Частина 1. Глава 8. Кімната Злати

— Ти кричала, — сказав Шептун.

Він сидів у мене на грудях, і від цього я прокинулася вдруге. Сріблясті очі дивилися на мене в темряві спокійно, без докору, але й без жодної поблажливості.

— Мені наснилося.

— Знаю. Я бачив.

— Ти… що?

— Ми, тіньові, ходимо по снах, як ви по подвір'ю. — Він позіхнув, показавши рожевий язик. — Ти бачила коло зі свічок і дівчину. І чоловіка.

Я сіла так різко, що кіт скотився з ковдри й гідно приземлився на чотири лапи.

— Ти знаєш, хто він? Той, у білому?

— Я бачу лише тіні, Лесю. А в нього тіні не було.

— Як це не було?

— Отак. — Шептун вмився лапою. — Усі відкидають тінь. Навіть мерці. Цей стояв, як вирізаний зі світла. Тому я й не розгледів, хто це.

За вікном ще було темно, тільки на сході, над зубцями гір, розтікалася тонка сіра смужка. Я обхопила коліна. Серце все ще билося так, що вузол на зап'ясті нило.

Не пам'ятаю його обличчя. Але голос знаю.

— Кіте.

— М?

— Чия це була кімната? До того, як її замкнули?

Він завмер. Хвіст перестав метляти. Секунди три Шептун дивився кудись у куток, де лежала глибока тінь від шафи, а потім сказав дуже тихо, без звичного єхидства:

— Ти знаєш чия.

— Я хочу в неї зайти.

— Ні.

— Шептуне.

— Ні, Лесю. — Він ступив ближче. — Це не твоя кімната. Це не твоє горе. Він сім років не відчиняв ці двері. Якщо ти пройдеш крізь них, він тобі ніколи не пробачить.

— А якщо вона там щось залишила? Щось, що пояснить, хто це був?

— Ти хочеш знати, або ти хочеш, щоб він знав?

Я не відповіла. Шептун зітхнув, як зітхають старі, коли розуміють, що сперечатися марно.

— Лише тіньовий крок, — сказав він. — Двері не чіпай. Замок заклятий, спрацює тривога. А я проведу тебе по тіні вздовж стіни.

— Ти ж не хотів.

— Я не хотів. — Він ліниво махнув хвостом. — Але ти ж все одно підеш. А я не люблю, коли мене залишають.

* * *

Північне крило Вежі Ворона було холодніше за решту. Не від протягів: просто тут ніхто не ходив. Сходи вкривав пил, і наші сліди (мої босі, його легенькі, ледь помітні) лишалися на ньому, як на свіжому снігу.

Ректор спав. Я чула це крізь вузол, глибоко й важко, наче він ніс за собою цілий день, мішок камінців, і лише вночі нарешті випускав їх з рук. Між нашими кімнатами було тридцять кроків, не більше. На світанку це не мало значення. Але все одно я йшла навшпиньки.

Двері були з темного дуба, оздоблені різьбою: лози, пташки, дрібні квіточки. Хтось ножем вирізав по центру велике ім'я: ЗЛАТА. Букви вже трохи потемніли.

— Дивись під ноги, — шепнув кіт.

Під дверима в смужці світла від вікна лежала тінь від мене. І друга, тоненька, від дверної ручки. Я заплющила очі й почала їх рахувати: деревій, ромашка, звіробій. Не пісня, але теж якір. Ступила на мою тінь, подумки перескочила на ту, що за дверима, і…

Світ ковзнув.

Я вийшла по той бік, у кімнаті, де пахло сухою лавандою й пилом.

* * *

Світла було мало. Тільки смужка від вікна, і в ній, як у воді, повільно плавала пилюка.

Кімната була невелика й дуже дівоча. Ліжко з балдахіном, застелене вишитим покривалом. Маленький письмовий стіл під вікном. На стіні полиця з книжками: «Вирощування трав у гірському кліматі», «Цілительські настої», «Казки Півночі» з загнутими куточками. Над столом на цвяшку висів вінок із засушених польових квітів. Колись яскравий, тепер він сивів на очах і розсипався, якщо дихнути.

Мені стислося горло. Це була кімната, яку залишили так, ніби господиня ось-ось повернеться. На спинці стільця висіла сіра кофтина. На ліжку лежала розгорнута книжка, догори обкладинкою. Біля дзеркала стояла баночка з гребінцями, а в одному з них, у зубцях, ще застряг довгий світлий волосок.

— Не чіпай, — прошепотів Шептун.

— Я нічого не чіпаю.

— Ти дивишся.

— Дивитися можна.

Він тихо пирхнув. Але ліг на підлогу біля мого ліктя, наче вартовий.

— Вона ставила чашку на цей край, — раптом сказав Шептун. Голос у нього був такий, ніби він говорив не до мене, а до стіни. — Завжди на лівий. Бо правий хитався. Я сто разів казав їй, що треба підкласти щось під ніжку. А вона відповідала: «Він зараз же це зробить, тільки не кажи йому». Брат справді зробив. Одного разу вночі приніс стамеску. Вона вдавала, що не помітила.

— Ти скучив.

— Я кіт, — гордо відповів Шептун. — Коти не сумують. Коти обурюються. Це зовсім різні речі.

Він ліг біля ніжки столу, поклав голову на лапи й більше нічого не казав. Я підійшла до вікна. Підвіконня було завалене сухими пелюстками, які колись, певно, були мальвами. Я торкнулася однієї, і вона розсипалася на пил, не залишивши навіть запаху.

Тоді я зрозуміла, чому ця кімната давить. Тут не було смерті. Тут було чекання. Все було розкладено так, ніби дівчина вийшла по воду і ось-ось повернеться: чашка, кофтина, недочитана казка. Сім років чекання і жодної порошини зайвої, жодного зрушеного предмета. Хтось дбайливо витирав навіть підвіконня, а потім сам собі забороняв заходити.

Я підійшла до столу. На ньому лежали пера, чорнильниця з засохлим чорнилом, стос листів, перев'язаних вузькою стрічкою. І скринька. Маленька, дерев'яна, з різьбленою кришкою: птах, що розкрив крила. Я потягнулася й відразу відсмикнула руку.

— Вона грає, — тихо сказав кіт. — Якщо відкрити.

— Що вона грає?

Він не відповів.

Я відкрила.

Мелодія вислизнула з кришталевого механізму, тонка, ламка, як перший лід на калюжі. Просто кілька нот, що повторювалися по колу. Три вгору, одна вниз, і знову. Я не знала цієї мелодії. Але в ній було щось таке, від чого стало боляче дихати. Може, самотність. Може, цілих сім років, що ця скринька стояла тут і чекала, поки хтось її відкриє.

Під кришкою лежав складений вчетверо аркуш. Я розгорнула його. Почерк дівочий, нерівний, поспішний.