питання. Повернімося до першого. Хто в академії знав, що Злата щось знайшла?

— А ви кому розповідали?

— Нікому. — Його губи стиснулися. — Я навіть листа не читав до вчорашнього дня. У ту ніч мене стільки допитували, що я нічого не чув.

— А вона могла сказати комусь іншому.

— Могла. Але кому?

Ми дивилися на лист, ніби він мав раптом заговорити. У мене в голові крутилося: підпис, який я знаю. Тобто людина, поруч із якою вона жила. Яку бачила щодня.

— Спробуймо відкинути, — сказала я.

— Спробуймо.

* * *

Список вийшов коротким, як ніготь.

Перше ім'я Демид написав сам, не питаючи нас: Вишневецький.

— Слідчий Срібної Палати, — пояснив він. — Палата з самого початку хотіла знищити тіньовиків. Їх бояться. Їм краще мати у королівстві одну печать, ніж одного тіньовика на волі. Вишневецький приїхав під приводом розслідування, але, можливо, він просто шукає привід.

— Він мене перевіряв, — сказала я. — Він дивився на мої руки.

— Це його робота.

— Або способи.

— Або способи, — погодився Демид. Дописав збоку знак питання. — Хоча Вишневецькому тоді було двадцять чотири. Він служив у Палаті першого року. Мало бути зайве втручання.

Друге ім'я: Аделіна Збаразька.

— Вона?! — Я мало не випустила чашку. — Вона ж дівчисько.

— Вона була в теплиці в день, коли знайшли Тимка. Пані Пекарчук бачила її зранку з кошиком. Збаразька цього не заперечує.

— Вона збирала квіти для свого вінка.

— Вінка?

— Для Балу Першого Снігу. Вони з подругами плетуть вінки з астр. У теплиці ростуть зимові астри. Я чула, як вона розмовляла про це за столом.

— Це алібі?

— Це... — я замислилась. — Це надто дурне, щоб бути брехнею. Аделіна, якби хотіла вбити людину, вигадала б щось пафосніше.

Куток його рота здригнувся.

— Тоді їй залишається знак питання, — сказав Демид. Дописав. Ще один.

Третє ім'я було пусте: хтось із викладачів.

— Хтось із тих, хто бачив Злату, — вів далі ректор. — Хтось, хто знає її ритми, її ключі. Той, хто мав бібліотеку, мав доступ до старих книжок. Пан Охрім…

— Ні! — вихопилося в мене. — Пан Охрім не міг.

— Чому?

— Він... він... — Я шукала слова. — У нього очі, як у мого батька. Коли він дивиться на книжки, він ніби дивиться на дітей. Людина, яка так дивиться на книжки, не може...

— Ви знаєте, що бувають люди, які так дивляться і все одно можуть?

— Знаю. Але не він.

Демид не став сперечатися, тільки поставив ще один знак питання. Шептун на спинці крісла стиснув хвіст.

— А пані Гнідич?

— Вона допомагала мені витягати Тимка з сірого сну. Вона б не плакала.

— Люди плачуть і про те, що самі накоїли.

— Не вона.

— Чудово, — втомлено сказав Демид. — Тоді в нас три підозрювані, жоден з яких не підозрюваний.

— Дев'ятий, — раптом додав кіт.

— Хто?

— Хтось, кого ви обоє не бачите. Бо дивитесь не туди.

— Шептуне, не розмовляй загадками.

— Я не говорю загадками, — урочисто відповів Шептун. — Я лише констатую, що в мене немає вершків.

Ми з Демидом одночасно подивилися на кота. Потім одне на одного. Потім я піднялася, пішла до шафки в кутку, і знайшла там глечик, який хтось (ректор, певно, при свічках, для себе) ховав за запасом чаю. Налила в блюдце. Шептун подивився на вершки з виразом людини, що отримала належне, і розпочав тихе святкове лизання.

— Вони лежали на видноті, — зауважив Демид.

— Я знаю, — Шептун не підвів голови. — Але ти їх так ревно ховав, що це було підозріло.